Перезавантаження франшиз — уже настільки буденна річ, що ніхто не намагається цьому пручатися. Студії невгамовно, та й уже не так помітно, прагнуть перевершити минуле, аби по-новому комерціалізувати колись успішні проекти. Перед творцями такого контенту постає нелегка задача: створити успішний продукт, привернувши увагу як фанатів певної серії, так і аудиторію абсолютно не знайому з нею. Універсальним рішенням для брутального парубка з пекла став перехід на стероїди 18+, а також темнішим за ніч гротескним сетингом. Але чи отримав Хеллбой нове дихання від цього? Рейтинги стрічки натякають, що щось десь пішло не за планом. Що ж спіткало пекельнородженого на шляху до успіху?

Тут було, вертілося, чорт знає, де поділося

Для протоколу: горезвісний Хеллбой народився у глибинах найспекотнішого місця на нашій планеті. Тепер він працівник B.P.R.D. (“Бюро паранормальних досліджень та оборони»”) та уже не перший рік захищає світ від всього потойбічного. Основний мотиваційний поштовх, задля якого головний герой несе свою ношу, захищаючи людей, дає йому названий батько Тревор Бруттенхольм. Той і собі твердить без зупину одну й ту ж думку: “Ти не такий як вони, ти особливий, хороший і на дотик приємний”. На цьому все, більше родинні стосунки ні на крихту не розкрились у фільмі за 2 години екранного часу. Хоча сама лінія “батька та сина” є основною, відіграючи в сюжеті ледь не основну роль.

Майже кожний елемент історії подається на віру, тому що так є, так було, і так буде завжди. Без розкриття образів та персонажів глядач має проковтнути все. Навіть якщо це не грає на користь сприйняттю інформації.

Ось перша сцена фільму: Хеллбой навідується до свого колеги та знайомого, від якого підозріло довго немає звісток. Між ними зав’язується бійка. Чому? Хто це такий? Пізніше розкажуть? На жаль, ні. Дивіться наступну сцену, і так кожного разу. Єдине, що надає персонажам хоч якоїсь об’ємності, — це флешбеки з минулого. Втім, навіть в цьому плані є чималі прогалини. Вага майже всіх спогадів тане під потоком філерності та іншими абсолютно поламаними елементами.

Гнилого болота й чорт не боїться

Про цілісність картини… Нам показують типову війну добра проти зла з поділеними на абсолютно чорне та біле персонажами. І тут варто сконцентрувати увагу на подачі сюжету. Весь фільм складається з рваних шматків, неначе фільмороби знімали десятисерійне шоу, але вирішили зробити повний метр. Фітнес-трекер для Хеллбоя — так можна охарактеризувати всю картинку. Адже не можна просто так взяти історію персонажа з чималим бекґраундом, вирвати звідти всі смаколики та заштовхати їх до двогодинного фільму. Однак, якщо не брати до уваги загальну безглуздість, то кожна сцена скомпонована на високому рівні. Окремі елементи функціонують правильно. Наприклад, хрускіт кісток головного героя під час битви з велетнями відчуваєш на собі, а сцена поцілунку і досі навіює холодом та загальним почуттям відрази. Так, аж настільки блискуче передана глибина видовища. І в цьому майже весь “Хеллбой” — максимально неоднозначне видиво, яке захоплює і відштовхує одночасно.

Не такий чорт страшний, як його малюють?

Точнісінько аналогічна ситуація з візуальною складовою. Картинка браво майорить впродовж усього фільму, але час від часу ловиш себе на думці — мені здалось, чи мило потрапило в очі? Чудові пейзажі провінційної Англії зі запаморочливою м’ясорубкою вмить можуть змінитись на CGI першого курсу факультету комп’ютерної графіки інституту імені Поплавського. Через постійну динамічну зміну сцен та локацій не вистачає часу розгледіти все довкола, а роздивлятись там є що, повірте. Барвистий, і напрочуд темний сетинг поєднуються у фільмі напрочуд вдало. Кожен умовний епізод фільму неабияк доповнюють підібрані саундтреки. Окрема похвала композитору, Бенджаміну Воллвішу. Ось кому точно не хочеться пред’являти претензій. Від металу до симфонічного темного фентезі — гармонічно, хистко, без жодних протиріч.

Знайшов біс клубок, та рогами заплутався

Ще з перших трейлерів до мене у голову закралася думка про неповороткість головного героя, скованість рухів, відсутність вираженої міміки та загальну пластмасову міміку. На жаль, дива не сталось. На виході ми отримали максимально очікуваний результат. Як би Девід Харбор не старався, але передати бодай якісь емоції, крім сарказму та іронії, не вдалось зовсім. Хеллбой завжди славився своєю харизмою та особливою (іншою) чарівливістю, навіть не будучи еталоном краси. Майже всі спроби розкрити героя, показати чому ж саме він той крутий хлопець, який лише поглядом може пустити мурашину колонію по твоїй шкірі, тануть з кожною хвилиною перегляду. Виною тому темп — скажений марафон, в якому важко зачепитись за образ головного героя. Як би дивно це не звучало, але в фільмі про Хеллбоя хочеться розуміти Хеллбоя, співпереживати йому. Натомість доводиться гадати, як вчинить червоношкірий цього разу.

Чого у пекельнородженного завжди було вдосталь? Жартів. Багатьом саме через почуття гумору, іронічний погляд очима соціалізованого монстра, так полюбився цей герой ще з коміксів. На щастя, цей нащадок не позбувся таких скілів і напрочуд влучно тисне на кнопку усмішки глядачів (в міру старань сценаристів, звісно).

Дай чорту волю — живцем ковтне

Рейтинг R закономірний у фільмі про здоровенне червонопике створіння, яке трощить пики демонам, п’є алкголь, знову трощить пики демонам, а потім п’є ще більше. Непогано, чи не так? Проте під час перегляду складається враження, ніби в певний момент фільм розроблявся зі значно нижчими віковими обмеженнями. Доки хтось не вичитав у контракті, що картина 18+, тому варто додати кривавих сцен. Насилля заради насилля протягнуте стрічкою через весь фільм. Щонайцікавіше, це працює на якомусь тваринному рівні! Коли посеред мирного діалогу починається флешбек, а кількість відірваних кінцівок за 15 секунд перевищує кількість людей в кінозалі, важко відірватись від побаченого. Повторю: не знаю як, але це працює. Що там казати, за хвилинний епізод приборкання дракона я ладен ще раз заглянути до кінотеатру.

Що ж являє собою новий “Хеллбой”? Назвати перезапуск вдалим — клавіатура зламається. Він інший, “наш пекельний хлопчик” особливий. Весь час знаходитись на межі катастрофи та тріумфу. “Хеллбой” — пафосна, кривава, драйвово саркастична і водночас перенасичено порожня картина з низьким розкриттям персонажів. Як таке взагалі можливо? Можете перевірити на собі.