Оппенгеймер звісно не Барбі, і на думку багатьох “не мав би такої популярності, якби не вихід у міжнародний реліз в один день з фільмом про пластиковий світ”. Але на мою скромну думку це чи не найкращий фільм Нолана і прекрасний байопік.
Вибір Крістофера Нолана в якості режисера був геніальним рішенням. З одного боку, Нолан вміє красиво і заворожуюче знімати та тримати напругу. З іншого ж — йдучи на його стрічку ви постійно очікуєте якогось підвоху і дивитесь фільм втричі уважніше. А Оппенгеймер якраз з тих фільмів що доволі “прямолінійні”(хоч і не без цікавинок), тому в результаті ми отримуємо потужніший ефект в усіх сценах які цього потребують. Ви і так напружені, а тут ще й традиційні для режисера картинка зі звуком наганяють саспенсу і мурахи у вас по шкірі починають не просто бігати, а прям влаштовувати місцевий Париж-Дакар на своїх маленьких мурашиних автомобілях.
Картинка бомбезна, а звук завдяки Людвігу Йорансену акуратно вплітається у розповідь і не перетягує увагу на себе, що дуже важливо в такого роду стрічці.
Загалом до сюжету якихось претензій у мене немає. Фільм заснований на книзі “Американський Прометей” що в свій час отримала Пулітцерівську премію. Нам показують історію Джуліуса Роберта Оппенгеймера в рамках його роботи над Мангетенським Проєктом очима третіх осіб. Саме завдяки стилізаціям уважний глядач зрозуміє що до чого, бо чорно-білі фрагменти показуватимуть не всю інформацію та створюватимуть в результаті цього викривлене сприйняття тих чи інших подій певними персонажами. Саме через призму спогадів Льюїса Штрауса, якого грає Роберт Дауні молодший, ми бачимо злет і падіння Оппенгеймера, які він частково “спродюсував”. Сам герой Кіліана Мерфі ж розповідає нам свою історію в рамках не-суду над ним у раді з безпеки Комісії з атомної енергії США у Вашингтоні 1954 року. Ці слухання отримали згодом назву “Справа Оппенгеймера” і мали на меті дискредитувати вченого завдяки відмові у наданні доступу до засекреченої інформації. Процес був сповнений газлайтингу і перекручувань, українському суспільству до такого не звикати.
Найзапекліші фанати в коментарях обов’язково скажуть “о ні, білий мужик зробив бімбу, сам же обрав де її підірвати і потім ще й ниє, оце жалюгідність”. Але, якраз таки, Роберт Оппенгеймер і ми разом з ним не просто “сумуємо що зробили бомбу і люди померли”, а проходимо всім відомі “5 стадій прийняття”:
1. Все починається новини про розщеплення атома та старту Мангетенського Проєкту з побудовою Лос-Аламоської національної лабораторії. Всюди звучить “якщо ми зараз же не створимо атомну бомбу, то нацисти можуть зробити це першими”.
2. Військова машина США та президент Трумен тиснуть на Оппенгеймера через генерала Леслі Грувза роль якого виконує Метт Деймон, команда вчених успішно проводить випробування “Трініті” не дивлячись на непогоду.
3. Військові в присутності Роберта обирають міста на які буде здійснений скид бомби. Оппенгеймер намагається якось вплинути на те щоб жертвами стали лише військові, але його словами нехтують, бо “вибух має вселяти неосяжний страх, щоб Японці побачили що їх спротив не має сенсу”.
4. Стаються Хіросіма та Нагасакі, всі в Лос-Аламос радіють і тільки герой Кіліана Мерфі розуміє “що ж вони наробили” та бачить спроектовані його свідомістю “результати вибуху” на людях перед собою. Він навіть просить аудієнції з президентом Труманом щоб відмовити останнього створювати ще потужнішу зброю, але у відповідь чує відмову і слова “не пускайте до мене більше цього нитіка” услід. При зустрічі з Ейнштейном у 1947 році Оппенгеймер каже “здається, ми таки знищили світ”. Опісля, у 1954 році, відбудеться вже згадане вище “судилище” де його морально добивають.
5. Внаслідок “судилища” Роберт Оппенгеймер втрачає свій допуск до секретної інформації, політичний вплив та навіть будинок в Прінстоні. Лише через 9 років після “судилища” президент Ліндон Джонсон політично реабілітує фізика вручивши йому премію Енріко Фермі за всесвітньо-визнані наукові та технічні досягнення.
Чи можемо ми засуджувати Оппенгеймера пройшовши з ним цей шлях? Напишіть свою думку у коментарях якщо вже подивились цей фільм і сходіть на нього, а потім поверніться сюди і напишіть якщо ще ні.
В наших реаліях важко засуджувати Оппенгеймера. Він створював зброю, яка, на його думку, закінчила б всі війни. Звичайно ж, це призвело до холодної війни й подальшого ядерного залякування. Зараз, мені здається, українці були б дуже не проти мати свого Оппенгеймера, який би зміг створити зброю, яка закінчить цю війну.
А от сумління совісті за скоєне це вже зовсім інша тема, над якою довго можна дискутувати.