У 1994 році вийшло стільки хороших і цікавих фільмів, що до багатьох з них глядач діставався потім ще роками. Зовсім 50/50 поталанило тим, для кого цей рік став роком повнометражного дебюту. З одного боку маємо Френка Дарабонта і «Втечу з Шоушенка» (The Shawshank Redemption; хоча рахуючи гарний телевізійний фільм 1990 року Buried Alive це другий його повний метр) і Кевіна Сміта з його «Клерками» (Clerks), а з іншого… Власне цілу хвилю британського кінематографу до якої відноситься експонат, про який ми сьогодні поговоримо. Як і багато тогочасних фільмів, він «провалився в шпарини» і ще довго знаходив свого глядача.

Ієн Софтлі, Денні Бойл, Стівен Норрінґтон і Пол В.С. Андерсон. Комерційно з цих режисерів останній склався найбільш вдало, однак зазнав репутації ремісника який переважно екранізує відеоігри і який в кожному фільмі знімає свою дружину (з 2009 року) Мілу Йововоич. Частково це виправдана репутація, однак це не означає, що Андерсон не робить періодично гарні і цікаві фільми. Навіть при тому, що його дебютний фільм «Шопінг» (Shopping) все одно стосується тематики відеоігор безпосередньо, це чи не єдиний проєкт в режисерській фільмографії Андерсона, який ні на чому не заснований: нема ані літературного першоджерела, ані доробку інших сценаристів, ані гри чи фільму. Це дітище цілковито Андерсона і повертаючись до нього точно можна сказати, що це не такий простий режисер, як здається. Адже навіть після 30 років фільму «Шопінг» є, що сказати сучасному глядачеві.

На цей фільм судилося зробити огляд саме в листопаді. Як мінімум тому, що він чудово підпадає під Noirvember (ініціативу популяризації жанру нуар, започатковану критикинею Мар’єю Е. Ґейтс у 2010 році), але ще й тому, що кінець листопада гарантовано асоціюється у всіх з шоппінгом, дякуючи американській традиції «Чорної п’ятниці» (Black Friday).

Перший рівень. Рем-рейдинґ та рейви

В основі фільму лежить далеко не новий тип злочину. В’їхати вночі у вітрину магазину, щоб пограбувати його — це настільки розповсюджене явище, що в англійській мові воно має назву (ram-raiding). Біллі, якого грає у першій своїй великій ролі Джуд Лоу, відсидів саме за це. Ба більше, він жива легенда «жанру». Безстрашний вуличний злочинець, який зробив з цього типу крадіжки своєрідну гру, в яку тепер грає проблемна молодь цілого міста поміж не менш нелегальними рейвами. Звісно ж, перше що робить Біллі звільнившись — знову сідає за руль чужої машини і їде у вітрину. Частково тому, що він відвертий адреналіновий наркоман. Частково — тому що такому фільму потрібна екшн-сцена на початку. А частково ще й тому, що для Біллі це питання репутації. Він заварив всю цю кашу і він повинен «показати клас» як більш молодим гравцям, так і тим, з кими він починав. От тільки Біллі не в курсі, що правила гри давно змінились. Якщо хтось “лутає” магазини в таких масштабах, значить є не лише відповідний канал збуту, а ще й потужні покровителі. Не розуміючи, що своїми забавками Біллі переходить дорогу не тільки поліції (яка теж від нього не в захваті), а і досить вже організованій злочинності, Біллі фактично одразу ж показує, що він не розуміє, ще й у що вляпався.

Що-що, а перетворити будь-який копійчаний сюжет у шекспірівську трагедію — це спеціалізація британської акторської школи. І у фільмі Андерсона магічним чином персонажі не стільки грають, скільки дійсно живуть. Це стосується не лише Лоу і його майбутньої (але вже колишньої) дружини Сейді Фрост на головних ролях. Неймовірним задоволенням є споглядати цілий ансамбль на ролях другого плану. Найбільш важливою фігурою серед дійових осіб цієї вуличної п’єси є харизматичний Томмі у виконанні Шона Пертві (його праву руку, Дікса, грає ще один чудовий британський актор у свої першій ролі, Ральф Інесон). Фактичний лідер цілого угруповання, він тим не менш «знає своє місце» і обережний з тими, хто в ієрархії вище за нього. Зокрема це стосується загадкового Веннінґа, якого на одну єдину сцену прийшов зіграти у фільмі поміж сезонами серіалу «Шарп» (Sharpe) сам Шон Бін (до речі, це рідкісний фільм, де він не помер). Ці двоє – основні антагоністи фільму, але не єдині. Шеф поліції Конвей у виконанні блискучого валлійця Джонатана Прайса знає Біллі з дитинства і не хоче переслідувати його, але на цьому етапі вже треба і від цього обом нікуди не дітись.

Затиснутий поміж двох сторін Біллі намагається обрати кохання, але у нього і це не дуже виходить, бо на відміну від свого коханця Джо хоче бодай якогось прогресу.

Другий рівень. Граючи в ігри

Технічно дія фільму відбувається у недалекому майбутньому, проте помітити це зараз досить важко. Не те що б Андерсон сильно прописав ці моменти в сценарії в принципі, однак найбільше видає знавцям певну фантастичність фільма цілий шар сюжету присвячений відеоіграм. У одній з поцуплених машин Джо знаходить кишенькову ігрову консоль зі «старою» відеогрою. Це Crazy Cars III, також відома як Lamborghini American Challenge. Єдиним портативним релізом цієї гри приблизно того ж року став оригінальний GameBoy, тож 16-бітна портативна версія витвору французької студії Titus Interactive це дійсно що фантастичний елемент.

Та й що являє собою сама консоль мені, чесно кажучи, сказати важко. Найбільше схоже на Systema 2000 або ж Game Master — зроблені приблизно на одному «залізі» химерні витвори, ендемічні для Великої Британії початку 1990-х.

Втім, це не сильно важливо, а от метафора того, що Біллі не може пройти в цій грі якісь рівні, які спокійно проходить Джо працює блискавично. Біллі застряг у своїй молодості і досі намагається довести собі і всім навколо, що він чогось вартий. Але, як кажуть, безумство — це вічно робити одне і те ж і сподіватись на різні результати. Біллі загруз саме в такому варіанті особистої трагедії. Чимось він нагадує Алека з роману Ентоні Берджеса «Механічний апельсин» (A Clockwork Orange), а чимось Косса з фільму Олега Сенцова «Гамер» (докладніше про нього за номером 21 у цій статті). Однак обидва, врешті, розуміють, що без важкого вибору, куди б він не привів, прогресу не станеться. Біллі ж навіть не бачить шляху для цього прогресу, бо єдиний шлях проторений ним в житті — це на автівці через вітрину.

Те, що «Шопінг» є передвісником цілої хвилі фільмів про те, наскільки все паскудно з психікою і життєвими перспективами у т.з. Покоління Ікс, критики розгледіли не одразу, а переважно вже тоді коли стрічка своїм існуванням проторила дорогу Денні Бойлу. Хоча у того в легендарному фільмі «На голці» (Trainspotting) мова йде вже про цілком реальні проблеми, а не гіперболізовані метафори, ці фільми за своїм наповненням дуже схожі.

Саме за наповненням, бо по стилю Андерсона порівнювали з молодим Рідлі Скоттом та коміксами про Бетмена. Його нуарне, холодне, мокре й непривітне місто без назви по-своєму красиве в тій нічній жорстокості, яку пропонує як основну розвагу крім безкінечних рейвів під «кислотою». Кажучи про рейви, однозначно слід згадати про музичне наповнення фільму, куди увійшли справжні зірки британської електронної сцени того часу — Пол Окенфолд, Stereo MC’s, Orbital, The Sabres of Paradise, Utah Saints… Втім, як і в будь-якому хорошому фільмі 1990-х, електроніка тут урівноважена альтернативним роком і гіп-гопом. Іноді в одному флаконі, бо тим хто не чув цей витвір колективу Credit to the Nation «Call It What You Want» гарантовано здасться спочатку піснею гурту Nirvana «Smells Like Teen Spirit».

Саундтрек достойний контркультурного полотна, бо саме цим перший фільм Андерсона, за великим рахунком і є. Від нього віє одночасно творами Джеймса Балларда і Вільяма Берроуза і кліпами з тогочасного, альтернативного MTV. То як так сталося, що фактично вся наступна фільмографія режисера майже повністю комерційна? Все просто. Його помітив Голівуд. При тому, що американського прокату фільм дістався лише у 1996 році, місцевим продюсерам він впав у вічі ще у 1994 році, а далі стався Mortal Kombat, перший успішний фільм за мотивами відеогри. Цього історичного досягнення не було б, якби Андерсон сам очевидно не цікавився б відеоіграми. Це видно по «Шопінгу», а більш-менш і по його численних інших екранізаціях ігор (Resident Evil, Monster Hunter). Свого часу Андерсон також зняв рекламу для гри Doom 3. Навіть вона достатньо схожа на «Шопінг».

Про те, в якому векторі кар’єра режисера рухалась після другого фільму стисло викладено у цій статті. Нас же в даному випадку більше цікавить, куди з того ж моменту рухався його стиль.

Третій рівень. Пробиваючи вітрину в Голлівуд

Навіть найбільші критики Пола Вільяма Скотта Андерсона мабуть погодяться, що це режисер з досить талановитим підходом до візуалу і власним стилем. Цей стиль іноді різко починає шкутильгати і навіть падати залежно від якості сценарію, однак за умови наявності щось на нього схожого Андерсон не раз і не два робив культові та касові фільми. Насправді, приблизно по черзі. Практично кожен свій провал Андерсону вдавалося швидко перекрити чимось, що зібрало б касу. Іноді я чесно не розумію як, бо його Resident Evil 2002 року не лише не дуже схожий на оригінальні ігри, а ще й відверто підзавалений фільм, який тим не менш зібрав в прокаті свій бюджет щонайменше три рази і породив цілу серію фільмів.

Але загалом у Андерсона є не лише здобутки комерційного режисера. Людина, яка почала знімати у 9 років і стала наймолодшим випускником престижного Університету Ворика в Ковентрі вочевидь не така проста, як хотілося б наголосити більшості критиків. Та й вони періодично згадують, що чергову «Оселю зла» зняла та ж людина, що й фільми «Крізь горизонт» (Event Horizon) та «Солдат» (Soldier).

З «Шопінгом» їх поєднує не лише фігура режисера, а ще й його постійні актори. У «Солдаті» можна побачити Шона Пертві, але довгий час фільми Андерсона асоціювались з дуже конкретним обличчям. Джейсон Айзекс (відомий багатьом за роллю Люциуса Малфоя в фільмах про Гаррі Поттера) був для Андерсона актором-талісманом. За 1990-ті він пропустив з фільмів режисера лише «Мортал Комбат», однак знімався у нього рівно до першої «Оселі зла» (п’ять разів), а далі їх творчі шляхи розійшлися. І це сумно, бо таке відчуття, що від цієї «втрати коріння» фільми Андерсона постраждали в першу чергу.

До тем «Шопінгу» Андерсон повертався щонайменше у «Смертельній гонці» (Death Race), однак попри те, що цей дивний напівремейк-напівсиквел фільму 1975 року Death Race 2000 зробив власну франшизу (чотири фільми за десять років), до глибини і особистості «Шопінгу» йому далеко. Втім, важко звинувачувати Андерсона в тому, що він знайшов прибуткову нішу і окопався в ній, відносно рідко експериментуючи.

Врешті решт, про це і сам його дебютний фільм. Вистражданий в довготривалому (три роки) написанні сценарію і явно не найбільш простих зйомках, він зробив дещо значно більше ніж відкрити світу, власне, Андерсона. Він проторив дорогу в Голівуд багатьом британським режисерам через фінансування їх дебютних фільмів студією Film4. Андерсону про це добре відомо і він періодично згадує саме про це як один з найважливіших своїх здобутків. На відміну від свого персонажа, він сміливо (хоч і не без побоювань та проблем) перейшов на інший рівень. Тут він знайшов успіх, зміг прилаштувати на підробітки багатьох старих друзів і, врешті решт, зустрів дружину. Не такий вже й поганий розвиток подій. Однозначно краще, ніж філософський і повчальний фінал цього фільму, який розставляє всі точки над «ї» так жорстоко й трагічно, як можуть тільки наступники Шекспіра.

Ти не знаєш, як добре тобі може бути

— каже Джо, намагаючись вмовити Біллі на інше життя. Дуже влучний момент, який підкреслює, що при всіх візуальних принадах ця стрічка зовсім не про автомобілі, одяг та рейви. Вона про життєвий вибір.