Ексклюзив. Як багато болю і страждань у цьому слові. Скільки долей поламалося через обмеження ігор за платформами… Однак, пані та панове, крига скресла. Нове покоління консолей принесло нам не лише ліпшу графіку та тіві-тіві-тіві, а й зближення з ПК, яке неминуче призвело до портування, здавалося, вічних ексклюзивів, флагманів консольного ринку. Ба більше, сталося неможливе і на ПК перебрався Ексклюзив Ексклюзивченко ZombiU, дорогою загубивши останню літеру.

ZombiU, а для пекарів — просто Zombi, мала повною мірою розкрити хардкорний ґеймерський потенціал WiiU. Певною мірою грі це вдалося, бо приставка, що зажила собі слави сімейної консолі, розквітла по-новому і почала збирати біля домашніх телевізорів зовсім інших людей ніж до того. Ви тільки подумайте. Ігролад переноситься з великого екрану на екран планшета-ґеймпада, яким ви скануєте місцевість довкола героя, в якому ви читаєте нотатки, щоденники і вирізки з газети та який слугує вам інтерфейсом інвентаря. І це в ту мить, коли герой в оточенні зомбаків продовжує виживати постапокаліптичному Лондоні в реальному часі! Фух! Це було круто.

Бігти, аби жити

Zombi вириває гравця із буденності шаленим вереском невпокоєних мерців. Незграбні тіні колишніх людей тягнуться до переляканого анґліка, якому не пощастило вижити після другого пришестя чуми, яке напророчив Джон Ді ще 400 років тому. Треба просто бігти, аби жити. Це лейтмотив більшості ігрових ситуацій Zombi.

У деяких моментах Zombi схожа на популярні жахастики-виживастики останніх років: Outlast, State of Decay, Amnesia тощо. Однак із незрозумілих причин ця Zombi пропонує якийсь хворий збочений затишок. У ній просто хочеться бути, терпіти ці поневіряння у спустошеному місті, де вже почалися пожежі, як тоді у 1666-му, коли тільки вогонь очищення зміг зупинити винищення людства у Європі від епідемії чуми.

Проте є схожість і з Dead Island. Лиш Zombi не така аркадна. Головний герой тут — не всесильний винищувач погані. Та й погань тут — не просто бевзі для биття. Впевнено можна почуватися лише сам-на-сам із чумним. Можна викрутитися, коли їх двоє, якщо встигати товкти довбешки кожному поперемінно і не підпускати їх до себе. Та від трьох зомбаків допоможе або скорострільна зброя, або просто втеча.

Пермасмерть — панацея грання

Однак головний герой у Zombi — явище скороплинне. Тут немає звичних збережень і завантажень після смерті. Якщо помер — це назавжди. Правда, гра на цьому не закінчується, рештки людства продовжують виживати, незалежно від того чи вижив ваш попередній протаґоніст, а ваше проходження продовжується в шкурі нового вцілілого, який перелякано приходить до тями у сховищі десь у Лондонському метро.

Це, мабуть, найкраща система збереження та наративного продовження гри після смерті головного персонажа. Щось подібне ми бачили у State of Decay. Як і в виживастику від Microsoft, у Zombi після смерті вашого персонажа ви можете знайти свій труп та забрати у нього усі зібрані 5 набоїв та дві шоколадки.

У пошуках скарбів

В руках у нашого підопічного є чудодійний сканер. Він покаже вам усі цікавинки в радіусі кількох десятків метрів від вас. І саме він підкаже, чи є щось он у тому контейнері чи в кишенях отого напіврозкладеного харкотливого невгамовного гультіпаки. І саме завдяки цьому пристрою ви зрозумієте, що у світі Zombi, в якому ще вчора вирувало звичайне лондонське життя, надзвичайно мало усякого доброго, потрібного вам для виживання.

Кожна знахідка — це свято. Накопичені набої та аптечки можна складати на базі, що трохи зменшує ризики втратити все при загибелі чергового вцілілого. Але найважливіше — це не забути забрати наплічник у загиблого попередника, інакше після смерті нового виживальника, усе зібране перед тим зникне назавжди. Так одного дня я втратив арбалет, снайперку та повний боєкомплект до всього цього з запасами харчів і медикаментів. І не питайте, чому я попхався з таким скарбом просто в зомбачу зграю.

Казки зогнилого світу

Історія у Zombi — штука непогана, але для її пізнання треба докласти зусиль, а це не так весело, як, скажімо, у Dark Souls. Розкривається вона здебільшого через радіозв’язок із якимось добродієм, що підказує герою різні хитрощі щодо виживання та розповідає, що тут сталося. Є й інші персонажі і їх навіть можна побачити. Проте майже всю гру ви пробудете на самоті, зрідка тішачись товариству зомбаків.

Звісно, тут є доволі цікаві записи, які треба ще знайти на локаціях. Але будьмо відверті. Відколи це цільова аудиторія жахастиків-виживастиків про зомбіапокаліпсис вирізнялася хистом до читання та самостійного пізнання історії? Таким гаврикам подавай м’яса, кишок, море крові і бридке харкотливе дихання у спину. Нащо їм розповіді про якесь пророцтво, орден воронів, змову королівської родини та пошуки легендарної панацеї?

Тісно, але стильно

Події доволі короткотривалої Zombi розгортаються на кільканадцяти різних локаціях. Різні то вони різні, однак всюди повторюються якісь поридори, проходи. Часом може здатися, що ви йдете там, де вже ходили. Це збиває з пантелику. Але ні, мапа впевнено каже, що цей підвал — просто точна копія інших трьох таких самих підвалів, у яких ви вже пробігали 10 хвилин тому.

Попри таку неприємну копіпасту в дусі Dragon Age 2 загалом локації справді неповторні. Було вельми цікаво поблукати в ретельно відтвореному Букінгемському палаці чи в Лондонському Тавері чи навіть у житловому масиві поруч з пабом та електро-зомбо-панком. Місцинки ці маленькі, проходи в них лінійні з незначними відгалуженнями, через що здається, що Лондон — це не столиця колись найбільшої імперії світу, а така собі великобританська Коломия.

На кожній локації є каналізаційний люк, відшукавший який, ви зможете миттєво переміщуватися зі сховища до потрібного місця. А пам’ятаєте, я казав, що гра мала розкрити хардкорний потенціал WiiU? Не вийшло. Проте Zombi — це свято для казуала, який давно мріяв погратися у зомбіапокаліпсис, але якого відлякувала не те що DayZ, а навіть доволі лояльна до гравців State of Decay.

А тепер про головне

На ПК Zombi перебралася, втративши не лише літеру U в назві, а й особливості, пов’язані із цим. Для ПК увесь ігролад, пов’язаний із планшетом-ґеймпадом нінтендівської консолі, перебудували та вписали в інтерфейс гри. На проходження чи зручність це ніяк не вплинуло. Просто того ж ефекту занурення нам, пекарям, не судилося отримати.

Інтерфейс доволі зручний, але ґеймпадне керування не вдалося. Тобто це не проблема портування, просто з ґеймпадом грання у ZombiU дуже повільне і незграбне. Таким воно, мабуть, було і на WiiU, що справді ускладнює проходження. Однак у пекарів є козир — клавомиша! Завдяким цим маніпуляторам Zombi розквітає і перетворюється на цікаву пригоду з хвацькими втечами від навали зомбаччя. За помовчанням клавіші призначені трохи дивно, але якщо не полінуватися, то можна зробити досконале керування, яке не викликатиме нарікань. І за це дякуємо портувальникам.

За продуктивністю Zombi теж на висоті. У мене навіть не почав гудіти кулер процесора під час затяжного грання у Zombi. Немає ані гальмів, ані зависань, ані вильотів. Усе працює добре і так, як мало би працювати.

Однак графіка залишилася на рівні WiiU, отримавши тільки згладжування і розмиття, які трохи приховують графіку рівня 2004 року з низькополіґональними моделями та розмитими текстурами.

Zombi — це гра, яку треба продавати, немов інді-проект. Вона скромна, маленька, але має кілька оригінальних механік і особливостей та виконана з любов’ю. Обов’язкова для придбання усім поціновувачам атмосферних пригод із не надто складним ігроладом та стильною графікою.