Античність. Ця епоха, наповнена легендарними постатями та державами, надихає найрізноманітніших людей в багатьох галузях навіть сучасного суспільства. Чимало відеогігор використовують цей колоритний сетинг, щоби дати нам можливість поринути в ті далекі часи. Не став винятком і Imperator: Rome, котрий дає нам можливість не просто пожити в тій епосі, а й стати на чолі однієї з тогочасних держав, щоби завоювати тогочасний цивілізований світ.

Paradox Interactive відома своїми ґранд-стратегіями, котрі вже охопили чимало цікавих часових періодів. Та всі вони, особисто для мене, об’єднані тим, що я в них не грав. Саме тому я відштовхуватимусь саме від своїх вражень, людини, яка тільки-но прочинила двері у велетенський світ творінь Paradox.

І почати я хочу з того, що починати важко. Незважаючи на те, що чимало людей вважає Imperator: Rome лояльнішою до новачків, ніж попередні стратегії, я змушений вас розчарувати. Можливо, для тих, хто вже провів не одну сотню годин у політичних інтригах Europa Universalis або Crusader Kings, у Римі все дійсно дуже легко. Проте для людини, яка навмисне вирвалась з обіймів серії Total War, вхід у гру був доволі болючим з декількох причин.

Навчання в грі найбільше нагадало мені методи мого батька у спробах навчити мене плавати. Як і він, Imperator: Rome просто виводить гравця в глибокі води і каже, що все саме прийде. Гра не дає чітко зрозуміти, як саме використовувати свої незліченні можливості та просто сподівається, що методом проб, помилок, та дослідження гайдів ми самі все допетраємо. Для довідки: особисто мені знадобилося щонайменше 5 годин, щоби більш-менш комфортно почуватися в кампанії — і це зважаючи на поради кількох знайомих, котрі провели не одну сотню годин в інших парадоксівських стратегіях.

Іншою ж річчю, котра дуже сильно збиває з пантелику, став інтерфейс. Він став найбільшою перешкодою на шляху до отримання задоволення від гри. Почнімо з того, що чимало корисних функцій в ньому на диво добре заховані. Так, після декількох політичних фіаско, стабільність моєї держави впала на саме дно, в результаті чого в мене виникла купа проблем і я просто не знав, як із цим впоратись. А виявилось, що це (буквально) справа декількох свиней. Все що треба було зробити — принести їх в жертву в меню релігії. Проблема лише в тім, що відповідна кнопка — маленький кружечок зі свинячою головою в куточку меню, на котрий я натрапив випадково. Крім того, слід згадати й згадати про те, як неефективно зроблене навернення населення в свою віру/культуру, або ж перехід в іншу соціальну групу. Щоби це зробити, потрібно проклацувати кожну особу — а населення в нас буде багато.

Гаразд, годі вже ниття — час переходити до дійсно крутих елементів гри. Imperator: Rome доволі сильно зосереджений на війні, і саме з цим неприємним явищем пов’язано чимало цікавих ситуацій та викликів, котрі нам кидає гра.

Мапа світу ( а отже й потенційні території для загарбання) просто величезна! Вона простягається від сонячної Іспанії аж до самої Індії, адже світ для тогочасних європейців закінчився на Сході там, куди дійшов Олександр Македонський. Те ж стосується й півночі Африки. Ніхто, при здоровому глузді, не буде завойовувати пустелю, тому там грабельні території обмежуються північним узбережжям материка та Нілом. Загалом же, непрохідні зони автоматично зараховуються державам, чиї міста з ними межують. І це важливо, адже в таких областях можуть бути табори варварів, і тільки від того, наскільки ваша держава цивілізована залежить чи вони асимілюються й перестануть бути загрозою, чи  вам доведеться, про всяк випадок, тримати там гарнізон.

Рельєф також відіграє чималу роль у веденні бойових дій. При правильному використанні його особливостей можна суттєво полегшити собі життя при обороні кордонів. А якщо додати до цього ще й те, що для підтримки ваших військ потрібен провіант, то перехід через ті ж Альпи стає викликом, до якого треба належно приготуватись — як мінімум 15-20 відсотків війська поляже від голоду, а решта ще й не може швидко рухатись по цьому типу місцевості.

Самими військами теж цікаво керувати. Окрім стандартного вибору генерала та формування війська за принципом “камінь-ножиці-папір”, потрібно брати до уваги тонни нюансів. Сила окремих підрозділів залежить від проведених досліджень, досвіду та надлишку товарів у державі. А ще й від формації, в залежності від якої можна підсилити певні аспекти військ. Утім, це не Total War, тому самі війська і бойові дії далеко не такі цікаві, як легіон нюансів, що їх супроводжує.

Почнімо з того, що генерали, як і солдати, — теж люди. В них є родина та друзі, тож ваші дії стосовно них можуть неабияк вплинути на поведінку полководців. Справа може дійти і до відвертих бунтів. Проблема ще й в тому, що з часом війська можуть стати вірними не державі, а конкретному генералу, через що з його думкою необхідно буде рахуватися.

Цікавий і вплив самої війни на державу. Якщо ви проводите агресивну експансію, то потупово виникає декілька помітних проблем. Перша з них — показник цієї самої експансії. Чим він вищий, тим більше нас недолюблюють сусіди і тим важче домовлятися з іншими державами. Та найбільшою бідою є втома від війни.

Нема нічого дивного в тому, що населенню набридає спонсорувати ріст нашого его. Чим довше триває війна, тим гіршою стає ситуація з громадським порядком, що може запропонувати барвистий букет наслідків. Найгірші з них — повстання та повноцінна громадянська війна. І повірте мені, це ще та біда. А коли сусіди починають роздирати труп вашої імперії на клапті, то оперативно давати собі раду з внутрішніми чварами — останнє, що вам хотілося би робити.

Традиційно тішить різноманіття можливостей взаємодії з персонажами — від стандартних “підкупи/одружи/вбий” до змоги вчинити тортури або вигнати когось (разом із усією родиною) з країни. Наслідки цих дій інколи переростають в цікаві історії, котрі пише сам гравець, втручаючись у взаємини між персонажами, або ж ігноруючи їх.

Щодо державного управління, то можливість вибору соціального устрою дещо урізноманітнює гру — тим більше, що його можна з часом змінити на той, що більше подобається саме вам. Я от граю здебільшого республіками, проте в цьому разі всі мої дії слід узгоджувати з сенатом, в той час як монархія такими речами не переймається, варто уважно слідкувати за спадкоємцями престолу.

Щодо технічної складової, то гра виглядає доволі приємно (тим паче зважаючи на свій родовід). Доволі гарно намальована мапа, яка має купу корисних фільтрів — повірте, вони не раз допоможуть вам розібратись у тому, що коїться в грі.

Що ж ми маємо в підсумку? Imperator: Rome — дійсно добротна стратегія. Вона спромоглася показати чимало нюансів та труднощів у політичному аспекті керування державою, при цьому даючи дійсно феноменальну кількість можливостей. Щоправда, щоби розкрити потенціал  Imperator: Rome на повну, їй треба посвятити не один десяток годин. Тому гру однозначно можна порекомендувати лише тим, хто знає, на що йде і має вдосталь часу, щоби поринути в глибини тутешнього ігроладу — а там гравців чекає чимало прекрасного.