Колись давно слово Blizzard було чимось більшим, ніж просто знаком якості. Тобі не треба було читати рецензії, дивитися ґеймплейні відео чи щось питати в друзів. І щонайважливіше, тобі навіть не треба було перейматися жанром, бо подібно до Сіда Маєра, ігротворці з Blizzard уміли якимось чарівним чином захопити людей різного віку й уподобань, навіть якщо ті ніколи не грали в стратегії, мультиплеєрні шутери чи колекційні карткові ігри. А їхні славнозвісні ролики… *прицмокує* Коротше, довгі роки спільнота щиро вірила, що десь там, в каліфорнійському Ірвайні, сидить загін чарівників, які роблять ігри винятково для нашого задоволення.

А потім усе розвалилося. Позови від держустанов, скандали з домаганнями, звинувачення в системному сексизмі, горезвісна зажерливість Боббі Котіка й низка катастрофічних релізів, що перетворили колишніх кумирів на головне посміховисько інтернету.

І от Джейсон Шраєр, головний слідчий ігрової індустрії, випустив свою нову книгу «Грай чемно» саме про зародження й занепад величі Blizzard. Її метою не було розкрити щось нове й сенсаційне, аж ніяк — більшість ключових подій цільова аудиторія книги спостерігала в реальному часі, а коли почалася веремія зі судовими позовами, то й залаштунки компанії теж відкрилися людському оку.

Ця книга не про події, а про людей. Про мрії, амбіції, хитрощі, планування (та його відсутність), силу волі (та її відсутність) і про те, до чого призводить надмірне закривання очей із бажанням уникати конфліктів.

А ще для самого Шраєра це був новий творчий крок, адже на відміну від його двох попередніх книг, «Кров, піт і пікселі» й «Натисни Reset», це були вже не підбірки окремих історій, об’єднаних якоюсь загальною темою, а хроніка існування одного творчого організму.

Бо чого вже там, це збіса захоплива історія.

Шраєр починає здалеку, з епохи, коли Blizzard ще не була багатомільярдним монстром. Це найкраща, найсвітліша частина книги, просякнута ностальгічною меланхолією. Автор ретельно відтворює атмосферу дев’яностих, коли компанія керувалася принципом «Кожен голос важливий». І це не було порожнім гаслом з методички для відділу кадрів. У ті роки компанія дійсно функціонувала як велика, трохи божевільна родина, де навіть прибиральник міг причепитися до когось із розробників зі своїми порадами… і його слухали. Ігри переносили роками, проєкти скасовували на фінішній прямій просто тому, що вони «недостатньо чіпляли». Це була та сама пора, коли Blizzard вивела свою філософію «коли буде готово», показавши, що їм важливі не швидкі заробітки, а якісні ігри, які любитимуть роками.

Головним ангелом-охоронцем цієї екосистеми виступав Майк Моргайм. У книзі він змальований як неймовірно трагічна фігура. Моргейм щиро любив своїх людей. Він міг особисто купувати піцу для розробників, які ночували в офісі під час кранчів, вибивав для них шалені премії та відгороджував свавільних творців від тиску інвесторів. 

Але в цієї медалі був і зворотний бік. Пасивний, м’який стиль менеджменту Моргайма з часом перетворився на його головне прокляття. Майк панічно боявся конфліктів. Коли в компанії почали з’являтися перші токсичні лідери та відверті самодури, керівництво просто заплющувало на це очі, аби «не псувати атмосферу в родині». Це небажання приймати жорсткі рішення зрештою і створили підґрунтя для майбутньої катастрофи.

Багато хто й досі вважає, що Activision прийшла й убила ту саму класичну Blizzard за один день. Але «Грай чемно» добряче розкриває процес повільного отруєння студії. Особливо захопливо читати про Боббі Котіка. Хай він безумовно причетний до занепаду Blizzard, все-таки компанія не досягла б і десятини свого зіркового статусу без нього (і ми точно б не побачили Overwatch). Ба більше, вона б і давно закрилася, адже як би не було болісно про всі ці обмеження й оптимізації від Activision, у новому тисячолітті в індустрії вже не було місця для ідеалізму «старої Blizzard». Ветерани, які віддали компанії чверть століття, раптом з’ясували, що вони більше не творці легенд, а просто юніти на фабриці з виробництва контенту.

Найважча, найбрудніша частина книги присвячена внутрішній культурі компанії, яка в підсумку вилилася в гучний судовий позов 2021 року. Шраєр без прикрас розписує те, що в американській пресі назвали «культурою хлопчачого братства» (frat-boy culture). Оскільки Blizzard роками позиціонувала себе як закритий елітний клуб, де всі свої, внутрішній контроль там просто був відсутній. Зіркові розробники, які створили World of Warcraft, перетворилися на недоторканних рок-зірок.

Шраєр детально реконструює історію навколо готельних пригод під час BlizzCon, де топові співробітники влаштовували п’яні оргії та відверто знущалися з колег-жінок, поки відділ кадрів роками покривав це божевілля. Скарги заминалися, жертв звинувачували в «руйнуванні командного духу», а керівництво продовжувало посміхатися на презентаціях. От вам і логічний наслідок абсолютної безкарності та відсутності здорового глузду в менеджменті.

І хоча «Грай чемно» — це одна велика й цілісна історія, кінцівка книги не пропонує нам якогось катарсису чи голлівудського хепі-енду для Blizzard. А про угоду з Microsoft узагалі потішно читати з огляду на всі актуальні події. Це вже тоді був не порятунок улюблених розробників, а перехоплення цінних брендів, приправлений найбільшими звільненнями в історії Blizzard. Тепер же розумієш, що всі ті чистки, скасування амбітного довгобуду Project Odyssey, який самі працівники вважали чудовим шансом воскресити велич Blizzard — це квіточки, порівняно з тим, що чекатиме їх зараз. Незалежність, яка колись підняла компанію на вершину світу, була остаточно похована в надрах гігантської корпоративної екосистеми.

«Грай чемно» — це така собі застережна казка про те, як легко втратити себе, якщо ти занадто довго граєш за чужими правилами, і як складно балансувати творчість з управлінням. І хоча прикінцеві розділи доволі похмурі й віщують доволі темне майбутнє для Blizzard, останні сторінки все ж мають у собі достатньо світла, тепла і так гарно замикають коло, що вже кортить побачити нову книгу Шраєра. І бажано таку, де він розповідатиме щось значно позитивніше й натхненніше, ніж у попередніх трьох.

Дуже тішить, що видавництво MAL’OPUS дарує українським читачам змогу поринути в такі захопливі історії, продовжуючи видавати книги про ігротворення (і он восени нас чекає вже історія становлення й розквіту Rockstar Games). Ті, хто купував, їхні попередні релізи, знає, з якою ретельністю видавництво підходить не лише до перекладу, а й до обкладинки, верстки. супровідних приємнощів. Коротше, щоб ви як споживач отримали у свої руки (бо електронної версії, на жаль, нема) солідний у всіх сенсах продукт.

Тому якщо вам бодай трішки небайдужа назва Blizzard, хочеться дізнатися трішки більше про творців Warcraft, Diablo та інших хітів студії (а часом і не лише ігор — бо саме через Blizzard світ побачили книги «Марсіянин» і «Проєкт “Аве Марія”») і пройти захопливий шлях від дитячої мрії двох школярів до світового панування, неодмінно прочитайте «Грай чемно».