Важко переконати гравців пограти саме в твій ігросервіс, коли за дату релізу обрав період в який за півмісяця виходить 3 великі гри такого формату. Потрібно знайти щось, що саме ти вмієш робити класно і зосередити усі зусилля команд розробки та маркетингу на цьому. І схоже, Rocksteady зрозуміла цю стратегію, але від відділу до відділу по-різному. Через те гравці в кращому випадку з підозрою зустріли Suicide Squad: Kill the Justice League.

Над Метрополісом висить гігантська фортеця-череп, а вуличками ганяють міньйони зла і вживляють паразитів у містян, поповнюючи свої ряди. Процесом керують Бетмен і Зелений Ліхтар, воля яких уже підкорена Брейніяком. Незабаром зловлять і Флеша, а Супермена поки тримають у вуздечці, аби не розмінювати його можливості на дрібнички. За винятком невідомо де зниклої Диво Жінки, опір чинити нікому, тож поганці почуваються вільно. Аж ось на горизонті зʼявляється наша команда злочинців, яку нашвидкоруч зібрали A.R.G.U.S. для протистояння загрозі, не давши попередньо інформації, куди ті їдуть.

Зачин історії Suicide Squad: Kill the Justice League значною мірою типовий для пригод цієї команди. Сталася якась велика лажа, Аманда Воллер за відсутності кращих кандидатів понасмикувала з камер суперзлочинців, вживила їм мотиватор у вигляді вибухової капсули в голову та відправила розбиратися з проблемою. Нетипово те, що на цей раз справа дійшла до Загону Самогубців не тому що супергерої були зайняті чи потрібно було підчистити за владою. А тому, що Ліга Справедливості вже програла свою битву та стала на сторону зла.

Ми заздалегідь знаємо, до чого все дійде. Тож залишається лиш пристебнутися і дивитися, як нас проносить крізь Флеша, Зеленого Ліхтаря, Бетпечеру і опісля наш експрес на всій швидкості влітає прямо в груди Супермену. Загалом сюжет не може похвалитися неочікуваною закрученістю, хоч і ховає дрібку несподіванок, що розвивають історії героїв з серії Batman Arkham, підкреслюючи звʼязаність світу. Він працює радше за принципом пружини, де у нас є рівненькі вхід та вихід, а посередині кілька однакових за структурою витків. Та попри цю типовість, історія чіпляє й мотивує рухатися вперед від місії до місії, щоб дізнатися, як помре кожен із членів Ліги та куди цей шлях заведе учасників Загону. І якщо перший ефект очікуваний, бо Rocksteady знані вмінням створювати класні босфайти, то другий мене здивував. Адже я несподівано для себе привʼязався до цих недоумків і чим глибше в ліс, тим більше хотів й далі спостерігати за розвитком їхніх взаємин та дурнуватими балачками по інтеркому.

Базові для Suicide Squad: Kill the Justice League Кінґ Шарк, Дедшот, Гарлі Квін і Капітан Бумеранг поокремо пласкі, як 5 копійок, по яких проїхався поїзд, але коли вони починають взаємодіяти… Ох, тоді летять іскри. Вони те й діло підіймають історії з минулого, порпаються в чужій білизні, дістають із шафи цілі динозаврячі скелети і не соромляться ними розмахувати. У катсценах їхні дії та реакції подекуди викликають сміх, а місцями й сльози. Особливо мені припав до душі наївний Кінґ Шарк, який те й діло руйнував жарти інших та щиро не розумів, що не так.

Як команда Загін Самогубців ближче до завершення кампанії вчиться довіряти одне одному і це навіть обіграють під час сутички з Бетменом. Але працює воно, як пікет з однієї людини. Вибраний формат слабких поодинці, але іскристих вкупі героїв добре грає на необхідну для сервісу можливість змінювати наповнення команди в довільний момент. Докидуєш будь-якого, навіть маловідомого, суперзлочинця з надбагатого всесвіту DC у казан і на виході отримуєш трішки інший, але нічим не гірший суп. У розрізі цього мені цікаво, як у такій системі працюватиме наступний оголошений герой — Джокер. Адже, на противагу решті наявних персонажів, він набагато обʼємніший і ймовірно перетягуватиме на себе ковдру, мов несподівано досипана в солянку гвоздика.

Де бракує взаємодії між героями команди, то це в ігроладі. Suicide Squad: Kill the Justice League — це кооперативна стрілянка від третьої особи з рудиментарними елементами кооперації. І нехай вони викинули опцію комбоатак через ймовірну складність в реалізації, але відсутність будь-якої потреби взаємодіяти з іншими героями по ходу гри розчаровує. Незалежно від того, граєте ви з ботами, рандомами чи зі своїми друзями — ви сам: стріляєте, перелітаєте з даху на дах, збираєте витратники і потім повторюєте цикл ще й ще. Решта займається рівно тим же і там же, але про це згадується лиш коли в розпалі битви помічаєш, що стріляєш у когось, хто немає над головою смужки здоровʼя. У ігровому процесі всього два моменти, де вам таки потрібні поплічники: відновлення після втрати усього здоровʼя і відкриття «сюжетних дверей», що передбачає участь усієї команди.

Сюжетна кампанія передбачає всього три форми активностей: завдання з відстрілом противників у невеликій зоні, боротьбу з босами та «екскурсії». Останнє — це рідкісні сегменти, де проявляється вміння Rocksteady робити комфортні музейні сегменти: ви досліджуєте середньорозмірну локацію, наприклад Бетпечеру, і тутешні експонати, наприклад, голосові записи Бетмена, а гра робить шоу, — і хоч таких етапів менше 5 за всю гру, вони круто відволікають від типового часопроведення. Адже за межами них і катсцен — Suicide Squad: Kill the Justice League не заморочується з вигадливістю подачі активностей. Це завжди відстріл противників на дахах з рідкісними модифікаторами умов, і вам або подобаються тутешні система пересування й стрільба, або ви ставите низький рівень складності і проклікуєте собі шлях до історії. На щастя, до відкриття ендґейму гра ніяк не обмежує ваш рух вперед і завжди дає достатньо досвіду й спорядження, навіть якщо ви почергово качаєте різних героїв. Не доводиться навіть витрачати ресурси, що ви накопичуєте, їхня цінність проявляється лиш із зануренням у післятитрові активності.

Поміж типовими перестрілками виділяються сутички з босами, яких у грі всього 5. Вони доречно тематично обставлені і до кожної доведеться підготуватися, дослідивши слабкість конкретного противника. Та разом з тим не кидають перед вами виклику. Убити Супермена не сильно складніше за гігантську гармату, лиш фаз у сутичці більше. Мені не вдалося померти на жодній з битв, бо тільки-но ви підхоплюєте патерн — усе перетворюється в заклікування.

У ендґеймі ви отримуєте рівно ті ж активності що й у процесі проходження сюжетної кампанії, навіть битви з босами тут повторюються у трішки зміненому вигляді. Різниця лиш у тому, що всі завдання тепер мають набагато помітнішу градацію складності. Уже це тягне за собою необхідність розбиратися у тому, що ж за ресурси ви збирали всю гру, як тут покращувати спорядження та які перки для Капітана Бумеранга ви рандомили останні 20 рівнів. Єдиною мотивацією закривати нові завдання є унікальний лут, який потрібен, щоб закривати ті ж таки активності на вищих рівнях складності та хвалитися перед друзями.

Перший час в інтерфейсі Suicide Squad: Kill the Justice League легко заблукати. В якийсь момент я навіть не міг зрозуміти, де серед купи позначок на мапі наступна сюжетка, а що поставили, просто аби показати «отут злий Зелений Ліхтар, туди рано». Спершу я гадав, що це повʼязано з надміром можливостей, які відкриває перед гравцем гра. Та потім  усвідомив, що у проєкті більше різних ресурсів, ніж можливих форматів завдань і творці банально не змогли зібрати все у притомний навчальний процес. Туторіали те й діло дозовано підкидають всю першу третину гри, але вони вискакують подекуди нізвідки і обмежуються одним текстовим екраном, який доволі легко проґавити. Мовби розробники самі не до кінця розібралися, як працює їхня гра.

Suicide Squad: Kill the Justice League пропонує окрему для кожного героя систему пересування Метрополісом і у половині випадків вам знадобиться практика для її ефективного використання. Якщо ви не хочете заморочуватися — беріть Дедшота чи Кінґ Шарка і мчіть вперед. Та якщо вам хочеться ефектності — схожа на павучу система гойдання Гарлін чи спершу дезорієнтуюча система миттєвих перестрибувань Капітана Бумеранґа дадуть вам простір для експериментів. Процес знайомства з динамікою кожного з четвірки мене затягнув. Усі вони мають свої нюанси, перестрибувати з героя на героя важко, але щоб навчитися керувати кожним з них, треба заледве дві години і навіть опісля вони не виглядатимуть так круто, як Пітер Паркер, що стрімко летить кварталами Нью-Йорку. Та разом з тим прогрес відчувається і прямо впливає на вашу здатність хвацько створювати складні ланцюжки атак на групах противників.

Разом із тим стрільба та її інструменти більшою мірою спільні для всіх. Різним героям доступні різні класи озброєння, тож побігати гігантською акулою із крихітним пістолетом-кулеметом не вийде. Та навіть так обмеження для кожного накладається на два чи три класи і це розчаровує, бо розмиває кордони між героями. Ви граєте у проєкт, що дає можливість спробувати себе у ролі одного з чотирьох (а у перспективі й того більше) відомих суперзлодіїв всесвіту DC, але за межами пересування — ви отримуєте маловідмінний ігролад, кого б не обрали. Навіть впускаючи той факт, що більшості базових персонажів невластиве використання вогнепальної зброї. У кожного є дерево розвитку з купою перків, які своїми +10% мотивують використовувати конкретні класи озброєння, граючи за нього, але ці відсоткування дають помітний вплив лиш з зануренням у ендґейм активності на вищих рівнях складності.

Процес знищення ворогів швидкий і маленькі форпости, що повсюдно розкидані містом, можна знищувати скорше як за хвилину. Я не раз ловив себе на тому, що те й діло займаюся цим, пробігаючи повз, бо попри свою одноманітність та хаотичність — мені подобається тутешній відстріл трансформованих жителів Метрополісу. Те ж стосується й типових завдань — за винятком формату зі супроводом вагонетки, усі вони короткі, 5-10 хв. Забігли, поколошматили паскудників і далі займатися своїми справами. Після завершення кампанії і дрібного занурення в ендґеймові активності — заглиблюватися не хочеться. Гра не ставить перед вами виклику іншого, ніж необхідності отримати ще 10 рівнів для кожного з персонажів, щоб на цей раз точно побити ворогів на локації і врешті отримати шматочок набору спорядження Бейна.Та разом з тим вона не втомлює в процесі і якби мене гукнули на сесію-другу друзі аби чисто побігати після роботи — я б із задоволеннями занурився в цю вакханалію ще на трошки.

Тутешній Метрополіс дуже красивий. Мені не доводилося бачити це місто у відеоіграх раніше і я мало знайомий з тим, як його зображують в мальованих історіях, але спостерігати усі ці підвʼязані під різних героїв всесвіту DC памʼятки, літаючи повз, було дуже приємно. Якщо ви захочете як слід роздивитися кожен куточок Метрополіса — робіть це, тільки-но вам відкриють всю мапу. Бо по мірі просування сюжетом ви те й діло нищитимете цілі квартали і під завершення мало що від нього залишиться. Хоча, ймовірно, перегодом нам відкриють змогу дивитися на Метрополіс у інших всесвітах, адже всього нам доведеться побороти загрозу Брейніяка 13 разів і поки гра дозволяє зробити це лиш тричі: один раз в межах сюжету та двічі в ендґеймі.

Suicide Squad: Kill the Justice League — це проєкт який рекламували як ігроладно круту часовбивалку, але який може мало запропонувати крім загалом прийнятної десятигодинної кампанії з можливістю пристрелити Супермена. Ця гра тріщить під вагою необхідності бути ігросервісом. Знайомитися з нею хочеться, як із серіалом на Netflix: залпом дивитися пів сезону, що вийшли ось уже сьогодні, а потім не вертатися до цього, аж поки не вийде наступний шматочок історії. Бо за межами неї все одноманітно до позіхів. Гра красиво виглядає і чудово звучить, але працює, як десятигодинна жуйка запакована в карамель. Вмикаючи гру, хочеться просто розслабитися, туплячи в екран, але натомість доводиться розбиратися як працює чергова погано пояснена механіка. Але коли діло доходить до закриття регулярних активностей, то зʼясовується, що їй бракує глибини, яка б мотивувала вертатися до неї ще і ще, стаючи кращим.

Із задоволенням повернуся до Suicide Squad: Kill the Justice League після релізу наступного шматочка історії, та до того часу вона лишиться збирати пил на моєму диску.

А придбати гру Suicide Squad: Kill the Justice League та власноруч уколошкати Лігу Справедливості можна у крамниці MOYO за цим посиланням.