Перший епізод Lost Records (наш огляд) вселяв хоча би якусь надію на те, що ми отримаємо непогану містичну пригоду. Великодок і прийомів із творів Кінґа там було достатньо, щоб усвідомити, у якому напрямку рухаються Don’t Nod. І от у нас уже є зародок драми, жменя надприродних подій і бідон фансервісу з 90-х. Здавалося, що друга частина Lost Records повинна якщо не пришвидшити події, то почати дивувати чимось незвичайним і розкручувати інтригу навколо Безодні на повну. Втім, багато сподівань так і залишилися десь на дні глибокої ями.

Помиральна яма бажань

Для початку варто розповісти про факт, який відбивається ледь не на кожному аспекті продовження Lost Records: друга частина майже вдвічі коротша за першу. Саме тому в цьому огляді ви бачитимете саме слово “частина”, бо назвати її половиною складно з багатьох причин. Звісно, сюжетно вона радше виграє від цього, бо тепер з’явилася хоча б якась плавність нагнітання подій.

Tape 1 мала свій темп, який відрізняється від попередніх ігор студії: набір юнацьких пригод, де ти знайомишся з гуртом дівчат і почергово дізнаєшся їхні непрості персональні історії. Для мене така подача найчастіше перегукувалася з двома творами: повістю “Тіло” (її кіноадаптацією “Залишся зі мною”) й романом “Воно” вже згаданого Кінґа.

Tape 2 починається з чогось подібного (переосмислення стосунків на фоні смертельної хвороби Кет), а потім продовжується активними епізодами, які ведуть до розв’язки. Найбільший недолік всього цього – тема Безодні (такої собі ями бажань) задовільняє хіба мінімальні потреби сюжету. У першому епізоді гри вона фактично слугувала мірилом очікувань, бо створювала правильне бажання придумати собі в голові можливий розвиток подій чи навіть завершення історії.

Я не знецінюю роль Безодні – її вплив на дівчат і оточення насправді збільшився. Від цього гра дарує щонайменше декілька насправді красивих та емоційних моментів. На жаль, Безодня розкриває свій справжній потенціал аж у кінці на декілька хвилин. Від цього історія Lost Records: Bloom & Rage виглядає наче спіноф-приквел якоїсь іншої гри Don’t Nod, яка ще навіть не існує.

Варто вказати, що Tape 2 робить принаймні одну дуже важливу справу – показує переживання й емоційний стан важкохворої людини, включно з її оточенням. Іноді це проявляється в надмірній турботі з боку сім’ї, іноді – в бажанні друзів чимось зарадити. Лейкемія часто є вироком, на чому й акцентують увагу розробники, намагаючись комбінувати подібне з підлідковою непокірністю.

Перша частина Lost Records переносить нас в умовне теперішнє (2022 рік) з флешбеками в минуле, на яких і був побудований основний ігролад. Насправді хотілося б, щоб шматки в «сучасності» мали більший вплив на історію, а не залишалися окремими сценами в барі. На жаль, Tape 2 також не виходить за ці рамки. Зважаючи на те, що в ній у декілька разів менше різних сегментів, зокрема зі зміною локацій, то сьогодення стає ще втрамбованішим. Хоча воно також має свої приємні моменти, особливо, якщо ви відновили дружбу з іншими дівчатами. Це заслуга відмінної системи виборів у грі.

Твій вибір має значення

Don’t Nod насправді сяє, мов сонце влітку на безхмарому небі, коли мова йде про систему вибору. І це, мабуть, найкраще, що є в Lost Records. Якщо ви почнете порівнювати свої рішення з іншою людиною, то можете потонути в захопливій розмові в стилі “ой, а я зробив отак, і тому в мене сталося оце”. Ця розгалуженість приємно дивувала ще в першому епізоді, але в другому з усіма новими варіантами взаємодії та рівнями стосунків, здається, що після повноцінного проходження ти пропустив тонну контенту.

Основна родзинка Lost Records — зйомка на камеру — залишилася, але тепер зрозуміло, що Don’t Nod не змогла збалансувати її добре. Якщо в першій частині гри ви ходили й знімали буквально все й одразу, що також змушувало займатися менеджментом знятих шматків, то Tape 2 дає змогу відпочити. Оскільки гравцю презентують півтори нові локації, це призводить до того, що більшість графіті, птахів тощо просто відображатимуться як здобуті колектібли. Бо ви вже тут були, ви вже бачили ці малюнки чи написи, ви вже маєте записи з ними. Пам’яті для зйомки в Tape 2 докидають, тому турбуватися, що навіть при необрежному проходженні доведеться щось видаляти, не треба.

На жаль, у плані знецінення цієї механіки Lost Records йде ще далі: остання чверть епізоду забирає в тебе потребу тримати камеру в руках. Хоча воно все сюжетно обумовлено, але перетворює ґеймплей на банальне обмацування предметів чи куточків локацій. Так, десь Tape 2 намагається здивувати сегментом зі стелсом, але навіть якщо порівнювати з першою частиною, підвищенням різноманіття тут і не пахне. Лише один епізод у гаражі в Tape 1 давав майже таку ж кількість ігрових цікавинок (створення власного треку й міні-концерт) чи фансервісних предметів, ніж ледь не більша частина продовження.

Це стосується й предметів, які можна підняти й роздивитися. Їх буквально в рази менше через кількість локацій. Це при тому, що якісь елементи на кшталт 16-бітних картриджів можуть повторюватися, інші – просто не справляють настільки приємних вражень від ностальгії за 90-ми. Помітно, що важку артилерію Don’t Nod використала в першому епізоді, а тут вже дозбирували те, що залишилося на віддалених полицях пам’яті.

Загалом Lost Records: Bloom & Rage могла бути чимось набагато більшим, і це відчуваєш майже в кожному аспекті. Її історія пришвидшується раніше, а не чекає майже до кінця, щоби показати один містичний епізод, як у першій частині. Втім, це вдається хіба завдяки компактності, яка негативно проєктується на кількості повторюваних відеозаписів (не треба витрачати час для зйомки), локацій і різноманітті предметів для роздивляння.

Варто похвалити Don’t Nod за спробу знову видати щось самостійно, але Tape 2 показує, що бюджету чи балансу на неї в розробників уже просто не вистачило. Її окремі моменти показують красу стосунків, але не розкривають якісно містичну сторону, яка майже не виходить за рамки каталізатора почуттів. Вона наче є грою, продовження якої ВЖЕ існує, але якого Lost Records може банально не отримати.

Оглядач грав на ПК (характеристики для порівняння):
Процесор: Intel Core i7-13700K
ОЗУ: G.Skill DDR5-6000 64 Гб
Відеокарта: GeForce RTX 4070 Ti
Пам’ять: SSD Samsung 970 Evo Plus