Величезна споруда за адресою вул. Соборна 4 просто поруч з річкою Південний Буг у місті Вінниця подекуди дивує гостей міста, та й не всі містяни згадають що це без підказки. Велетенське слово “Де”, що воно прикрашає фасад будівлі навряд нагадає їм що формально, побудована у 1968 споруда досі є кінотеатром з сумною назвою “Росія”. Кількість незліченних жартів про те що у Вінниці “зруйнували Росію” все одно тоне у зовсім інших згадках цього місця, яке з “Росії” перетворилося у мистецький простір та місце проведення щорічної мистецької резиденції  “Над Богом” (попри певну провокаційну ноту — відсилка до первинної назви Південного Бугу). Витвір відомої радянської архітекторки Музи Новакової вражає і досі, хоча стан споруди важко назвати навіть задовільним. Потрапивши у 1996 році в оренду виробничо-комерційному підприємству найбільший в місті кіноконцертний зал на 1200 людей став привидом. Кіно в будь-якому вигляді не поверталося сюди до середини 2010-х.

Сам я вперше опинився у цій могутній споруді лише у 2019 році. Мистецька резиденція “Над Богом”, яка проводилася тут щорічно наприкінці серпня тогоріч вміщувала в собі серію кінопоказів “Танці із закиднями”, де в один день був аналогічний концепції вільного мікрофону “вільний екран” і можна було принести свої власні стрічки для показу на найбільшому в місті екрані. Оскільки на той момент я не показував свої фільми загалу на великому екрані вже років зо п’ять, то не втримався і приніс одразу три короткометрівки, не рахуючи реклами студії та тізеру повного метру під назвою “Комунальне чтиво написане криво“. Важко сказати, що приголомшило більше: бачити свої витвори на настільки великому екрані, чи сама будівля театру, в якій хотілося знімати так само (а може й більше) як і дивитися.

В результаті зал “Росії” можна побачити на початку ще одного мого короткого метру, третього в трилогії, перші два фільми якої я показував саме на цьому екрані. Навряд ця невелика сцена дає уявлення про зал, який насправді зовсім не був пустим під час показу (кадри зняті у різні дні), але вставив я її сюди зовсім не з міркувань реклами, а щоб підкресилити певну спорідненість, яку я відчув з цією величезною будівлею, як тільки її побачив. Цю спорідненість тільки закріпив перегляд чудових документальних стрічок проєкту “ТворчСхід” — “Метаробота” та “Життя поза резюме” (докладніше про них у цій статті).

Все це була передмова до розповіді про події, які відбулися у будівлі на Соборній 6 вересня. “Повернення”, як назвали цей міні-фестиваль реконтекстуалізації організатори, було присвячене факту, власне, повернення будівлі у власність міста. Першою його частиною стало громадське обговорювання долі споруди. Практично всі присутні погодились, що не хотіли б бачити на його місті черговий ТЦ або паркінґ, проте думка людей про те, що саме може і повинно знаходитись під дахом (який давно протікає та потребує капітального ремонту) сильно розійшлися. Існує, наприклад, ініціатива розмістити тут Музей національної ідеї України та пам’ятник козацькому полковнику Івану Богуну, який тримав оборону міста у 1651 році (за однією з версій) саме в цьому місці.

 Щодо пам’ятника Івану Богуну — я за. Просто треба знайти йому місце, а не валити оце все, а поставити пам’ятник Богуну.

— висловився з цього приводу Олександр Шемет, один з активних учасників всього що відбувається на теренах колишньої “Росії”, а за сумісництвом — програмний директор Міжнародного ВІННИЦіЯнського кінофестивалю. На його думку збереження кінотеатру водночас як архітектурної пам’ятки та вільного простору для проведенння дуже різних (від електронної музики до виноробства) культурно-мистецькиз заходів є перспективою значно більш оптимістичною ніж поява директорів-хазяїв від яких буде залежити що тут буде проходити, на відміну від ради громад.

Олександр Михайлович, який багато чого пережив разом з цією будівлею охарактеризував відсутність нормального енергопостачання та аварійний дах як найбільш проблемні участки потенційного ремонту споруди, яка могла б бути й у значно гірошму стані, враховуючи що вона вже пережила.

Згоден з паном Шеметом, що комунальна власність — не краща опція також і головний архітектор КП “Агенція просторового розвитку” Олександр Миколайович Коротких.

Тут весь час є ризики. Ви знаєте, існують інвестиційні пропозиції щодо забудови цієї всієї території, в комерційних цілях. Тобто частково житло, частково рітейл, частково щось для культури, але в більшості це бізнесові проекти. І їх, насправді, я думаю, безліч […] З іншого року є оця складова ментальна, де ми розуміємо що для багатьох це є цінність, причому наростаюча. Сьогодні ми бачили, наприклад, активних музикантів електронної музики, яких до цього часу [2015-2017 рр. — примітка автора статті] в цьому просторі не було. І це створює певну надію на те, що зміст цього простору… А для архітектури він завжди починається коли відомі дві складові. Тобто, зрозуміло […] для кого цей простір і (сьогодні про це теж говорили) за які гроші. А треба розуміти, що тут виклик (з тієї практики яку ми маємо з цим об’єктом) полягає не стільки в першочергових витратах по відновленню цього об’єкту, а саме його потім експлуатаційні витрати. Тобто, фізично існує тільки один спосіб, про який казав Шемет — будинок “Зоря” [міський палац культури та мистецтв], який є комунальним підприємством. І в цьому випадку, ніби,  треба порівнювати обидва проєкти і розуміти, наприклад, що “Зоря” вже замала, її не вистачає, є активності, які потребують більшого простору, і так далі, і тому подібне. Але на наш погляд залишається кілька сценаріїв розвитку подій надалі. Тому що… Простір, поки він не зайнятий (наприклад сьогодні), він — вільний. І по цьому об’єкту це спостерігається.

Ми не можемо знати, що буде далі, але ми не хочемо втратити те, що є.

— підсумував Олександр Миколайович. Що саме є мали нагоду на власні очі побачити ті, хто залишилися після обговорення. У фойе простору можна було споглядати відео-здобутки резиденції “Над Богом” у форматі виставки, у кінозалі пройшли кілька кінопоказів, а потім концерт гурту Blueberry Jam та вечірка сучасної електронної музики. Описати словами, чому таким речам потрібен саме такий простір для розкриття на повну буде складно, але я спробую.

Досить унікальна акустика залу під час кінопоказів дає цікавий ефект — при двох відчинених входах і навіть тому що хтось говорить в залі чути буде саме основний звук. Саме через це зал ще чудово працює як світового рівню концертна площадка. Плівкові проектори чеського виробництва давно радше музейні експонати. Справжній проектор знаходиться в залі і підключати його доводиться через декілька перехідників, але воно того варто, бо екран такого розміру дає фільму розкритися ніби вперше, хоч якого б року він не був (в одному з наведених випадків — 1922, легендарний “Носферату” Фрідріха Вільґельма Мурнау).

Те що навряд вдасться передати словами і буде дуже легко втратити — унікальна атмосфера цієї будівлі, за якою вже потихеньку починають денеде та й приїздиті іноземці (хто з концертами, а хто просто погуляти), пропонуючи “міжнародній рівень контенту, гідний цього простору”, як влучно сформулював пан Коротких. Суміш нового, старого і бозна-якого, де сам час плине трохи по-іншому. В певній мірі, цьому кінотеатру вдалося перемогти час та не скоритися йому повністю. Чи вдасться йому не скоритися таким же чином поверненню у комунальну власність покаже лише час, який ще може взяти таким чином свій матч-реванш. А не хотілося б.

P.S. Автор висловлює подяку кандидату історичних наук Кирилу Ігоровичу Мєлєкєсцеву, старшему викладачеві Донецького національного університету ім. Василя Стуса (м. Вінниця) за одну з фотографій, використаних у матеріалі.