Іноді ти просто натрапляєш на ідеальний для себе фільм. У якому б віці ти до нього не повернувся , йому все ще є що запропонувати і він ніби як місце сили, до якого ти повертаєшся кожні кілька років. Для мене таким фільмом однозначно є «Пес-Примара: Шлях самурая» Джима Джармуша. Зацікавив він мене ще колись дуже давно при частковому перегляді по ТРК Україна (донецький пращур Телеканалу Україна), однак перший повноцінний перегляд цього шедевру в рамках «Культового кіно» по СТБ приблизно у 2006 році повноцінно ж і вразив.

Дізнавшись, що KyivMusicFilm показуватимуть «Пса-Примару» в українських кінотеатрах з 3 квітня 2025 року, я запланував собі цей похід десь за місяць. Вам же раджу піти на нього просто під настрій, або коли не буде настрою ні на що. Або просто так. Здивувати вас він буде здатен в будь-якому випадку, бо якими б не були ваші думки, про що цей фільм, скоріше за все вони і виправдаються, і не виправдаються.

Погано, коли одна річ стає вісьмома

Погано, коли одна річ стає двома. Той, хто обрав Шлях самурая, не повинен шукати інший. Те ж саме стосується всього, що можна назвати Шляхом. Якщо людина розуміє це, вона повинна набути вміння чути про різні шляхи і бути все більше й більше на своєму.

У центрі емоційного конфлікту «Пса-Примари» — не просто діалог культур, а певною мірою навіть їх смерть під час цього діалогу. Але як самурай щоденно повинен медитувати про свою смерть, так само і цей фільм є медитацією про власну смерть того теплого, цікавого й живого прошарку культури, який вбити, як мені здається, не вдасться ніколи.

Багато людей звинувачують «Пса-Примару» в тому, що він є де факто ремейком чи навіть плагіатом «Самурая», класичного французького неонуару Жана-П’єра Мельвіля з Аленом Делоном у головній ролі. Той, хто дивився обидві стрічки, дійсно знайде багато спільного (а якщо додивиться титри «Пса-Примари» до кінця — присвяту Мельвілю), однак як людина, у якої обидві з цих стрічок є в списку найулюбленіших, я можу сказати, що є щонайменше один важливий аспект, в якому «Самурай» і «Пес-Примара» відрізняються.

Про те, чим живе (і чи живе) Джеф Костелло у виконанні Делона, ми могли лише здогадуватися. У «Самураї» десь тишком-нишком згадується, що він один раз сходив у кіно, але скоріше за все для того щоб відірватись від «хвоста», ніж дійсно для того, щоб щось подивитись. У цієї людини відсутня помітна емоційна реакція на музику, він не згадує жодної книжки, яку б він читав. Пес-Примара ж постійно читає книжки, показує за фільм досить еклектичний музичний смак, грає в шахи і згадує щонайменше два фільми. Якщо Мельвіль свою цитату-епіграф із «кодексу самурая» просто придумав, то Джармуш використав для фільму переклад «Хаґакуре» Ямамато Цунетомо, справжнього філософського тексту про самурайську мудрість, який найкраще читати «час від часу».

Культурні горизонти персонажів взагалі мають для цього фільму кричуще значення. Намагання олдскульних мафіозі зрозуміти, що таке реперський псевдонім, і зрештою наведена паралель із корінними народами Америки перериваються майже монологом одного з них, Сонні Валеріо (чудовий Кліфф Ґорман), який виявляється не лише гарно обізнаним в тому, що таке реп, — він його активно слухає. Цю деталь Джармуш із подивом підібрав у реальному житті: вивявляється, олсдкульні гангстери та «генгста» мають більше спільного, ніж вам здається.

Самі мафіозі теж «випадають» із навколишнього середовища. Як серйозну загрозу їх сприймають далеко не всі, вони мають очевидні борги, їхній стиль життя давно не вписується в те середовище, де вони перебувають, мов здоровезний Cadillac Fleetwood Eldorado Валеріо, який не влазить адекватно в гараж приміського будиночка в одній зі сцен і просто стирчить, причавлений гаражними воротами.

Це світ, у якому, як каже «сюзерен» Пса-Примари, Луї, «Нічого вже не має сенсу». Неодноразово персонажі фільму відволікаються на мультфільми, які йдуть по телевізору, і помічають паралелі з власним життям. Одним із найцікавіших рішень фільму є показати серед реальних мультфільмів той, який існує лише у всесвіті «Сімпсонів» (The Simpsons), ніби натякаючи, наскільки зашкалює рівень постмодерного абсурду. В часи асбурду метамодерного ця гіпербола сприймається напрочуд живо. Те, що коїться зараз у світі, колись вважалося б занадто абсурдним для пародії.

Коли вже мова заходить про Луї — це ще одна суттєва відмінність «Самурая» Мельвілля від «Пса-Примари» Джармуша. Костелло — самурай без хазяїна, якому нічого втрачати. Пес-Примара вважає, що зобов’язаний життям Луї. Те, що їхні спогади про важливий для сюжету інцидент відрізняються, є грайливою варіацією «Рашьомону» Акіри Куросави за мотивами класичного оповідання з книжки, яку всі теж настирливо радять прочитати в цьому фільмі. Джона Тормі, який грає Луї, можна побачити й почути у відносно відомих фільмах, серіалах та іграх (Mafia, The Warriors, Manhunt 2, Grand Theft Auto IV: The Ballad of Gay Tony), але це, ймовірно, найбільша його роль, і відіграна вона так, що стає очевидно, — актору, більша частина фільмографії якого складали безіменні вантажники, вахтери й продавці, просто не давали шансів. Тормі помер у 2022 році у віці 84 років.

Технічна майстерність й імпровізоване натхнення. А чи є різниця?

Існування в нічому є сенсом фрази «форма — це пустота». Походження всього з нічого є сенсом фрази «пустота — це форма». Не треба думати, що це дві різні речі.

Новачками ц світі Джима Джармуша в цьому фільмі є, як не дивно (бо вони тут ніби народились), композитор RZA з гурту Wu-Tang Clan і виконавець головної ролі, Форест Вітакер. Десь посеред написання сценарію Джармуш вирішив, що без актора цього фільму не буде, і сперечатись з ним важко: знайти когось ще, хто настільки б ідеально зіграв би цю роль, як майбутній лавреат «Оскара» (за фільм «Останній король Шотландії») було б важко. Це однозначно не фільм одного актора, але при цьому це однозначно фільм, якого не існувало би без одного конкретного актора, в усіх сенсах. Тим не менш, важко не відмітити зірку гангстерських фільмів 70-х років Генрі Сільву в незвично стриманій ролі мафіозі Рея Варґо та одного з улюбленців Джармуша, д’Івуарця Ісаака де Банколе в ролі франкомовного продавця морозива Реймонда.

Попри відносно невеликий бюджет (2 млн доларів, хоча фільм став касовим успіхом, зібравши 9,3 млн), Вітакер захопився проєктом і старанно готувався до нього, вивчаючи східні напрямки філософії та бойові мистецтва (хоча в самому фільмі вони фактично були потрібні лише в одній сцені). Тим не менш, актор дійсно примудряється зробити меч із вогнепальної зброї в кадрі, чому іноді «підіграє» звукорежисура Ентоні Дж. Чікколіні ІІІ.

Замість реалізму звук у цьому фільмі іноді зроблений радше як музика. і тут на сцену виходить геніальний саундтрек RZA. Відомий репер із гурту Wu-Tang Clan дебютував у фільмі і як композитор, і як актор (в маленькому приємному камео «самурая в камуфляжі») і його інструментальний хіп-хоп ідеально вписується в те полотно, яке постає перед нами в результаті. Це подекуди дуже маленькі замальовки зі семплів, які потім важко буде викинути з голови, і які при цьому неможливо відірвати від цього фільму.

«Пес-примара» — це сьомий повнометражний фільм Джима Джармуша. За лаштунками спільного виробництва за участі США, Франції, Німеччини та Японії (так, це настільки самурайський фільм)  зібрались переважно люди, які вже неодноразово працювали з видатним режисером, але робили все якось по-іншому. Данський оператор Роббі Мюллер і американський монтажер Джей Рабіновіц, зокрема, зробили цей фільм максимально незвично, що я помічаю сильніше з кожним новим переглядом. Використання накладення одного зображення на інше, а також так званого процесу slit-scan (який робить зображення і не уповільненим і при цьому нечітким) настільки ж ідеально вписується в естетику фільму як дощ, графіті чи кадри місяця.

Фільм, яких мало

Немає нічого більшого за єдине призначення моменту. Життя людини — це послідовність таких моментів. Якщо ви повністю розумієте теперішнє, займатися стає нічим.

Повертаючись до того, як я подивився «Пса-Примару» в 2006 році, я чітко розумію, що це був один із формативних для мене фільмів. Періодично такі фільми й твори з’являються і зараз, але тоді мені здавалось, що в порівнянні з цим фільмом дуже мало що мені дійсно подобається. Я почав шукати глибше. Я знайшов «Самурая» Мельвіля, передивився більшу частину фільмографії Джима Джармуша. Я читав книжки зі східної філософії, те ж таки «Хаґакуре» і ще багато чого, на той момент у жахливих перекладах. Субтитрований переклад, у якому KyivMusicFilm показує «Пса-Примару» загалом чудовий. Там є кілька незначних помилок чи неточностей (скажімо, фільм втрачає трошки контексту, якщо згадка про класичний вестерн 1952 року «Рівно опівдні» стає просто абстрактною фразою), але де їх немає?..

Скажімо, Джармуш повинен здогадуватись, що показаний у фільмі трюк із раковиною (узятий із класичної японської кримінальної комедії «Приречений на смерть») в житті не спрацює, яким би генієм в області водопровідництва людина не була. Але мені здається, що більша частина глядачів повного залу, у якому я це дивився, не сильно в це вдумувалась, бо настрій фільму важливіший. Як і «Сімпсонам», до речі, яких «Пес-Примара» прямо використовує, цьому фільму вдається дуже складне — зробити так, щоб глядач передусім думав про світ цього фільму, а вже потім про те, чи є показане відсилкою до чогось і чи є воно важливим.

У переважній більшості випадків — ні. Бо шлях для самурая значно важливіший, ніж кінцевий результат. Парадокс у тому, що будь-який фільм є і тим, і тим. А “Пес-Примара” — особливо.