Всередині 1990-х, ще до «Матриці» був невеликий період в житті тогорічних підлітків і дітей, коли довго та зосереджено працювати на клавіатурі неочікувано стало «крутим». Люди «колошматили» по клавіатурі вдаючи «спеців», вчили «гарячі клавіші», починали звертати на шкільні уроки з інформатики та набивати вміння швидко друкувати всіма десятьма пальцями в схожій на картини Ієроніма Босха грі-тренажері Babytype. Причиною всього цього ажіотажу став фільм, який важко назвати успішним чи класикою, а от культовим він є точно, давно і заслужено. «Хакери» (Hackers), яким цьогоріч вже, страшно подумати, 30 років, раніше часто звинувачували в сміхотворній, примітивній подачі матеріалу, іноді порівнюючи аж з «Троном» (Tron). Частково воно так і є, але так вже вийшло, що якби не цей фільм дуже багато людей ніколи не стали б хакерами чи навіть просто програмістами.

Подивитись «Хакерів» можна на Київстар ТБ. І  є сенс саме зараз, коли фільму виповнилось 30 років, подивитись як він вплинув на нас та наше розуміння комп’ютерних технологій. За співпадінням цей огляд також було дописано коли в США відключили останні послуги з dial-up інтернету, що він показаний у фільмі як панівний на той час вид підключення.

Фантастика яка давно стала реальністю

У 1988 році 11-річний Дейд Мерфі зламує 1507 комп’ютерних систем і отримує заборону до свого 18-річного дня народження користуватись комп’ютерами підключеними до модему. Як тільки йому виповнюється 18 років вже дорослий Дейд (завжди неймовірний Джонні Лі Міллер) в перший же день зламує місцеву телестанцію і тим самим «втручається» на територію інших хакерів…

Чесно кажучи, для мене це найбільш сумнівний момент переповненого умовностями сюжету — в усіх подібних випадках хакери дуже швидко «відставали» від сучасних технологій. З іншого боку, перше що робить Мерфі засновано на досить старому методі зламу. От що фільм вгадує досить точно, то це те що вже в 90-х окремі хакери швидко перекваліфікувались в спеціалістів з кібербезпеки. «Чума» у харизматичному виконанні характерного актора Фішера Стівенса іноді каже чи не пророчі речі про те, що такі люди як він будують новий світ, при цьому використовуючи дуже банальну систему банківських крадіжок, переведену в цифровий світ. Зараз про це думається важко, але серед претендентів на цю роль був Квентін Тарантіно, якого навіть уявити собі за клавіатурою іноді важко.

Робити з такого спеціаліста як «Чума» головного лиходія — спірний крок з боку сценариста. Сценариста Рафаеля Моро, в невеликій фільмографії якого «Хакери» стали першим фільмом. Не так багато досвіду було і у Ієна Софтлі, шотландського режисера для якого цей фільм став другим, а також представника цілої нової хвилі зі Сполученого Королівства, про яку я ретельно писав в огляді на фільм «Шопінг». У цих двох фільмів багато спільного. Обидва з них для свого часу задумувались як наукова фантастика, але зараз сприймаються чи не застарілими з відтінком альтернативного всесвіту. Воно і не дивно, бо вказаними в титрах «консультантами з хакерства» стали журналісти Джей Гітт та Пол Таф, лауреати престижної журналістської премії Лівінґстона за статтю про хакерів в журналі Esquire, тобто люди знайомі з субкультурою виключно ззовні.

Ти не менш, Інтернет, саму його ідею для багатьох відкрив саме цей фільм. Інша справа — в наскільки віддаленому від реальності вигляді.

Повний перегруз

Ієн Софтлі має цікаву особливість як режисер: раз на десятиліття, з точністю до 10 років, він знімає фільм, який максимально виглядає на той рік, в якому його випущено, хоч клади в музей. «Ключ від всіх дверей» (The Skeleton Key) виглядає рівно на 2005 рік, а «Крива» (Curve) — на 2015-й. В свою чергу «Хакери» увібрали в себе чи не все, що було в середині 1990-х. Що з одного боку зробило їх фільмом дуже помітним, а з іншого… З іншого боку візуальний стиль цього фільму, який дуже нагадує «Газнокосаря» (наш огляд), такий що я чесно не рекомендую дивитись його після мігрені (на власному досвіді). Людей з фотосенситивною епілепсією і погоді слід попередити, бо безкінечні мерехтіння і спалахи є основою візуального стилю цього фільму.

Це не працювало б від слова «зовсім», якби актори в фільмі не примудрялись мерехтіти настільки ж яскраво. Природну хімію між вищезгаданими Джонні Лі Міллером і Джолі важко не помітити і в частині зі сцен вони не сильно і грають, бо насправді мали відносини, результатом яких став не дуже довговічний (1996-2000) шлюб. З іншого боку фільм не є романтичною комедію (хоча чомусь майстерно намагається нею бути, в найнесподіваніших місцях), тож для того щоб «продати» глядачеві саму сутність субкультури потрібно було показати багато персонажів. З цим вже впорались Метью Ліллард (який, здається, грав подібні ролі в кожному другому фільмі 1990-х, згадати хоча б «Крик»), Лоуренс Мейсон та Ренолі Сантьяґо. Не менш фактурним є майбутній головним мем серіалу «Прослушка» (The Wire), актор Венделл Пірс у ролі «головного ворога всіх хакерів» агента Річарда Ґілла. Інша майбутня телевізійна зірка («Клан Сопрано»), Лоррейн Бракко доповнює трійцю переважно некомпетентних та не розуміючих що вони роблять антагоністів.

Втім, найбільш несподіваним в ролі фахівця з кібербезпеки є відомий ілюзіоніст Пенн Джилетт. У роль він вписується візуально хоча б тому, що схожий зовнішньо на Віталія Тарнавського, однак як він на неї взагалі потрапив — загадка. Тим більше, що візуалом та сутністю фільм нагадує зовсім не шоу ілюзіоністів, а рейв.

«Такого ви в магазинах не знайдете!»

— Каже персонаж Метью Лілларда Еммануель «Cereal Killer» Ґольдстін про свою музичну компіляцію. Але на відміну від його саморобних піратських CD саундтрек «Хакерів» був чи не єдиним очевидним успіхом фільму. Він навіть мав власні сиквели — в альбомах Hackers² (1997) та Hackers³ (1999) були вже переважно не композиції з фільму, а пісні в його стилі та дусі, таки собі плейлісти для програмування перемішаного з рейвом. Там часто зустрічались майбутні суперзірки електронної музики на кшталт Moby та Scooter.

Самі лише початкові титри (дизайн Річарда Моррісона) під композицію «Halcyon + On + On» – це перш за все чудовий кліп (що дивує, бо якоїсь особливої слави як кліпмейкер Ієн Софтлі ніколи не мав). Далі стає тільки “крутіше” — The Prodigy, Leftfield, Stereo MC’s…

Важко переоцінити, наскільки саундтреки до «Хакерів» відкрили цілі нові музичні всесвіти для українського глядача і слухача, який ледь оговтався (і то не всюди) від лютої радянщини. Хоча, до речі, в українському фільмі «Дика любов» (наш огляд) знятому на два роки раніше комп’ютерні технології показані зі значно меншою кількістю технічних помилок та умовностей.

Замість висновків

Чи не найбільше передбачення фільму яке збулося і яке на той момент занадто довго лежало на поверхні, щоб вважати «Хакери» якимсь пророцтвом — те, що Інтернет стане майданчиком для об’єднання людей за інтересами по всьому світу. Втім, «Хакери» отримують бонусні очки, бо вони домішали в це місиво інгредієнт телебачення, тим самим передбачивши, що замість остогидлих телешоу багато хто буде дивитись специфічний контент деінде: привіт YouTube, TikTok, та хоча б Netflix.

Контент, який, тим не менш, має всі шанси стати «вірусним» і бути почутим чи побаченим по всьому світу. Як би примітивно та шаблонно фільм це не показував (штамп з екраном на Tаймс Сквер в тому ж році примудрився ідентично використати ще один культовий фільм цієї тематики — Cyberjack), але сутність явища він передав достатньо, щоб залишити слід на його еволюції.

Найбільш іронічним видається те, що тепер нові покоління “викопують” фільм «Хакери» вже завдяки такому контенту. Трансконтинентальне телебачення запрацювало і ми давно живемо в кіберпанку. Чи раді ми цьому? Гірше від цього точно не стало, бо більшість проблем у нас, за великим рахунком така ж як і у 1995 році.

Хакерство — це не лише злочин. Це ще й риса тих, хто виживає.

P.S. На українському телебаченні в цій репліці часто криво перекладали “survival trait” як “стиль життя”.