Коли мова заходить про класику літератури, кіно чи чогось ще, ми за умовчанням ставимося до подібних витворів мистецтва з особливою увагою та трепетом. Хто ми такі, щоб критикувати чи ставити під сумнів класичні шедеври? На щастя, на відміну від літературної класики, яка бере свій початок багато століть тому, євроігри розпочали свій шлях порівняно нещодавно. Завдяки відносно юному віку цього стилю, можна без особливих зусиль простежити всю історію настільної індустрії аж до сьогодні, а більшу частину настільних євро ігор, які вважаються класикою, з’явилися за життя багатьох з нас.

El Grande Вольфганга Крамера і Річарда Ульріха по праву вважається класичною грою з механікою контролю територій. І хоча вона не була найпершою грою в історії, яка в тій чи іншій мірі використовувала ці механіки, все ж саме ця гра знаменує тріумф боротьби за територію саме у тому вигляді, в якому він існує і донині.

У настільній грі «Ель Гранде» учасники беруть участь у боротьбі за владу в Іспанії XV ст. У розпорядженні гравців знаходяться Гранди — найвища іспанська аристократія, та Кабальєро — лицарі та аристократи середнього класу, яким і належить панувати на території середньовічної Іспанії. Протягом 9 раундів гравці намагаються контролювати регіони країни за допомогою своїх підлеглих, щоб наприкінці набрати якнайбільше переможних очок.

Один з найцікавіших елементів гри — карти дій, які дозволяють робити гравцям різні підлості. Вони дозволяють плести інтриги, переводити чужих Кабальєро в інші регіони або прибирати їх з поля, міняти місця проживання Грандів та переміщувати фішку Короля, яка визначає регіони для боротьби за владу. Королем у цій грі може маніпулювати будь-хто, що досить тематично нагадує нам про слабкість королів того часу та їхню залежність від аристократії.

Головна особливість «Ель Гранде» — замок для кабальєро. Окрім розміщення їх на полі у різних регіонах, гравці також можуть кидати кабальєро у вежу замку, що стоїть на ігровому полі. Перед підрахунком переможних очок, ворота замку відкриваються і всі кабальєро поспішають на допомогу в таємно обраний кожним гравцем регіон.  Цей елемент несподіванки неймовірно драматичний і в той же час дуже природно вписується в ігрову тематику.

«Ель Гранде», за мірками історії ігор німецького стилю, вважається досить старою грою. Будучи ровесником «Колонізаторів», «Ель Гранде» святкуватиме своє 30-річчя вже в 2025 році, проте її ігрові якості, механіки та ігровий процес бездоганні і начебто поза часом. Сучасні геймдизайнери, створюючи свої ігри, часто вчаться на помилках та недоліках старих ігор, проте «Ель Гранде», на мій погляд, виглядає як еталон, майже ідеальний приклад гри у своєму жанрі. Не маючи модульного ігрового поля, ігрової асиметрії або прихованих цілей, «Ель Гранде» при цьому має дуже велику реграбельність і на мій погляд не вимагає жодних доповнень.

Мабуть, особлива привабливість «Ель Гранде» полягає також у її доступності. Це не найпростіша гра на ринку, але її механіки настільки органічні, а сама гра настільки візуально зрозуміла, що навіть відносний новачок легко зрозуміє чого потрібно прагнути, а чого потрібно уникати будь-якою ціною.

Мій головний критичний пункт стосується опису дій на картах. На мій погляд, їм не вистачає детальніших пояснень, дії досить двозначно описані і можуть викликати гарячі суперечки за столом. Наприклад «Перемістіть будь-яку кількість своїх кабальєр з одного регіону». Їх усіх слід перемістити в один регіон? Або у кілька? Нічого не зрозуміло. На жаль, навіть інфографіка особливо не допомагає. Я не знаю, чи була ця проблема трактування в оригінальних файлах чи ні, проте це серйозний бар’єр для досить простої та зрозумілої гри і це дуже засмучує.

Другий пункт скоріше чисто естетичний, але мені зовсім не до вподоби нове оформлення. Старий арт Доріс Матеус, можливо, за сучасними мірками і вважається непривабливим, проте художник сучасної версії, на мій погляд, впорався не набагато краще. Оригінальне ігрове поле було оформлене у вигляді розкладеної на столі старовинної карти. У новій версії регіони Іспанії зображені в дивних кольорах, практично без особливої уваги до деталей. І хоча поле цілком функціональне, воно не виглядає привабливим і випадає із загальної ігрової естетики. Думаю, зовнішній вигляд коробки теж не здатен зацікавитм потенційного покупця, який не знайомий з грою і не знає, що за гра ховається за цими похмурими силуетами замків та коней.

Третій критичний пункт – трек переможних очок, дозволяє відстежувати прогрес гравців. На перший погляд, у цьому немає нічого поганого, проте в іграх з механікою area majority подібний трек може стати елементом, який призводить до “кінгмейкінгу” — ситуації в якій гравець, що безнадійно відстає, не має шансів на перемогу та може своїми діями зумовити і подарувати перемогу одному із лідерів партії на свій вибір. На жаль, це досить поширена історія, особливо для ігор минулого століття, якою і є наша El Grande.

Та попри всі мінуси, я все ще дуже люблю «Ель Гранде». На жаль, з розвитком індустрії ми загубили один вкрай важливий елемент, що був у іграх епохи El Grande — потребу в інших гравцях за столом. Усе більше сучасних ігор прибирають взаємодію гравців, яка стає дедалі рідкіснішим явищем і в деяких популярних сучасних іграх  взагалі зведена до нуля. Ми просто сидимо за одним столом, дивлячись у власні планшети, і піднімаємо очі один на одного лише наприкінці гри, коли настав час порівняти наші результати.

«Ель Гранде» зовсім інша. Ця гра має характер, вона жорстка і вперта. Ігрові конфлікти, хитрі маневри, драма та постійне протистояння — її рушійна сила. І це, на мій погляд, просто чудово. Я набагато більше люблю грати з людьми, ніж із ігровими компонентами. І Ель Гранде якраз та гра, яка задовольняє подібні настільні потреби.

Думаю, не варто навіть говорити, що, як і будь-яка інша гра на контроль територій, Ель Гранде найкраще грається з повним набором гравців, на п’ять осіб. Що більше учасників на ігровому полі, то більше гострих подій відбувається кожен раунд.  За великого бажання, в «Ель Гранде» можна зіграти навіть удвох, і хоча це буде зовсім інший, незрівнянний досвід, проте він теж вартий уваги.

В цілому, я задоволений перевиданням «Ель Гранде». І хоча воно виглядає не так як я звик, або не так як мені хотілося б, я щиро радий, що тепер багато ґеймерів теж зможуть дотягнутися до неї, відчути її чарівність на собі.

Усередині цієї коробки, як і раніше, геніальна гра. Справжній шедевр з механікою контролю територій у своїй основі, що захоплює як і майже 30 років тому. З того часу в цьому жанрі вийшли тисячі різних ігор, але, на мій погляд, жодна з них так і не змогла перевершити велику «Ель Гранде» — безсмертну настільну класику, яка тепер видана в Україні і може стати частиною колекції будь-якого ґеймера, що любить це хоббі.