“Плаґін” не з дешевих: чому “Дюна” так виглядає

Масштабне науково-фантастичне фентезі Дені Вільнева за романом Френка Герберта “Дюна” (Dune) вже не раз дивувало тих, хто слідкує за інформацією про виробництво. Наприклад, для того щоб освітлення у сценах з великою кількістью візуальних ефектів виглядало природнім замість сумнозвісних і всюдсиущих зелених екранів-хромакеїв використовували… екрани пісочного кольору.

Проте хитрощі й ноу-хау не закінчилися й після знімань. Режисер Дені Вільнев та оператор-постановник Ґрейґ Фрейзер довго думали як досягти ідеально потрібного їм балансу щодо зображення у фільмі. На плівку у 35 мм виходило занадто “ностальгійно”, у той час як “цифра” не давала певної м’якості та зерна, яке потрібне було візуалу фільму за задумом режисера.

Рішення, як нещодавно зізнався Фрейзер на подкасті Go Creative Show, було не зовсім стандартним. Якщо коротко, то фільм відзняли на цифрову камеру ARRI ALEXA Mini LF, однак у процесі пост-продакшну відзнятий матеріал було надруковано на плівці у 35 мм. Після того з плівки його знову сканували у “цифру”.

Звісно, у багатьох виникне два питання: як і нащо? Якщо на друге відповісти можна лише в стилі “такий був задум режисера”, то от на “як?” можна відповісти більш детально. Існує лише одна лабораторія в світі яка професійно займається цим конкретним питанням. Заснована у 2014 році CPC London використовує два унікальних пристрої, щоб записати відзнятий на “цифру” фільм на плівку. Процес відносно недорогий (за голівудськими стандартами, звісно) і віднімає значно менше часу, ніж можна подумати: на повнометражний фільм піде десь 4-5 годин. Далі ж фільм просто знов сканували, як це роблять зараз рутинно, коли знімають на плівку, бо монтаж майже завжди ведеться у т.з. digital intermediate, а значить у комп’ютерному середовищі.

“Дюна” — лише один з нещодавніх гучних прикладів використання плівки у масштабному фантастичному кіні. Наприклад, “Вічні” (Eternals) режисерки Хлої Чжао частково відзняті на 16 мм. Є декілька причин, чому плівка досі користується попитом у кінематографістів, починаючи з багатомільйонних голівудських фільмів і закінчуючи маленькими незалежними виробництвами. Чи не основна з них — те що зовнішній вигляд буквальної кінострічки досі неможливо цілковито підробити: кожен фрейм відзнятий на плівку має свій неповторний візерунок “зерна”. Є, звісно, досить гарні плаґіни для всіх основних софтин, що їх використують для монтажу та корекції кольору, однак якісь “але” переслідують їх повсякчасно: за більш ніж 130 років наші очі звикли саме до кіно знятого на плівку, у той час як цифрове кіно існує порівняно мало, надто враховуючи що до нещодавнього часу відзняте на цифрові камери кіно друкували на плівці, а не навпаки. Є, до того ж, суто художній аспект, адже вибір тієї чи іншої техніки для того щоб робити кіно можна порівняти з вибором певної фарби, пензля чи техніки виконання в живописі, все з чого вплине на фінальний результат.

Як би дивно це не звучало, але цифрові можливості в кінематографі не лише не вбили плівкове кіно, а дали купу нових можливостей. Наприклад, зйомка на любительский формат плівки 8 мм до появи широкодоступного цифрового сканування дуже рідко давала результат який гарно виглядає на екрані. Однак у цифрі матеріал відзнятий на таку плівку грає новими фарбами.