Гелловін. Кінець

Розбір фільму «Гелловін. Кінець» як артгаусної стрічки

Автор: Микола Єрьомін

Є в мене така прихована слабинка, що я люблю дивитись шоу фокусників Пенна та Теллера — «Обдури нас» (Pen & Teller: Fool Us), де найбільш цікаві моменти виникають, коли маститі майстри ілюзії знають що саме було зроблено, але не знають як. Або навпаки. Своєрідним вищим пілотажем для учасників програми стало показувати фокуси, які знають всі, але так як до них це не робив ніхто. Шукати нові шляхи там, де їх давно ніхто не чекає. Ховати неочевидне за маскою очевидного. 

Я люблю фокуси. Але ще більше я люблю реакцію людей на фокуси, адже саме в маніпуляції настроєм людини та її увагою — головне мистецтво іллюзії. І чим складніше з людей ту реакцію вичавити, тим емоційніше стає дійство, уподібнюючись до реальної магії. Тому фільм-подію цікаво дивитись саме в залі з певною кількістю людей. Без перебільшення, «Гелловін. Кінець» (Halloween Ends) зміг стати саме фільмом-подією. Варто було людям затамувати подих ще тільки на пролозі, як стало очевидно — Девід Ґордон Ґрін, як і минулоріч, начаклував гарну, самобутну стрічку там, де це було важко зробити. Усі секрети фокусу я розкривати не буду, але розповісти про 13-й фільм франшизи є що.

Гелловін ризикує

Новий фільм у франшизі «Гелловін» примудрився зробити неможливе — розділити прихильників на два табори рівно посередині, чи не вперше з 1983 року. Тоді вийшов «Гелловін 3: Сезон відьми» (Halloween III: Season of the Witch), який істотна частина прихильників франшизи взагалі не котують. Навіть попри те, що це був напрямок, обраний переважно оригінальними творцями першого фільму. На цьому фільмі їх зайнято було значно більше, ніж на ходульному «Гелловіні ІІ» (Halloween II), який Джон Карпентер писав, продюсував і частково режисував з величезним небажанням продовжувати оригінальну історію (про що неодноразово жалівся у інтерв’ю).

Тим не менш, навіть коли у 1998 році франшизі зробили тоді ще не дуже модний soft reboot, прибравши з неї цілих чотири фільми, «Гелловін 20 років потому» (Halloween H20: 20 Years Later) примудрився продовжити саме те, чого Карпентер відверто стидається, коли згадує про саме існування продовжень «Гелловіна». Фільм намагався додумати історію до чогось логічного, що призвело до сюжетних поворотів у стилі мильних опер. Пройшло ще цілих двадцять років, перш ніж хтось, кому дістався у руки новий «Гелловін», вирішив повністю викинути напрацювання першого сіквела. Трилогія Девіда Ґордона Ґріна — неймовірно дивне і цікаве явище на просторах сучасного горору. Перш за все тому, що воно не дуже намагається до нього відноситись, але ще й тому, що Девід Ґордон Ґрін — не умовний “режисер горору”, а значно цікавіша постать.

Трилогія сиквелів легендарних слешерів — це тринадцятий, чотирнадцятий та п’ятнадцятий фільми у кар’єрі режисера, чий дебют 2000 року, «Джордж Вашингтон» (George Washington), відносно швидко опинився у The Criterion Collection, куди як відомо потрапляють більш-менш визнані шедеври та досягнення світового кінематографу. Поява Ґордона Ґріна за кермом франшизи, яка зазнала за 40 років існування п’ять «перезавантажень» різного ступеню необхідності — дивувала. Могло б здатись, навіть, що колись перспективний режисер «скотився», якби не одне «але»: Девід Ґордон Ґрін щиро любить цю франшизу.

У всіх трьох фільмах його циклу можна знайти моменти, які не могли там взятися «зі стелі» і які абсолютно точно є позначками шанувальника. Але окремо у режисерській обоймі відсилок Ґордона Ґріна безперечно стоїть факт уваги до «Сезону відьми». «Чорна вівця» франшизи явно напоумила режисера на те, що можна принаймні намагатись взяти відому франшизу і зробити у ній щось абсолютно нетривіальне. Однак підхід до цієї задачі у Ґордона Ґріна виявився значно продуманішим, ніж у оригінальних творців, які, мовчки схвалюючи його сміливість, підрядились на «обов’язкову» участь. На кшталт саундтреку, камео та виконавчого продюсування (титр, який насправді може означати майже що завгодно але частіше за все — абстрактне сприяння виходу фільму, на кшталт допомоги з окремими інстанціями).

У фільмі 2018 року, Девід Ґордон Ґрін начебто зробив настільки класичний слешер, що він нагадує муляж риби з музею: усе на місці, але все з гіпсу. Однак у цього муляжу були очевидні елементи творчості, які видавали у задумі щось більше, ніж спробу зробити копію музейного експонату для провінційного філіалу. З цієї точки зору ,«Гелловін вбиває» (Halloween Kills) був вже значно сміливіше, ставши замість типового слешерного сіквелу чимось зухвалим, приховано дотепним і настирливо розумним. Ніхто не вимагав від 12-го фільму франшизи про вбивцю у масці реалістичної демонстрації результатів локальної катастрофи, роздумів про природу добра і зла і, тим більше, мета-горору. Завдяки останньому починаєш трохи ніяковіти від того, наскільки фільм розуміє, що ти його дивишся і ловить тебе у найнеочікуваніших місцях. Але все з цього там було, і якщо для когось це стало у фільмі цікавинкою, істотна кількість прихильників франшизи не була до цього готова.

Ще менше фендом виявився готовим до «Кінця», який не просто перевернув уже скам’янілу формулу класичних слешерів догори дриґом, а таке відчуття, що примудрився дістати її аналог з якогось паралельного всесвіту. Всесвіту, у якому3ц можна чимось здивувати у тринадцятому фільмі франшизи «Гелловін».

Неприємна, але потрібна точка зору

Дисонанс від споглядання контроверсійного персонажа Корі Каннінґема (чудове відкриття цього фільму Роган Кемпбелл), у багатьох прихильників виник ймовірно через те, що у цьому персонажі занадто вже легко впізнати реальних людей. Хоч у фендомі франшизи, хоч за її межами. Для когось, на жаль, вбивство черговим сталевим маніяком групи недолугих підлітків — це те, що психологія називає «power fantasy». Нездійсненна мрія (у більшості випадків, на щастя) про те, щоб раз і назавжди позакривати рот людям, які в голові чи поза нею не дають спокою. Істотна частина дурної слави слешерів як піджанру саме в тому, що це іноді стає настільки очевидним режисерам, що вони навіть не намагаються зробити жертв персонажами. Натомість підкручують їх неприємність та набридливість. у результаті глядач стає на сторону вбивці.

«Гелловін. Кінець» як ніколи раніше ставить глядача на місце антагоніста, тільки жодним чином не сприяє тому, щоб йому це сподобалось. Бо, будемо чесними, не повинно. Це ймовірно найсміливіший експеримент у цьому піджанрі за десять років — з часів фільму «Маніяк» (Maniac), який більшу частину фільму показував дії серійного вбивці, у виконанні Елайджі Вуда, просто-таки від першої особи. Технічно це теж була реанімація франшизи. Оригінальний «Маніяк» 1980 року, з геніальним характерним актором Джо Спінеллом, намагався зробити жорстке висловлювання на тему результатів психологічного насилля над дітьми з боку батьків, а вийшло розізлити кінокритиків і далеко не тільки їх. Спінелл, який сам писав сценарій фільму, намагався усі 1980-ті роки зібрати кошти на тематичний сиквел, який би вже максимально «в лоб» розвинув би основну тему. Історія про нью-йоркського клоуна з дитячої телепередачі, який божеволіє від жорстокості світу і починає вбивати людей, що заслуговують на смерть (з його вже хворої точки зору) не пішла далі короткого метру, який як proof of concept показували майбутнім інвесторам. Однак у вузьких колах її точно бачила істотна кількість кінематографістів, на кшталт Тодда Філліпса, який у «Джокері» (який «Гелловін. Кінець» теж нагадує багато чим) використав не одне напрацювання з незакінченої дилогії «Маніяк».    

Девід Ґордон Ґрін аналогічно дивився багато дивних фільмів і надихався ними. Серед тих стрічок, які він згадував у інтерв’ю, неочікуваним чином була культова комедія того ж таки 1980 року — «Мій тілоохоронець» (My Bodyguard). Окремі знавці помітили схожість  нового «Гелловіна» з нею, навіть не знаючи про цю бесіду з журналістами. Це дивне джерело натхнення для горору, але навіть у рамках того ж жанру, Ґордон Ґрін обрав не менш дивні. «М’ясник, пекар, творець кошмарів» (Butcher, Baker, Nightmare Maker), 1981 року, відомий переважно «фанатам авіації» та дослідникам кіно, які вважають його напрочуд глибоким, як для дешевого експлуатаційного кіно початку 1980-х.

Ще більший подив викликає присутність серед джерел натхнення, фільму творця франшизи «Гелловін», Джона Карпентера, але зовсім іншого. «Крістіна» (Christine), за романом Стівена Кінґа, фактично роповідає історію кохання між людиною-вигнанцем та автомобілем-чудовиськом, яку важко назвати трикутником — жоден людський зв’язок не дає Арті Каннінґему того, що дає йому Крістіна. Однофамілець Арті з фільму «Гелловін. Кінець» все-таки має певні зв’язки з людьми, але йому в цьому плані значно більше поталанило з місцем проживання. І водночас «поталанило» вже в лапках, тому що на цьому етапі Геддонфілд абсолютно поламаний тим, що примудрилася наробити у місті одна людина. Це може здатися гіперболою, але лондонський район Вайтчепел досі асоціюється у людей переважно з серією вбивств, роздутих пресою і нездатністю правоохоронних органів щось з ними зробити до суцільної паніки. Мова про Джека-Різника і події 1888-1889 рр. Якщо згадувати щось ближче до сюжету фільму, місто Тексаркана в окрузі Міллер американського штату Арканзас у багатьох людей досі асоціюється з серією вбивств, які відбулися у далекому 1946 році. Реальне зло страхітливо не полишає людей десятиліттями. 

Магічний реалізм та горор-нуар

Девід Ґордон Ґрін згадував «Твін Пікс» (наш огляд) як джерело натхнення, що загалом не сильно й дивує, бо оригінальний фільм 1978 року має значно більше спільного з витвором Девіда Лінча та Марка Фроста, ніж з, скажімо, «П’ятницею 13» (Friday the 13th).  

Критик Бред Джонс (відомий також, як The Cinema Snob) зауважує схожість нового «Гелловіну» з «Шосе в нікуди» (Lost Highway), програмним фільмом Лінча. Однак я волів би піти трохи далі і провести паралель з цілим жанром нео-нуару (коротку історичну справку про який можна прочитати у моєму огляді на «Алею жаху»). Такий піджанр як горор-нуар існує, однак переважно він іде обабіч традиційного горору, тобто нуар-горор було б більш репрезентативно з точки зору домінації одного жанру над іншим. 

«Гелловін. Кінець» — дуже нуарна стрічка. Це помітно не тільки у значно більш насиченому та продуманому, ніж у попередніх двох стрічках, візуалі з блискавичним використанням тіней та паралелей. Тут ще й дуже гарно вловлена соціальна «родзинка» нуару, де номінальні протагоністи і поганці здаються однаково нещасними людьми. Від того викликають емоційну реакцію глядачів приблизно на однаковому рівні. 

Тому варто знову повернутися до реакції глядацької зали. З першої смерті і до кінця титрів, фільм викликав емоційний зв’язок з абсолютно різними глядачами до рівня, який я не бачив з «Джокера» у 2019 році. Безумовними фаворитами залу, де я сидів на денному сеансі, були «Ромео та Джульєтта» цього фільму — Корі та Елісон, однак у якийсь момент симпатії змістилися у сторону Лорі та офіцера Гокінса. Хоч цьому фільму часто дорікають, що Лорі та Майкл, головна дихотомія франшизи, відійшли на задній план — це лише частково правда. Вони просто стали значно більшого масштабу. Знову ж таки, як у класичному нуарі, де якийсь кремезний чолов’яга у капелюсі і напідпитку може приймати  рішення, значення якого глядачеві здається чи не біблійним і, водночас, дуже людським. Людське коріння цього фільму, зрозумілість як хорошого, так і поганого у кожному з персонажів — робить його якимось навіть затишним, як би дивно це не звучало.  

Чи не єдиний персонаж, який все ще не вписується у цю систему — власне Майкл Маєрс, який тут нагадує старого дракона чи якусь іншу міфічну істоту, яку треба перемогти у печері за коштовний артефакт (з усіма наслідками, які несе за собою вбивство дракона, якщо ви розумієте про що я). Лінія Майкла у жодному «Гелловіні» не є реалістичною, однак тут це повноцінний магічний реалізм десь на рівні того ж «Твін Піксу». У Лінча та Фроста людські біль та страждання стають кукурудзою у вершках, а у Ґордона Ґріна цю роль відіграє майже вся святкова їжа, поява якої на горизонті віщує щось страшне. Аналогом електричних стовпів, якими подорожують потойбічні сили у новому «Гелловіні», стає радіовежа. Навіть одна сцена з радіоведучим нагадує восьму серію третього сезону «Твін Піксу».

Разом з тим, це найбільш наближений до першого фільму франшизи сиквел за всі 44 роки її існування. Геніальна кінцівка «Гелловіну», яка ставить всі події фільму догори дриґом і яка створила сучасні слешери, грає тут новими фарбами. Однак на перехресті між Карпентером та Лінчем, відносно молодий Девід Ґордон Ґрін знаходить щось настільки своєрідне, що на виході з кінотеатру виникло те саме відчуття, ніби тобі показали відомий фокус, але абсолютно новим методом. Чи зіграли класичний вже музичний твір, але у новій інтерпретації. Коли вже про це зайшла мова, то музична складова цього фільму — чудова. Оригінальна партитура Джона та Коді Карпентерів і Деніела Девіса, оригінальні пісні від Boy Harsher (на сайті є огляд на власне творіння яких в схожому стилі, «The Runner») та можливо найкраще використання пісні гурту Blue Oyster Cult «(Don’t Fear) The Ripper» з часів оригінального фільму Джона Карпентера доповнюють чудовий візуальний ряд, ще й не менш чудовим аудіальним. 

Гелловін скінчився, а магія продовжується

Найсмішніше те, що новому «Гелловіну» дійсно вдається налякати людей, просто далеко не тим, чим це робилося у 1978 році. Надворі 2020-ті і середньостатистичний американський школяр боїться зовсім не бабая з шафи чи під ліжком, яким лякали його батьків. Він переляканий тим, що в школі чи деінде його може застрелити або зарубати людина, яка настільки зла на все людство загалом, що їй уже начхати хто загине, але дуже хочеться щоб це хтось зробив. Саме тому Маєрс у ієрархії страшного зла тринадцятого для себе фільму грає вже другу скрипку. Так, ми боїмося незбагненного й непоясненого зла, але зло прозаїчне і породжене власними ж поганими (а іноді навіть і непоганими) рішеннями здатне налякати людей значно більше. 

У «Гелловін вбиває» був гарний ескіз цього сюжету, який не дає мені спокою під час повторних переглядів — сцена де товпа лінчувальників, не розібравшись, заганяє у глухий кут ні в чому не повинну хвору людину, якій не залишається іншого вибору як вбити себе. Ця сцена могла б бути окремим короткометражним фільмом, як і її рима з «Кінця», яка розвиває ідею навіть далі і шокує глядача тим, що зло іноді є абсолютно безглуздим нещасним випадком і нічим більше. 

Це намагання взяти улюблений «низький» жанр, відому «другосортну» серію фільмів і зробити у ній щось таке, що на контрасті не полишить думки людини. Здається мені, що Девіду Ґордону Ґріну певною мірою навіть не так важливо, прихильні чи негативні відгуки отримає його нове творіння, як дійсно примусити глядача задуматись над тим, що саме він дивиться і з якої причини це стало жанром. Звісно, що думати на цю тему хочуть не всі. Дивитися у дзеркало завжди важче, ніж на навіть найбільш гротескну карикатуру і якимось чином «Гелловін. Кінець» значно, значно ближче саме до першого.

Останні статті

Крихітні інді-шутери, на які варто звернути увагу

Автор: PlayUA

From Space

The Callisto Protocol, Need for Speed Unbound, High on Life — Порадник Ґеймера: Грудень 2022 (відео+текстова версія на сайті)

Автор: Володимир Бортюк

High on Life

Занепад Твіттеру

Автор: Дмитро Джугалик

elon musk twitter e1667012126428

Майстер неможливого: Помер культовий режисер Альберт П’юн

Автор: Микола Єрьомін

albertpyun

Чого очікувати від Need for Speed Unbound?

Автор: Володимир Вітовський

Need for Speed Unbound

Як вибрати робот пилосос для прибирання

Автор: Микола Єрьомін

robotvacuum

Амбушури це важливо: комфортні опції бездротових навушників Xiaomi

Автор: Микола Єрьомін

xiaomi

God of War Ragnarok, Goat Simulator 3, Warhammer 40,000: Darktide — Порадник Ґеймера: Листопад 2022 (відео+текстова версія на сайті)

Автор: Володимир Бортюк

pg nov 2022 site

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: