У цій статті буде багато особистих думок, тому що для мене Альберт П’юн, якого не стало 26 листопада, був чимось значно більшим, ніж одним з улюблених режисерів. Без його фільмів, багато чого в моєму житті могло б скластися інакше. Це може здатись дивним, враховуючи що традиційно П’юна відносять до режисерів так званих b-movies, тобто другорядних фільмів. Він дійсно переважно оперував бюджетами, які в нормальному кіно дорівнюють буфету для масовки. Але попри всі надскладні обставини (а їх в житті режисера було багато), П’юн робив фільми так, ніби кожен з них був останнім — натхненно, творчо та на межі людських можливостей.

Гавайський вундеркінд

Син військового, Альберт П’юн встиг помандрувати усією територією США у дитинстві, аж допоки його батьки не повернулись у рідні Гаваї. Ще в школі, він зрозумів що хоче бути режисером і почав працювати у місцевих конторах, які займалися рекламою та освітніми фільмами. У середині 1970-х, Пьюну посміхнулася фортуна і він виборов місце практиканта в Японії, під очільництвом легендарного актора Тоширо Міфуне. Завдяки цьому, П’юн у молодості зустрів свого кумира, режисера Акіру Куросаву, з яким Міфуне якраз вів переговори щодо участі у японсько-радянському фільмі «Дерсу Узала». Міфуне не схотів їхати у Сибір на кілька місяців, тож, замість фільму Куросави, П’юн працював на японському телебаченні, але з одним з постійних операторів японської легенди, Такао Сайто.

Після стажування у Японії, П’юн провів решту 1970-х у якості монтажера, монтуючи місцеву рекламу на Гаваях і ставши чи не найкращим у цій царині. Однак, молодий режисер марив Голівудом, тож на початку 1980-х він переїхав у Лос-Анджелес, робити “велике кіно”.

Лимонад з максимально кислих лимонів

Приказка відома як Закон Мерфі стверджує, що якщо щось може піти погано, воно піде погано. Якщо формулювати подібний закон, але з прізвищем Альберта П’юна, то вийде “Якщо щось може піти погано і піде — фіг з ним, викрутимось”. Як працює цей принцип, яскраво демонструє вже перший фільм П’юна — «Меч і чаклун» (The Sword and The Sorcerer). Примудрившись зібрати для свого дебюту відносно непоганий бюджет у $4 мільйони, молодий режисер зіткнувся з проблемами, бути готовим до яких нереально у переважній більшості випадків. Один з найбільш відомих акторів фільму, Річард Молл (який грав чаклуна з кумедним іменем Хуся), опинився у лікарні через алергічну реакцію на контактні лінзи і з ним встигли адекватно зняти лише одну сцену. Під час виконання каскадерського трюку (над якимиу у фільмі, до речі, працював ще один герой некрологів листопаду, Джеймс Вінберн) загинув один з каскадерів Джек Тайрі, не поціливши в батут під час небезпечного стрибку. Проблеми не припинилися навіть на пост-продакшні: закадровий голос відомого актора Олівера Ріда не влаштував продюсерів і був замінений.

Попри все це, вийшовши у 1982 році, фільм зібрав касу майже в десять разів більше свого бюджету ($39 мільйонів), кілька істотних нагород та одразу ж став культовим. Так почалася не лише кар’єра одного з найцікавіших режисерів-аутсайдерів Голівуду, а ще й його зв’язок з відеоіграми. У 1983 році за фільмом намагалися зробити відеогру, однак вочевидь пороблено було всій франшизі (сиквел про який мова піде згодом теж підтверджує цю тезу), тож якраз тоді трапилась криза яка ледь не вбила ігрову індустрію в зародку. Гру так і не було закінчено.

Радіоактивні мрії

Якщо перший фільм П’юна ще можна харктеризувати як фентезі, то майже всі наступні фільми майстра це суміші жанрів які логічно не повинні працювати, але у нього це якось виходило. Другий фільм П’юна, «Радіоактивні сни» (Radioactive Dreams), це нуар, мюзикл і постапокаліптика в одному флаконі. У цьому ж фільмі вперше з’являється Брік Бардо — ім’я, яке у фільмах П’юна носять різні персонажі, об’єднані схожим підходом до життя.

Чи не більше ніж фільми які П’юн встиг зробити за 1980-ті, його характеризують фільми, які йому не вдалося зробити. Через кілька фільмів, які примудрялись один за одним відбивати мізерні бюджети при божевільних (у гарному сенсі) сюжетах, на П’юна звернули увагу легендарні ізраїльські продюсери — Менахем Ґолан і Йорам Ґлобус та їх Cannon Pictures. Їм був потрібен не просто режисер, а режисер блокбастерів. П’юн очолив два проєкти, тільки на пре-продакшн яких Cannon витратили більш двох мільйонів у доларах — «Повелителі всесвіту 2» (Masters of the Universe 2) та «Людина-Павук» (Spider-Man) за коміксами Marvel. Закон Мерфі спрацював і тут — обидва проєкти студія не могла потягнути через фінансову скруту та втрату авторських прав. Хтось би здався і пішов би зі студії. П’юн закрився у квартирі на вихідні і в понеділок на столі Ґолана і Ґлобуса лежав сценарій Slinger, за авторством молодої перспективної сцнаристки Кітті Чалмерз. Ніякої сценаристки не існувало, П’юн написав сценарій сам з прицілом на все, що Cannon вже встигло зробити для двох проєктів — локації, реквізит, декорації, спецефекти… Знятий за 23 дні, у широкий прокат фільм вийшов під іншою назвою, яка зараз відома усім поціновувачам бойовиків 1980-х — «Кіборг» (Cyborg).

Враховуючи, що справжній бюджет фільму (не рахуючи те, що вже було на руках) вклався в півмільйона доларів — це був карколомний успіх ($10M), який зміг подовжити існування студії Cannon (яка вже стояла на порозі банкрутства) на кілька років. За фільмом-бастардом Marvel виходили вже власні комікси, він зробив справжньою зіркою (на яку готові були робити ставки в Голівуді) з Жана-Клода Ван Дамма, а у сиквелі (який робив вже не П’юн) зіграла першу роль в кіно Анджеліна Джолі.

Всі живі, всі здорові родичі кіборгові

«Кіборг» став прологом нової кар’єри П’юна — відтепер він був відомий як людина, яка може і буде робити неможливе. «Обман» (Deceit) зняли за три дні у одній кімнаті і фільм зібрав $2M на бюджеті у $20 тис. У тому ж 1990 році, П’юн все-таки довів до релізу одну екранізацію Marvel — «Капітана Америку» (Captain America), кілька сцен якого знімалися на бюджет блокбастера, а все інше — на чесному слові (Менахему Ґолану знову не вистачало грошей). Гіт пострадянських відеосалонів породив приказку: «Капітан Америка, у всіх істерика».

Багато і зі знанням справи знімав П’юн у 1990-ті про кікбоксерів. «Кривавий матч» (Bloodmatch) і  друга та четверта частини франшизи «Кікбоксер» ближчі до стандартних бойовиків, ніж більшість фільмів П’юна, але фірмовий почерк людини, яка все життя знала що знімає-таки замаскований під дешевку артгаус дається взнаки і тут.

Однак кікбоксери-кікбоксерами, а хто тепер став однією з візитівок П’юна, то це кіборги з постапокаліптичних легенд. «Доллмен» (Dollman), «Немезида» (Nemesis) і чотири (!) її сиквели, «Лицарі» (Knights), «Теплошукач» (Heatseeker) та «Солдат апокаліпсису» (Omega Doom) це по-хорошому навіжені фантастичні фільми, які вижимали все що можна з бюджету і не лише брали кінотеатри та відеосалони штурмом (і виходило), а й надихнули низку значно відоміших фільмів. Скажімо, у «Немезиді» забагато схожого на «Матрицю» (The Matrix), щоб списати це на співпадіння.

Втім, крім кіборгів і кікбоксерів, П’юн продовжував експерименти у найбільш неочікуваних жанрах. Вищезгадані «Доллмен» та «Лицарі» це жанрові гібриди. У першому випадку — фантастики, кримінального фільму та супергероїки, а у другому — фентезі, вуксії (wuxia), постапокаліптики, вестерну, вампірських жахів і бозна ще чого. Коли «Лицарів» показували по 1+1 у кінці 1990-х, моя щелепа була на підлозі з першої сцени і до кінця фільму.

Пробував себе за дев’яності П’юн у кримінальних драмах (Crazy Six), політичних трилерах (Hong Kong 97), детективах (Postmortem)… Однак один фільм як жанрово так і за багатьма іншими параметрами стоїть у фільмографії П’юна абсолютно монументальним особняком.

Круті стволи

Mean Guns 1997 року це чергове “як йому це вдалося” на рахунку П’юна, однак можливо найбільш вражаюче з усіх. Сюжет фільму максимально простий: сто членів кримінального синдикату на грандіозному зʼїзді у свіжозбудованій тюрмі (справжня Twin Towers Corrections Facility у Лос-Анджелесі) дізнаються , що кримінальний бос знає все про їхні гріхи. Професійним вбивцям, грабіжникам, наркодилерам та випадковим свідкам дають шість годин на те, щоб вибороти життя та $10 мільйонів у грі на смерть, де буде лише три переможці. Вчорашні партнери кидаються один на одного, старі вороги мають нарешті шанс пристрелити кого хочеться, а випадкові у цій ситуації люди дізнаються, що здатні на страшні вчинки.

Те що це далеко не простий бойовик стає очевидно з перших кадрів, у яких репер та актор Ice-T прямо звертається до глядача. Коли ж настає момент істини і починається перший раунд гри на виживання, глядач остаточно розуміє, що опинився посередині чогось нетривіального.

Цей фільм складно описувати, його треба бачити, чути і відчувати. Здається трохи легше це вдається ґеймерам у середовищі яких цей фільм є особливо культовим. За його мотивами зроблено мод для Quake III: Arena, цілі монологи з фільму дослівно декламувалися на серверах Counter-Strike, а сама концепція фільму таке відчуття що знала про появу жанру battle royale, хоча він тоді лише зароджувався.

Хоча те, що фільм схожий на “стрілялку” це лиш частина стилістики. “Sparks fly when real killers collide” (“Іскри полетять коли справжні вбивці зіткнуться”) у рекламному слогані фільму значно більше каже про те, що більша частина персонажів знають один одного. У цьому кублі цікаво слідкувати навіть за масовкою, кожен представник якої ніби проживає власний фільм з поганою кінцівкою десь на задньому плані. І коли придивляєшся до масовки — стає очевидно, що все у цьому оманливому стилізованому світі не таке як здається. Бо у багатьох з основних “гравців” є двійники. Зустріти свого двійника — погана прикмета, що віщує смерть.

Містична складова фільму не збирається загородити сюжет та персонажів, але те що вона вже є — однозначно не співпадіння, а задум. Номер платформи на вокзалі, назва і звіриний оскал охоронців на якому камера робить окремий фокус (так що аж не по собі стає). Усе каже про те, що ми споглядаємо щось більше ніж розбірки у банді.

Дві речі якими П’юн чи не хизується в кожному фільмі — неймовірне відчуття ритму та вміння працювати з акторами, навіть коли на це здавалося б нема часу. Крістофер Ламберт зіграв у цьому фільму одну з кращих ролей у своїй кар’єрі всього за два дні. Весь знімальний період тривав 16 днів, наприкінці яких П’юн ледь не зліг з перевтомою, але все потрібне зняв: правдами і неправдами. До останніх відонситься те, що геніальний монтаж Кена Морріссі та самого П’юна примудряється замаскувати за шаленим ритмом стрічки той факт, що багато акторів навіть не бачили одне одного на знімальному майданчику. Але приблизно 80% до того вже знімалися у режисера і він вмів з ними працювати. Цього було достатньо.

Втім, цей монтаж не працював би без ще одного надважливого компоненту. Музика до фільму за авторством Ентоні Ріпаретті (постійного композитора П’юна) це максимально нетривіальний для бойовика вибір, який при цьому ідеально лягає на стиль стрічки. Переважно він складається з обробок репертуару культового кубинця Переза Прадо, особистість якого настільки важлива для фільму, що періодично згадується персонажами.

Питання персонажа Ламберта: «Де я можу купити цей CD?», — стало максимально іронічним, коли фільм з роками набув культового статусу, бо пісні та музику з фільму викинути з голови просто нереально, а саундтрек все не видавали. Лише у 2012 році Howlin’ Wolf Records випустили його обмежним тиражем. Наскільки обмеженим? 500 копій. За цим диском доводиться буквально полювати, а коштує він наразі часто більше $30.

Хоча вийшли вони у 1997 році, “Круті стволи” були зафільмовані у 1996 році і це був один з шести фільмів, які П’юн зробив того року. Для мене ця стрічка — взірець того, що якщо сильно захотіти, то можна зробити гарний фільм у будь-яких умовах. Вперше наштовхнувшись на Mean Guns у середині 2000-х у вищезгаданому моді для Quake III, за ці роки я повертався до нього часто і це один з тих фільмів, у яких кожного разу знаходиш щось нове. Ніхто не просив П’юна робити щось більше за простецький бойовик, але це щось вийшло. Бо у П’юна рідко виходило інакше.

Від кіборгів до реперів

Окрема сторінка творчості Альберта П’юна, це знята одночасно трилогія фільмів з відомими реперами, яка виходила у 1999-2000 рр. «Міська загроза» (Urban Menace), «Коррумпований» (Corrupt) та «Команда знесення» (The Wrecking Crew) знімались приблизно так: один тиждень знімали реперів у Нью-Йорку, один тиждень після того ще дознімали з іншими акторами у закинутих будівлях у Братиславі. Всі, окрім Альберта П’юна, плутались, що саме і для якого фільму вони знімають.

У двох з трьох фільмів з’явився Snoop Dogg, хоча знімався він технічно тільки в одному — подивившись на матеріал репера для «Міської загрози», П’юн зробив з нього другу роль ще й для «Команди знесення».

Десь поміж цим всім, у П’юна та Ice-T (який знявся у всіх трьох фільмах) ще вистачило часу зняти кліп «Always Wanted to Be a Ho», який знятий у незвичній для П’юна практично що документальній манері і є хронікою життя нью-йоркських сутенерів. Окрім того, П’юн встиг десь тоді ж зняти Ice-T у невеликому камео для фільму «Годинниковий механізм» (Ticker). Останній є єдиним у фільмографії П’юна фільмом зі Стівеном Сіґалом і одним з кращих у фільмографії останнього. Переважно тому, що самого Сіґала там мало, навіть у двох ролях.

Нелегкі 2000-ті і ще більш нелегкі 2010-ті

Вже у першій половині 2000-х, у П’юна різко погіршилося здоров’я. На одному проєкті його замінив інший режисер, на іншому знадобився співрежисер, щоб завершити роботу. Масштаби та бюджети проєктів падали і щоб продовжувати щось робити довелося їхати у Аргентину. З усіх стрічок цього періоду можна виділити хіба що «Холодне повітря» (Cool Air; досить натхненну, хоч і малобюджетну екранізацію однойменного оповідання Говарда Філіпса Лавкрафта) та бойовик-мюзикл «Дорога в пекло» (Road to Hell), своєрідне продовження фільму Волтера Гілла «Вулиці у вогні» (Streets of Fire). Закінчений у 2008 році до більш-менш широкого релізу фільм дістався лише у 2012 році.

Взагалі ж 2010-ті  почалися для П’юна з завершення проєкту, який було анонсовано ще в кінці його першого фільму, тобто за 28 років до релізу. Сиквел «Меча і чаклуна» під назвою «Історії древньої імперії» (Tales of an Anicent Empire) чи не в останнє зібрав навколо режисера кількох з його улюблених акторів, а ще на кілька днів безкоштовно і без вказання в титрах повернувся його постійний оператор Джордж Мурадіан. Фільм нарешті отримав перший для П’юна за багато років більш-менш широкий реліз від Lions Gate Films.

У 2013 році Альберт П’юн анонсував, що збирається піти з кіно через два страшних діагнози — розсіяний склероз та деменцію. Однак довго сидіти без діла і фільмів П’юну не схотілося і у 2014 році він все одно продовжує знімати кіно. Згадавши «Обман», знятий на мінімумі, П’юн перевершив цей мінімалізм у «Допиті Шеріл Купер» (The Interrogation of Cheryl Cooper), усі 70 хвилин якого зняті одним кадром. Фільм отримав чимало нагород на кінофестивалях і наразі офіційно доступний на Vimeo.

Окрім цілого повнометражного фільму у 2014 році, шанувальники режисера отримали ще один несподіваний сюрприз — у першому релізі режисерської версії «Кіборга» була наново відзнята сцна після титрів, яка віщувала сиквел-кросовер одразу двох франшиз П’юна. Cyborg Nemesis: The Dark Rift був максимально малобюджетним і знімався щонайменше три роки, але сам факт того, що П’юн щось примудрявся знімати з деменцією вразив багатьох.

Останнім завершеним фільмом П’юна стала «Міжзоряна громадянська війна» (Interstellar Civil War) 2017 року. Окрім того режисер працював над останнім фільмом, який повинен був стати приквелом «Кіборга». Тізер 2019 року виглядав зовсім сумно і чи буде це колись дороблено наразі невідомо.

Визнання та смерть

У 2020-ті, на тлі пандемії COVID-19, хвороби П’юна прогресували. Хоч він і намагався всіма силами доробити новий фільм, його вихід було відкладено на невизначений час. Разом з тим, усе нова і нова публіка відкривала для себе фільми П’юна. У 2021 році два його фільми були показані на Гавайському міжнародному кінофестивалі. Ретроспектива складалася з «Кіборга» та «Аркади» (Arcade), схожого на «Газонокосаря» (наш огляд) фільму про VR, який П’юн почав знімати значно раніше, хоча реліз запізнився і відбувся у 1993 році.

У жовтні 2022 року дружина П’юна, Синтія Каранан повідомила, що П’юн опинився в хоспісі, відчуває наближення смерті і волів би в останні кілька тижнів почути щось хороше про свою роботу. Шанувальники режисера буквально завалили його сторінки в Facebook схвальними коментарями про улюблені фільми П’юна та вплив улюбленого режисера на їх повсякденне життя.

Ледь встигнули заскочити у останній вагон відомі поціновувачі трохи поламаного кіна, RedLetterMedia, які відзняли 56-хвилинний спецвипуск присвячений фільмам Альберта П’юна. Спочатку вони хотіли зробити серію про «Кіборг», однак їм так сподобалося, що вони вирішили подивитись ще й «Аркаду». Крім того коротко пройшлися по всій фільмографії режисера, згадавши що його стрічки йшли свого часу по всіх кабельних каналах і вони на них виросли. Як і я, до речі.

Альберта П’юна не стало 26 листопада 2022 року о майже 18-й годині за місцевим часом у Лас-Вегасі. Як написала з цього приводу Синтія Карнан:

Я сиділа з ним, коли він зробив свій останній подих, який звучав так, ніби з нього звалилась вага всього світу.

Альберт П’юн дійсно створив цілий світ, який до самої смерті не давав йому спинитись працювати. Цей світ жив, як то кажуть, “rent free” у головах всіх хто хоч раз бачив його фільми. Він запам’ятається кіноманам усміхненим режисером який робив кіно, яке більше не робив ніхто в умовах, у яких це ще й мало кому вдавалося.