Нещодавно в прокат вийшов фільм з Леонардо Ді Капріо у головній ролі, в якому він зіграв колоніста Г’ю Гласса, якого залишили напризволяще його власні люди після того, як він був пошматований ведмедем. Мене, як і багатьох інших глядачів, надзвичайно вразила ця історія, події фільму та надлюдські зусилля, що приклав Г’ю Гласс, аби вижити.

Він був надзвичайно вольовою людиною, оскільки далеко не кожен здатний перемогти ведмедя, залишитись живим після цього, а потім ще колосальну кількість часу виживати в екстримальних умовах. Навіть для людини, яка народилась у ті непрості часи, яка постійно боролась за своє життя і яка не новачок у виживанні — це надлюдське зусилля; а що вже казати про нас, сучасних людей, які не уявляють своє життя без благ цивілізації.

Г’ю потрапив у неймовірно важку ситуацію, з якої було два виходи: здатись і померти, чи боротись і вижити. Я спробую розглянути Г’ю Гласса з погляду психології, а саме що допомогло йому зберегти життя у таких надзвичайно складних умовах.

Перш за все, хочу зауважити, що Г’ю потрапив у надзвичайно стресову ситуацію, що мобілізувало його організм саме для виживання.

Що таке стрес і з чим його їдять?

Концепція стресу була запропонована канадським фізіологом Гансом Сельє у 30-х роках минулого століття. Феномен неспецифічної реакції організму у відповідь на різноманітні шкідливі впливи він назвав загальним адаптаційним синдромом, або стресом.

Сельє ввів поняття еустрес — позитивний стрес (збереження та підтримка життя) та дистрес — патологічний стрес. Кожна людина має свій поріг чутливості до стресу, тобто кожна людина переживає той чи інший стрес по-своєму: вона може або мобілізувати всі свої сили на подолання небезпечної ситуації, або здатися — тоді вже ситуація долає людину.

Такий же погляд має Річард Лазарус. Також, розвиваючи вчення про стрес, він розмежовує фізіологічний стрес з психологічним. Перший є короткочасним, і відповідь організму на нього є стереотипною: битись чи тікати (в рідкісних випадках — завмирати).

Психологічний же стрес — це стан високого психологічного напруження, яке може чинити сильний негативний вплив на стан, поведінку та діяльність людини; він може бути як короткочасним, так і довготривалим, а для його подолання людина повинна шукати особливі (індивідуальні) рішення. Тобто, грубо кажучи, якщо фізіологічний стрес долається людським організмом (мозком, інстинктами), то психологічний долається вже окремо кожною людиною, її особистістю.

Бездіяльність вбиває

Г’ю Гласс, зіткнувшись зі своєю екстримальною ситуацією, переживав цілий комплекс стресових станів. Він залишився сам один, голодний, холодний, з великим горем — усе це вилилося в один великий психологічний стрес.

Людина, залишаючись в ізоляції, опиняється у дуже затяжному стресі і, зазвичай, впадає у стан монотонії: вона день у день тільки і робить, що намагається знайти їжу та воду, постійно бачить те ж саме оточення і цілковито позбавлена людського спілкування. Через це людина часто впадає в апатію, втрачає волю до життя і, як наслідок, помирає. Головне правило в такій ситуації — діяти, робити щось, чимось себе займати, бо апатія вбиває, через неї людина відмовляється від боротьби, а це є найстрашнішим у виживанні, це вирок, який людина сама собі виносить.

Але з Глассом постійно трапляється щось неочікуване, постійно відбуваються події, які смикають його і не дають розслабитись ані йому, ані глядачеві. Сама доля ставить перед ним перепони, які йому постійно доводиться долати: то горло протікає, то індіанці знаходять його сховок, то він з прірви падає і ще багато чого іншого. Таким чином, як би парадоксально це не звучало, ті події, які мали б убити Гласса, насправді ж допомагали йому вижити.

Але, щиро кажучи, доля і всміхнулась йому: він зустрів товариша у нещасті, без якого не зміг би вижити — індіанця, що так само, як і Гласс, втратив сім’ю. Той побачив у Глассі споріднену душу і перейнявся ним, виходив його і, буквально, витяг Г’ю з того світу. Ніщо ж так не зближує людей, як спільне горе.

Не забуваймо ж і про ще один важливий момент: коли Г’ю зустрів французів, він вирішив звільнити полонену індіанку, хоча міг і не втручатись, а отже він не ставив своє виживання понад усе. Йому ж вчинили добро, тож і він відповів тим самим, а це є неабияким проявом людяності в його ситуації.

Внутрішня сила

Головним для людини, яка залишилась сам на сам з природою, — це вижити, залишаючись при цьому людиною. А для цього людині необхідний „внутрішній стрижень“ — мета, мотивація, те, заради чого варто боротись зі смертю. Мета повинна бути значно ширшою, ніж просте бажання вижити, мета — це те, заради чого виживаєш. Про це ще писав Віктор Франкл, у своїй автобіографічній книзі «Психолог у концтаборі». Він зазначав, що виживали лише ті люди, які ставили собі за мету вижити для чогось (чи когось), тобто саме виживання служило їм лише інструментом досягнення цієї мети.

Спогади про те, як Г’ю виходив свого сина, коли той був іще малим; слова, своєрідні заклинання, що він казав своєму сину, які потім вже син казав батьку; спогади про дружину, як вона говорила, що „вітер не може здолати дерево з сильним корінням як би той не старався“. Усе це підтримувало Гласса в його надзвичайно важкій боротьбі, усе це нагадувало про давно втрачений світ, у якому він був щасливий, найкращий момент його життя. Син же — це все, що залишилось у нього від того давно втраченого світу. А тепер немає і його, і все, що зосталось у Гласса, — це помста. Він не забуває про неї ані на мить — варто лише згадати як він постійно писав, що Фіцджеральд вбив його сина.

Це і було тією силою, яка рухала Глассом, не давала йому вмерти і вивела його таки крізь замерзле пекло. Він був зосереджений на своїй меті, вижити заради пам’яті своїх близьких і помститись вбивці сина, і саме це стало головною, поміж інших, причиною його виживання.

Помста дуже сильний мотиватор, яка, на жаль, рухає дуже багатьма з нас. Але дуже небагатьом відкривається те, що зрозумів Г’ю Гласс. Зараз інші часи, і люди борються за виживання по-іншому. Але все ще залишились ситуації, в яких люди проявляють надлюдські зусилля заради своєї мети.

Отож, бажаю вам завжди мати мету, за яку варто боротись, варто жити і за необхідності накласти головою. Мета робить людину людиною, вона надає сенсу нашому життю, а без неї людське життя порожнє — екзистенціальний вакуум, як би сказав Віктор Франкл. Подібні твори показують людям, що, якщо ти народився людиною, то не можна здаватись ні в якому разі, бо треба бути гідним високого звання людини. „Не здавайся. Доки можеш дихати, продовжуй боротись… і продовжуй дихати“.