Щонайменше до 13 серпня 2025 року (день, коли в США він тільки вийде, до речі) в обмеженому прокаті в Україні можна застати нову адаптацію «Рудої Соні» (Red Sonja). Назвати цей фільм визначним чи порекомендувати істотній частині широкого загалу мені особисто буде важко, але я певен, що він знайде свою авдиторію.

Чи відноситесь до неї ви? Перевірити це в якійсь мірі можна почитавши цей огляд фільму.

За творами Роберта І. Говарда… Але не зовсім

Перед тим як говорити про новий фільм слід сказати пару слів про досить заплутану історію походження самої його головної героїні (а більше можна дізнатись в цій статті). У січні 1934 року в журналі The Magic Carpet Magazine виходить роман культового письменника Роберта І. Говарда «Тінь стерв’ятника» (Shadow of the Vulture). Дія відбувається у XVI столітті і однією з героїнь роману є така собі «Руда» Соня з Рогатина (Івано-Франківська область), вигадана сестра Роксолани, відомої історичної постаті та дружини султана Сулеймана І. Вона воює з турками на рівні з чоловіками і не може не стати об’єктом прихильності основного протагоніста книжки, лицаря Ґоттфріда фон Кальмбаха. Творець легендарного кіммерійця Конана, Говард взагалі захоплювався історією України і багато разів звертався до неї в своїх творах. В тому числі і про Конана, але Руда Соня не мала до цього ніякого відношення. Як мінімум тому, що Конан жив в альтернативній давнині, т.з. Гіборійської епосі, а Соня — в трошки прикрашеному і не дуже історично вірному, але все ж реальному історичному періоді.

У 1970 році відомий сценарист коміксів Рой Томас переносить твори Говарда про Конана на сторінки коміксів Marvel. Це стає шаленим успіхом і фактично одним з «костилів» на яких це видавництво протрималось у важкі для нього 1970-ті (наступним стали «Зоряні війни», ліцензію на які теж організував Томас). Швидко стало зрозуміло, що творів Говарда про Конана багато, але не настільки, щоб робити регулярні комікси. В хід почало іти все, що письменник в принципі написав, зокрема його менш відомий варвар, Кулл. Тут-таки Томас знаходить і «Тінь стерв’ятника» та переносить Руду Соню (трохи змінивши ім’я: з Sonya на Sonja) в Гіборійську епоху до Конана і Кулла, роблячи її водночас ускладненою в одних елементах (історія походження) і спрощеною в інших (сумнозвісний бікіні-обладунок). За 1970-ті Соня стає популярною сама по собі. Настільки, що її навіть прикручують до Людини-Павука — його дівчина Мері-Джейн Вотсон виявляється нащадком Рудої Соні і, знайшовши її магічний меч, періодично перетворюється в неї в сучасності.

Попри те, що до 1981 року Рой Томас вже залишив Marvel, саме його популяризація на сторінках коміксів привернула увагу кінематографістів до Конана, призвівши до появи фільму Джона Міліуса «Конан-Варвар» (Conan the Barbarian) 1982 року з Арнольдом Шваренеґґером у головній ролі. Відносно вдале продовження «Конан-Руйнівник» (Conan the Destroyer) вийшло у 1984 році і Рой Томас був серед його сценаристів. Режисер другого фільму Річард Флейшер здався продюсерам ідеальним кандидатом, щоб зняти фільм про Руду Соню. І він його зняв, але це був, по суті, третій фільм про Конана, якого Шварценеґґер зіграв під ім’ям Калідор. Соню грала колишня модель Бріджитт Нільсен і на відміну від двох фільмів про Конана, ця екранізація, по суті, коміксів Томаса, провалилась в прокаті та не сподобалась критикам. І Шварценеґґеру, який досі вважає його найгіршим фільмом в своїй кар’єрі.

Звісно, зараз фільм сприймають трохи приязніше і він має свого глядача, але тоді це сприяло поступовому зникненню Рудої Соні як зі сторінок коміксів та книжок (на той момент встигли вже написати і їх, шість штук), так і з екранів. Фактично, на цілих 9-10 років. У 1995 році Marvel обережно розвідували інтерес публіки до Соні (на тлі чергового періоду інтересу до Конана) аж одним коміксом, а у 1998 році героїня аналогічно заскочила на одну серію в серіал «Конан — шукач пригод» (Conan the Adventurer). Пройшло ще кілька років ніж хтось наважився знову регулярно видавати про Соню комікси. Нове життя в франшизу вдихнуло видавництво Dynamite Entertainment в 2005 році (хоча Marvel ще трошки доклались у кросовері з Людиною-Павуком у 2007 році, згадавши про зв’язок з Мері-Джейн). З тих пір вони стабільно видавали комікси про героїню, привертаючи до неї увагу найбільш відомих сценаристів та художників коміксів і, як наслідок, публіки.

В титрах нинішнього фільму написано «за мотивами персонажа Роберта І. Говарда, адаптованого Роєм Томасом». Безумовний прогрес в порівнянні з фільмом 1985 року, який вказував в титрах тільки Говарда, але щонайменше забули вказати художника Баррі Віндзора-Сміта. Без його візуала навряд у 1973 році Соня була б настільки помічена читачами коміксів, хоча можна сперечатись, негативний чи позитивний вплив мало це на жанр «меча та магії», який в результаті був перенаселений войовничими жінками в металевих бікіні (хоча цей тренд приписують більше художнику Естебану Марото). З іншого боку, завдяки коміксам Marvel Конан та його послідовники теж традиційно бігає не те що б в обладунках, а майже голим, тож тут зберігається певна гендерна рівність. Як би нелогічно така зовнішність не виглядала, вона вже є іконографією жанру.

Жанру, який мені, чесно кажучи, не те що б подобається. Про це слід написати десь в огляді, тому що очевидно, що в результаті я не зовсім є цільовою авдиторією фільму. Що б це про мене не сказало, мені більше подобається «Конан-Руйнівник» ніж «Конан-Варвар», а особистим ідеалом жанру взагалі є спогад з дитинства у вигляді мультсеріалу Conan the Adventurer 1992 року (не плутати з вищезгаданим однойменним ігровим серіалом 1997-1998 рр.). Приємні асоціації з цим мультсеріалом були у мене іноді під час перегляду «Рудої Соні», тож якщо для вас це теж щось цінне, є сенс занотувати.

Неоднозначна історія в кадрі та поза ним

На новий фільм про Руду Соню чекали щонайменше 17 років. У 2008 році Роберт Родрігез не просто анонсував, що екранізує фільм, а поділився тестовими фотографіями Роуз Мак-Говен в ролі Соні. Ці фото досі періодично стоять у когось на аватарках, але далі них діло не зрушило. Йшли роки, а нового фільму все не було, якщо не рахувати анімаційний у 2016 році. Втім, «Руда Соня: Королева чуми» (Red Sonja: Queen of Plagues) — це скоріше т.з. motion comic, тобто комікс з мінімумом анімації та озвучкою.

У 2021 році після десятків новин про режисерів, сценаристів та студій, за діло взялась сценаристка Таша Хуо. Її сценарій був першим елементом який все ж закріпився і після ще кількох змін режисерів та виконавиць головної ролі у 2022 році на цих позиціях опинились Ем Джей Бассетт та Матільда Лутц. Досвідчена режисерка екшну та горору вже мала справу з романами Говарда, адаптувавши його «Соломона Кейна». У 2009 році фільм провалився в прокаті, але з тих пір став культовим.

Вибір італійки Матільди Лутц на головну роль був трохи неочікуваним, хоча всі хто бачили її у дебютному фільмі Коралі Фаржа «Помста» (Revenge) здогадувались чому саме Лутц стала Сонею а не, скажімо, Рона Мітра чи Волліс Дей, які ефективно були використані в другорядних ролях. Лутц відіграє у фільмі дуже впевнено, але лише те, що було в сценарії.

А в сценарії Таші Хуо явно є проблеми. По-перше, це історія походження. З палповими («бульварними») персонажами зазвичай краще працює формат «чергової пригоди», у той час як тут ми маємо повне, можливо занадто повне пояснення чому Руда Соня руда і чому вона Соня. Може не настільки, але фактично всі елементи персонажа розкриваються дуже поступово в епічних подіях і тією Сонею, яку люблять читачі вона стає лише в самому кінці фільму. Більше того, є підозра що кінцівка була спочатку сценою після титрів і лише потім «переїхала» в місце перед ними. Від цього (і не тільки) фільм став трохи нагадувати екранізацію Super Mario Bros. 1993 року, а це не те, що зараз хоче нагадувати щось, засноване на успішному IP.

По-друге, якщо вже це історія походження, вона повинна мати чіткого антагоніста, який би був мотивацією для головної героїні та її жорстокої помсти. Ірландський актор Роберт Шіен начеб-то чудово справляється з цією функцією, але є речі які актор виправити не в змозі. Зокрема те, що приблизно в останні 10 хвилин фільм намагається видати йому трохи симпатії там, де це вже не спрацює. Загалом мотивація лиходіїв у фільми трохи така, що їх хочеться обійняти та поплакати разом, але разом з тим в інших сценах всім колективом вони стають безжальними колонізаторами. Не мені вам казати, чому це не працює на українського глядача і буде сприйматись не так, як було задумано автором.

Фінальний сюжетний поворот трохи вирівнює цю складову, але занадто пізно. В голові вже лишається каша з несподіваних асоціацій — тут ми маємо класичну колоніальну імперію, тут вже її сучасний варіант від якого верне, а тут — взагалі асоціацію з т.з. «лампочкою Ілліча», тобто намаганням електрифікувати сільську місцевість радянською владою. А ще є певна схожість фільму… з «Довбушем» Олеся Саніна. Чи хоча б половина з цього задумана, чи це просто само собою так вийшло (бо в сценарії був вінегрет) сказати важко. Але я зробив би ставку на останнє.

Це не означає, що фільм не можна дивитись як то кажуть, «відключивши мозок» (що загалом рекомендується робити з цим жанром, особливо в найбільш малобюджетних варіантах; або ж зробити навпаки і отримувати інший вид задоволення) але повноцінної ескапістської розваги для українців тут теж не вийде, особливо коли колонізатори починають наступати на позитивних героїв фактичною артилерією з вибухами. Їх у фільмі багато, про що я повинен вас попередити.

Один з найцікавіших аспектів фільму — його відношення до магії як до технології. Знаменитий принцип Артура Кларка, що будь-яка незрозуміла нам технологія буде схожа на магію тут опиняється перевернутим догори дриґом і магія все більше починає бути просто пристроями. За винятком відверто фентезійних істот, те як магію використовує Дрейґан скоріше можна віднести до якщо не наукової фантастики, то принаймні чогось на неї схожого. Подібне періодично зустрічалось у фільмах та серіалах жанру суто для різноманіття, зокрема слід виділити «Йор, мисливець з майбутнього» (Yor, the Hunter from the Future) та окремий епізод «Конана» 1997 року де Конана несподівано занесло в постапокаліптичне майбутнє з автомобілями і кислотними дощами. Проте дерев’яні танки та фури за технологією схожою на креслення Леонардо да Вінчі в цьому напрямку (а також на танки Першої світової) — це цікаве й незвичне видовище, як і дистанційне керування тваринами.

Замість післямови

«Я знаю людей, яким це дуже сподобається» — одна з основних думок, яка була у мене сидячи на титрах «Рудої Соні». Це дуже олдскульна та якісна стрічка в жанрі «меча і магії», хоча хтось може сказати, що у відсотковому відношенні, враховуючи бум цього жанру у 1980-ті і зусилля італійських (та американських, але малобюджетних) кінематографістів порог якості тут сильно занижений. За класичною схемою, істотна частина фільму була не лише знята, а цілком зроблена в Болгарії, що означає дві речі: «зайве» нагадування в титрах, що більша частина «російських» імен насправді болгарські і дуже гарні локації.

Причому обробки як локацій так і персонажів візуальними ефектами тут в принципі мінімум і істотна кількість того, що відбувається, особливо практично весь третій акт фільму — цілком реальне видовище. Хтось скаже, що це дешево. Я ж скажу, що в наші часи це практично подвиг і саме по собі заслуговує на увагу глядача. Надто, якщо ви виросли на чомусь з вищезгаданого: фільмах, серіалах чи коміксах про Конана (рівно одна обов’язкова великодка в його сторону, звісно ж, в наявності), Руду Соню чи когось менш відомого з мечем та м’язами. Останніх тут, якщо що, теж немало. Фільми «меча і магії» трохи перестали нагадувати чемпіонат з бодібілдинґу, але фізична форма акторського складу на висоті і в більшість екшн-сцен можна повірити.

Так, сама по собі Руда Соня, яка майже неозброєна вбиває по три-чотири людини в серйозних обладунках — це трохи дурне видовище (навіть попри те, що після “Помсти” повірити у вбивчу натуру Матільди Лутц багато часу не треба). Магічне пояснення фізичних сил Соні з коміксів тут наче і є, але його можна не помітити, забути десь поміж подіями фільму, чи просто не зрозуміти. Часу йому приділено явно менше ніж коню Соні (хоч це й дуже симпатичний кінь). Така нерівнозначність стосується занадто багатьох аспектів фільму, щоб сказати, що він дійсно хороший і рекомендувати його всім без виключення, але поціновувачі жанру добре знайомі з такими проблемами і вони не повинні їх лякати.

В багатьох аспектах це якісне кіно. Комусь цього буде замало, хтось знайде в ньому нову дозу улюбленого жанру, а хтось просто гарну розвагу. Зусилля кінематографістів варті принаймні того, щоб подивитись його один раз, якщо вам це може бути цікаво.