Не розумію людей, які стверджують, що ігровий 2014-ий був бляклим і нудним. Звісно, порівняно зі загальнонаціональними подіями багато що здається позбавленим значущості, та все ж минулого року ігрова індустрія потішила нас не тільки повальною модою на перевидання ігор під консолі нового покоління та різким падінням якості релізних продуктів.

2014 став роком ігрового Ренесансу. Переродження одних серій, очікувані продовження інших, застосування випробуваних часом механік у нових іграх… Правило “Все нове — це добре забуте старе” як ніколи виправдало себе. І це прекрасно.

Юра у своїх підсумках влаштував “календарний калейдоскоп”, Олекса пройшовся по невеликих і часто недооцінених іграх, а Роман зробив свій особистий топ, аналогічний редакційному. Мені ж просто хочеться укласти перелік тих речей, які засіли в пам’яті найглибше, задовольняють особисто мої вимоги і про які хочеться розповісти усім та кожному.

Подія року

Українізація Steam

Як це часто буває, на словах у нас усі багато чого і хочуть, і можуть. Реальні результати показують одиниці. Мо45 з однодумцями кілька років “бився головою об лід”, перш ніж таки вдалося пробити місце для української мови на сервері перекладів Steam. Кілька місяців підготовки і бета-тестів — і в січні 2014-го офіційно розпочалося існування україномовного Steam, яким уже користується понад 280 000 людей. До цієї справи долучилося вже чимало людей. Тішить, що і серед читачів/глядачів їх теж вистачає. Та знайте, народе, що так далеко би ця справа не зайшла, якби не Mychaelo та Sparrow, які без перебільшення є локомотивами проекту. Не пошкодуйте часу подякувати їм за працю — на порталі або ж у Steam. Ну і звісно ж, користуйтеся рідним клієнтом та грайте в українізовані нами DOTA 2, CS:GO й інші ігри.

 Виснажливість року

The Banner Saga

“Сага про стяги” така ж сувора, як і клімат зображуваних у ній місцин. Аскетична. Безжалісна. Смуток і знесилення пронизують тут усе — від історії до анімації воїна, який з останніх сил тримається на ногах після удару кам’яного велетня-дреджа. Проте  бої, де простота механіки компенсується тактичною складністю, — це лише верхівка айсберга. По-справжньому гра розквітає, коли справа доходить до “менеджменту” табором. Витратити зароблену “славу” на прокачування персонажів чи накупити харчів для табору? Взяти зі собою кілька зайвих ротів чи залишити їх самих у лісі? Покарати п’яницю словом чи палицею? The Banner Saga постійно підкидає труднощі і змушує почуватися козлом, бо тут, як і в реальному світі, благі наміри не завжди обертаються добром. Апогей безжалісності настав тоді, коли  мені вирізали половину табору — а все тому, що десь посередині гри я зробив, здавалося би, благородний вчинок.

Міцна боївка, неймовірної краси малюнок, музика Остіна Вінторі,  атмосфера і специфічне моральне виснаження — усе прекрасно в The Banner Saga. Якщо вже і шукати які недоліки, то це максимум занадто відверті обрубки для сиквелу. В усьому іншому, “Сага про стяги” — зразковий ігровий та художній витвір. Сподіваюся, цьогорічне продовження не просто втримає планку якості, а й задере її бодай на трішки.

Вечірня казка року

The Wolf Among Us

Плювати, що перша серія “Вовчика” вийшла минулого року. Розвивали і закінчили сезон у 2014-му, тож і розглядати варто в контексті цьогорічних ігор.

The Wolf Among Us — наразі найбільше досягнення Telltale на поприщі ігросеріалів. Візуальний стиль максимально наближує гру до коміксового першоджерела, композиційно міцна історія частує нас таким рідкісним в іграх нуарним детективом, проте найбільше вразило розмаїття деталей: хоча епізоди тривали в середньому межах 1,5-2 годин, окремі сцени набувають геть іншого забарвлення, якщо в потрібну мить прийняти той чи інший вибір. До прикладу, фінальний епізод містить три абсолютно різних сцени суду (по ~15 хв кожна) — і це без урахування дрібних змін, спричинених вашими діями у попередніх серіях.

Ну і враження, куди ж без них. Приголомшливе закінчення першої серії, істинна форма Кривавої Мері, чудесно реалізований антаґоніст в особі Кривуна — все це та багато іншого викликало лютезний кайф від баченого на екрані. Плюс “Вовк” підчепив настільки, що я таки взявся за оригінальні комікси Білла Вілінґема Fables. Їх теж раджу, бодай перших кілька арок.

Реготальня року

South Park: The Stick of Truth

Ви бачили мультик “Південний Парк: Більший, довший та необрізаний”? Так-от, ігровий South Park — це фактично “Більший, довший та необрізаний 2”. Тут в кінотеатрі навіть показують “Полум’яні гузна 2” і чутно, як співають “Дядькотрахача” (взагалі, мотивчик цієї пісеньки зустрічається у грі не раз).

І власне, якщо залишити за бортом пересування ігровим світом, прокачку та бійки а-ля jRPG, ми отримаємо квінтесенцію “Південного парку” з його трешом, угаром, содомією, рудими, іншопланетянами, анальними зондами, Ісусом, мегалоеґоцентризмом Картмана, Теренсом і Філіпом, смертю (чи смертями) Кенні та Морґаном Фріменом, який приходить у кінці і все пояснює.

І гратися в неї теж приємно :)

Майже гра року

Transistor

Жодна інша гра цього року не спантеличила мене настільки, як “Транзистор”. На перший погляд, саме вона мала бути грою року, бо за якістю своїх складників вона упевнено показує середнього пальця всім іншим цьогорічним забавкам.  (Майже) Найкращий арт, (майже) найкраща музика, найкраща боївка… Але не спрацювало. Як і випадку з Bastion, Supergiant Games створили позажанрову гру, яка є найсправжнісіньким мистецьким витвором. Одна біда — не цілісним.

Так, є співачка Ред, в якої вкрали голос, є Транзистор, в якому сидить душа коханого Ред (котрий ціною власного життя порятував її від замаху), є Процес, який перетворює світ на ідеальне місце. І все. Гра спершу вимальовує обриси епічної картини, проте чимраз далі розумієш, що окрім історії кохання Ред — зворушливої і феноменально красивої — не буде більше нічого. Камерата, Клаудбенк — все це лютим чином зливають в трубу, позбавляючи нас умотивованості загальної історії та якоїсь відчутної дяки за всі зусилля, яких ми докладали у кожному бою. Це як мати першокласний мультифункціональний швейцарський ножик, а користуватися тільки коркотягом.

Прикро, звісно.

 Художнє диво року

Child of Light

“Дитя світла” — це найсправжнісіньке ігрове диво. Без усяких “майже”, тутешні малюнок та музика просто феноменально вибудовують атмосферу європейських казок, в яких завжди є місце похмурості, негараздам і смерті.

Як не дивно, власне ігровий компонент тут також на висоті: необмежене пересування (по пальцях бити тих, хто називав гру платформером) з подекуди цікавими перешкодами, схематичний, проте адиктивний крафтинг, прокачування персонажів і jRPG-шна боївка, певну одноманітність якої компенсують боси. Та й кооператив, попри загальну необов’язковість, чудесно підходить для спільного проходження з вашими любими не-ґеймерами (дівчиною, дитиною, бабусею тощо).

Та все одно домінує в грі саме її творчий бік — вкупі з дивовижними артом і музикою, які ні на мить не припиняють вражати, Джефрі Йогалем (котрий свого часу написав паскудний “історичний” сценарій Assassin’s Creed: Brotherhood, але сторицею компенсував це відмінною історією Far Cry 3) потішив приємною казкою, та ще й викладеною віршами.

Без будь-якого перебільшення, Child of Light — просто казка!

Слід у серці року

Valiant Hearts: The Great War

Ubisoft — не просто компанія добра. Це чи не єдина велика студія, яка свідомо надає своїм проектам позаігрової пізнавальності та дбає про культурну автентичність (якщо не брати до уваги епічний фейл у вигляді британського акценту у французів з АС:Unity).

Про Valiant Hearts було сказано і написано чимало. Так, це чудесна пригодницька гра. Так, це максимально чесна і щира оповідь про жахіття Першої Світової Війни. Так, це інтерактивний і доволі показовий підручник з історії, де відтворено не лише ключові події війни, а й подано чимало дотичної інформації. Так, це неймовірної сили мистецький витвір, який заслуговує залишитися у пам’яті нащадків. І якщо ви досі не зіграли у Valiant Hearts, то  будь ласка, заповніть цю прогалину у своєму культурному розвитку.

А ще це третя гра, у фіналі якої я не міг стримати сльозу (ну гаразд, не одну, їх було кілька). І трясця, це неймовірне відчуття.

ВОНА року

Dreamfall Chapters

Так, уже склалося, що я не опублікував огляд першої книги Dreamfall Chapters. Причина була проста: тоді як Telltale доволі вправно шматують свої роботи по серії, Раґнар Торнквіст написав цілісну історію, штучно розбиту на епізоди в силу виробничих потреб. Оцінювати перший епізод Dreamfall Chapters — немов оцінювати перший розділ книги. Ти розумієш, що він чесно заслуговує 100 балів, але не можеш їх поставити, бо ще чимало всього попереду. Однак скажу щиро, якщо розробники втримають планку якості до кінця, у підсумку там таки стоятиме заслужена сотня.

Dreamfall Chapters створена передусім для тих, хто 8 років чекав продовження/закінчення пригод Зої Кастийо, і автори дають нам це зрозуміти з перших секунд гри. Отак дивишся початкову заставку з роззявленим ротом і розумієш: Це ВОНА!” І мов не було тих восьми років очікування.

От, що здивувало, так це графіка. Звісно, за скромного бюджету не варто було очікувати чогось надзвичайного, але норвезькі умільці невідомим чином зробили так, що рушій Unity несхожий сам на себе (у позитивному значенні цього слова). Втім, ігри Торнквіста завжди були про сюжет і тут все просто на висоті — діалоги, тексти, наратив середовища. Фактично, Раґнар Торнквіст — це Толкін ігрового письменства, який три гри розповідав нам цілісну історію і от уже підводить до епохального завершення.

А ще стараннями художників у Зої однозначно найпривабливіша ВОНА цього року (вибач, Байонетто)

Найпатріотичніша гра року

Frederic (дилогія)

Наприкінці року я випадковим чином натрапив на маленьку музичну гру Frederic: Resurrection of Music, яка розповідала про походеньки пробудженого мерця Фредерика Шопена і описували його “батли” з представниками різних музичних стилів. Гра приємно здивувала кумедними діалогами, візуальним стилем, відрами гумору та пародійності, і звісно ж музикою — тамтешні композиції були різностильовими реміксами витворів самого Шопена. Та найважливіше — це був винятково польський продукт, створений для світового загалу з метою і розважити, і познайомити з творчістю Шопена в доволі свіжому ключі.

Прикро, звісно, що українці не мають гідного ігрового відповідника. Ну ж не сприймати серйозно блюзнірське поганьбище Ukrainian Ninja, за яке в когось вистачає совісті ще й гроші просити.

А насправді подібні аркади з продуманим ігроладом і якісним візуальним стилем — чудовий спосіб не лише розповісти не лише іноземцям, а й самим українцям про певних видатних постатей та цілі культурні пласти. Варто лише позбутися надмірної ідолізації та шароварності. Скажімо, кобзарська тема непогано підходить для музичної іграшки, де мандрівний музика відбивається від ворогів музикою та бойовими уміннями. “Тореадори з Васюківки” — чудесне першоджерело для пригодницької гри. А ось цей вельмишановний пан  — просто ідеальний кандидат для вибухового екшену.

Коротше, поле неоране.

Радість року

Divinity: Original Sin

ДОСя виявилася моїм першим придбанням у дочасному доступі Steam. Звісно, був острах платити за неготовий продукт, але вже тоді, за чотири місяці до релізу, навіть сира її версія давала зрозуміти, що затяті RPG-шники отримають підставу для радості. Отримана на виході гра взагалі перевершила всі сподівання.

Попри фактичний статус “олдскульної”, D:OS — насправді сучасна гра. Звівши в абсолют концепцію свободи від Ultima, Свен Вінке і компанія почали ламати милиці, якими за останні роки пообростали так звані “ролівки”. Відсутність маркерів і ґрайнду, багатоваріантність поведінки зі середовищем, взаємодія елементів та побутова інтеграція магії — за цими речами давно встигли скучити. До того ж гра чудово виглядає (беруть не технології, а стиль), звучить (Кирило Покровський же!) і читається (якісного гумористичного фентезі в іграх щодня не знайдеш).

Та найбільше досягнення Divinity: Original Sin — це створення трампліну для подальших робіт студії Larian. Вже зараз бельгійці працюють одразу  над двома новими ролівками, створеними на рушії ДОСі. Тобто ми вже гарантовано отримаємо таку ж ігрову свободу. Ще би інші елементи прийдешніх ігор були на відповідному рівні.

Перший місяць 2015-го позаду. Були вже свої сенсації, скандали і звісно ж, перенесення. У свою чергу хочу вибачитися за перенесення певних статей, обіцяних ще з попереднього року. Гадав, зможу опиратися цій хворобливій тенденції, але  все ж вирішив спробувати з цікавості. Все одно публікації з’являться швидше, ніж GTA V The Witcher 3 :)

Ну і якщо закінчувати побажанням, то нехай цього року у вас буде чимало хороших речей і людей, яким варто присвятити час, вільний від грання.