Постапокаліптичний світ створює героїв, чиїм завданням стає врятувати жалюгідні залишки минулого. Приблизно таке відбувається в “The Walking Dead” – купка людей, яким вдалося вижити, намагається відновити систему і хоча б наближено повернути світ до тих часів, коли в супермаркетах можна було купити гарячої кави в пластиковій чашці з пончиком. Люди будують план, збирають навколо себе інших, постійно кудись ідуть, навіть не усвідомлюючи (а може й усвідомлюючи), що майже завжди прямують в невідомість.

The Walking Dead: New Frontier показує світ приблизно за чотири роки після того, як перший ходун піднявся з мертвих. Це третя частина гри за однойменним коміксом. І чекали її фанати серії майже з таким нетерпінням, з яким ґеймери в усьому світі чекають Half-Life 3. Поки що Telltale випустила тільки два епізоди «Ходячих», але їх виявилось досить, аби оцінити початок нової історії. Бо від початку залежить майже все, особливо, якщо гра виходить поетапно.

Отож, The Walking Dead: New Frontier…

Нова історія

На початку гравця знайомлять з новим героєм серії. Його звати Хав’єр, він кубинець і поганий син. Принаймні, так може здатись спочатку. Історія розпочинається з сімейної драми, що сталась акурат перед початком апокаліпсису. Син не встигає побачитись із батьком, той помирає, так і не дочекавшись сина, — з цього випливають проблеми у стосунках із братом, матір’ю і всіма іншими членами сім’ї. Таким ось нехитрим способом гравця познайомили з основним героєм і наближено показали, що він за один. Насправді, Хаві (так всі називають Хав’єра) – цікавий персонаж, який протягом гри викликає звикання. Згодом він стає невід’ємною частиною розпочатої ще в першому сезоні історії. Моментами, але тільки моментами, він чимось нагадує старого-доброго Лі. Здається спокійним і врівноваженим, вселяє довіру і завжди намагається прийняти правильне рішення.

Тепер, у постапокаліптичному світі, населеному кровожерливими зомбі і людьми, від яких можна чекати набагато гіршого, Хаві намагається вижити зі своєю маленькою групою. На своєму фургоні вони тікають від стада мерців і як завжди знаходять проблеми там, де їх не чекали. Але це вже питання сюжету, а детально розповідати про сюжет The Walking Dead – це майже те саме, що проспойлерити хороший фільм. Так що оминемо цей момент.

Графічна якість змінилась в порівнянні з першою і навіть другою частинами гри. І справа не тільки в самих персонажах, але й в навколишньому середовищі. Небо, віддалені предмети, такі як дерева, будинки, мости, перестали бути схожими на вирізаний з картону реквізит. Світ став реалістичним і взаємодіє з персонажем. Він не порізаний на окремі деталізовані локації, оточені стіною з паперових будинків, а здається цілісним і наповненим, живим і динамічним. У грі постійно щось стається, події ритмічно взаємозмінюються одна одною: спокійний момент з проникливим діалогом – якась халепа – спокійний момент з проникливим діалогом – якась халепа і т.д. Плюс, поява нових цікавих персонажів. На одній із локацій група Хаві зустріне чоловіка на ім’я Пол. Так-так, саме той Пол, якого ще називають Ісусом.

Хороша риса гри – ефект неочікуваності: ворог з’являється у найбільш недоречний момент, спонтанне вбивство, різкий поворот подій, що слідує за прийнятим рішенням. В результаті чого гравець сидить і декілька секунд лупає очима, в яких читається німе питання: “Що це, в біса, було?..”. Таких моментів у грі достатньо.

І ще одна цікава деталь: одна з громад, на яку натрапив Хав’єр, називається Прескот. Висока огорожа, збита із пластин шиферу, важка брама, всюди яскраві ліхтарики, ніби це ярмарок у старовинному англійському селі, старі зламані речі, що тепер, у постапокаліптичному світі знайшли своє друге життя, люди зі зброєю, бартери, що обмінюють кулі на якийсь потрібний їм мотлох – все це дуже нагадало Fallоut 3 – сірий світ із людьми, що тримаються за пережитки минулого, сидять в так званому барі, попиваючи віскі і тримаючи руки на спуску гвинтівки: будь-що може трапитись у будь-який момент. Прямо як Мегатонна чи Арефу, чи ще якесь «фолауатівське» місто.

Можливо, єдине, що може стати невеличким мінусом гри – це неочікуваний розвиток подій після вибраної гравцем репліки. Гравцеві пропонується відповідь, але суть її персонажі гри розуміють зовсім не так, як хотілося б і як очікувалось. В результаті можна спровокувати конфлікт, навіть того не плануючи.

З поверненням, Клем

У другому епізоді другого сезону, коли вперше Клементина зустріла Кенні, він сказав: “Можу поклястися, що вже готовий був побачити Лі поряд з тобою. Ви з ним були, ніби одне ціле…”. Кенні хоч і став психом під кінець, та все ж у цьому він виявився правий. У третій частині гри дівчинка не з’являється з самого початку. Розвиток сюжету, події, нові персонажі дозволяють гравцеві про неї просто-таки забути. Так можна було би пройти всю гру від початку до кінця, а потім, сидячи перед монітором і дивлячись на мирний потік титрів, раптово спитати: “Стоп. А де Клем?”.

Але Клементина з’явилась, бо дівчинка – важливий персонаж гри. І коли це все-таки стається, слова Кенні починають справджуватись: здається, що ось, прямо зараз з’явиться Лі, підійде до неї і скаже своїм спокійним голосом щось типу “Клем, опусти зброю”, чи “розберемося з цим потім, нам треба рушати”, чи ще якусь круту фразу, після якої все одразу стає на свої місця.

Звичайно, Лі не з’являється. Але зустріч із Клем – це ніби зустріч зі старим другом. Вона виросла. Змінився одяг, голос, обличчя, і в погляді більше немає страху. Єдине, що залишилось незмінним – її картуз. Зі самого початку ця синьо-біла кепка була на ній. Картуз із нею до сих пір. Якби Клем загубила його, чи він, наприклад, згорів у вогні, чи його вітром зірвало з голови дівчинки і в уповільненій зйомці під сумну музику віднесло далеко за обрій – це точно був би один із найдраматичніших моментів гри. Але сподіватимемось, що такого не буде: Клем без кепки все одно що Тоні Старк без свого костюма – “геній, мільярдер, плейбой, філантроп”, але все одно чогось не вистачає.

З подій другого епізоду пройшло не так багато часу, але що було з дівчинкою до того, як вона зустріла Хаві, на початку гри невідомо. Гравцеві в основному пропонується грати за Хав’єра, Клементина ж ніби залишається осторонь. Але за дівчинкою цікаво спостерігати. Зі сторони навіть цікавіше. Будучи не основним персонажем, вона і її історія привертають (і небезпідставно) найбільшу увагу. Якою вона стала тепер, чого навчилась? І, нарешті, що ж все таки трапилось з Елвіном-молодшим?

Клементина навчилась багатьом речам, і тепер зовсім не схожа на ту налякану восьмирічну дівчинку, що ховалась від зомбі у своєму будиночку на дереві. Тоді вона зустріла Лі. В той день почалася історія Клементини.

Тепер їй тринадцять років, і дівчинка знає, що означає – виживати. Вона збиває з ніг зомбі так, як її колись навчила Джейн, носить коротку зачіску і моментами виглядає як ідеальна машина для вбивства. Клементина не ставить зайвих питань і сама постійно чатує на небезпеку, готова в будь-який момент вистрелити, якщо це буде потрібно. Вона може здатись жорстокою, але жорстокість і її бажання помсти межують зі справедливістю – винні мають бути покарані.

Життя Клементини, якій довгий час самій доводилось виживати, не залишиться для гравця загадкою. Істинний порядок подій час від часу переривається флешбеками – спогадами дівчинки, під час яких гравцеві пропонується грати за Клем. Плюс до того, рішення, які дівчинка прийме під час цих спогадів, можуть вплинути на подальший – теперішній – розвиток сюжету. Мало-помалу гравець дізнається, що було з Клем після подій другої частини, як вона виживала, “і, нарешті, куди ж все таки подівся Елвін-молодший”.

Наостанок варто сказати, що якщо хтось ще не стикався з цією грою – не варто починати знайомство з третьої частини. The Walking Dead треба проходити послідовно, від початку до кінця. Тільки тоді історія зачепить по-справжньому. А ще можна дочекатись, коли третя частина вийде повністю, і на один день зануритись у світ The Walking Dead, пройшовши за раз всі три сезони. Головне, щоб під кінець не розплавилися мізки.

Тепер залишилось тільки дочекатись остаточного виходу всіх епізодів. Варто сподіватись, що цей процес не затягнеться надовго.

Автор: Анна Павленко