Не всі серії фільмів доходять до п’ятої частини (хоча у випадку «Історії іграшок» рахуючи «Базз Рятівник» можна сміливо говорити про шостий). Так само не всі франшизи залишаються актуальними понад 30 років. Навіть серед прихильників студії Pixar є ті, хто впевнений, що «Історія іграшок» була ідеальною трилогією яка не потребувала наступних частин (притримується такої думки, наприклад, експерт з дитячого кіно Квентін Тарантіно). Але якщо творцям ще є, що сказати окрім як «дивіться, пам’ятаєте?..», то продовження принаймні сприймається гарно як окремий фільм. І «Історії іграшок 5» однозначно це вдалось, та ще й з великою дозою несподіваної актуальності.

Різниця між грою та розвагою

Нещодавно в дискусіях щодо української гри Hollow Home було багато негативу від людей, для яких є чимось вартим буквальних прокльонів робити гру про облогу Маріуполя. Хоча ці люди були різного (але переважно старшого) віку, всіх їх об’єднує саме те, про що неймовірно легко, м’яко але впевнено говорить цей фільм — гра і розвага це далеко не одне і те саме. Так, це не взаємовиключні поняття, однак гра — це ефективний елемент пізнання та творчого пошуку, який насправді не перестає бути ефективним і в дорослому віці. А от розвага… Це з одного боку право кожної людини, а з іншого досить коварна штука, яка в першу чергу відволікає від реальності. І чомусь мені здається, що насправді саме подібні люди, які геть не розуміють різницю між грою та розвагою можуть не цікавитись у що там грають та чим розважаються їх діти і чи це різні речі. Для них це просто можливість відволікти від серйозних проблем та їх вирішення дітей, як у більш ранньому віці брязкальцем. Іронічно, але батьки таким чином не ростуть разом із дітьми, емоційно залишаючи їх для себе на тому ж рівні. І себе, заразом.

І було б сказати, що цей фільм про вади такого виховання дітей ґаджетами-брязкальцями, але ні. Хоча дійсно однією з основних тем фільму є різниця між грою та розвагою: начебто непомітна, але кричуща для сучасних поколінь, які поступово втрачають межу між цими двома речима. І часто навіть не тому що хочуть, а тому що такі правила гри вже дорослого світу. Гра ж не може бути професією?.. Згадуються анекдоти про те, що прискіпливі батьки які вічно порівнюють з кимось своїх дітей тепер сварять їх не за проблеми з навчанням, а навпаки за те, що вони посміли відволіктись від ігор на навчання, адже кіберспорт давно став справжньою кар’єрою, де вирують амбіції, контракти на великі гроші і всі атрибути великого, успішного й дорослого життя. 

Один з основних конфліктів фільму — це те, що діти зараз дорослішають катастрофічно швидко, а років в 9-10 ґаджети майже повністю заміняють їм власну уяву, творчі компоненти гри. Це тема, яку можна було б легко звести до однозначного конфлікту, але стрічка Ендрю Стентона («ВОЛЛ-І»), який був співавтором всіх попередніх фільмов серії,  робить значно краще. Він показує, що ґаджети можуть мати своє місце, але це місце не повинно бути… всім місцем, яке вони дуже легко можуть почати займати. З реклами фільму легко можна зробити хибний висновок, що між настирливим планшетом Ліліпад у вигляді жаби та звичайними іграшками, буде класичний конфлікт, а його мораллю буде «діти повинні гуляти, зростати в реальному світі». І так, і ні. На щастя, все значно складніше.

Тонкі нюанси та дозована ностальгія

Режисер Ендрю Стентон, який періодично і давно знімає також фільми («В одну мить») та серіали («Дивні дива», «Легіон», «Краще подзвоніть Солу») на дорослу авдиторію тонко грає на нюансах, щоб підвести глядача до гарного, але власного висновку. Він не показує в лоб соцмережі, але коментар про них у фільмі чи не краще за багато драм останнього часу які аналізують їх вплив на суспільство. Та й загалом сучасного матеріалу фільму вистачає настільки, що іноді й забуваєш, що перед тобою п’ятий фільм серії яка існує з 1995 року. Не лише тому, що анімація за 31 рік просунулась майже до фотореалізму (якого Pixar досі старанно уникає і правильно робить), а і тому, що персонажі виконують нові для себе ролі без постійного звертання на себе уваги.

На подив, фільм настільки намагається не загнати себе в глухий кут ностальгією, що навіть на пісню «You’ve Got a Friend in Me» ледь є натяк, а натомість на фінальних титрах звучить нова пісня Тейлор Свіфт та не менш нова музика постійного композитора серії фільмів, Ренді Ньюмена. Когось ця новизна може розчарувати, але мені вона до душі. «Історія іграшок 5» для сучасних глядачів різних поколінь і для того, щоб ці покоління могли краще зрозуміти один одного. По реакції як батьків, так і дітей в залі аж відчутно, як будується цей місточок і як фільм прямо зараз допомагає пояснити дітям, що їх батьки зростали в іншому світі.

Але натомість, «Історія іграшок 5» не дає батькам чіткої інструкції, що робити (хоча кілька моментів типу розуміння батьками в фільмі обмеження екранного часу — це гарне і потрібне нагадування). Бо це не фільм-інструкція. Це фільм-гра. Фільм-інтерактив, який змушує згадати щось давно забуте з власного дитинства, спитати про аналогічний досвід у друзів. Поглянути на світ, себе і дитинство під іншим кутом. Але ще це дійсно історія іграшок.

Іграшки змінились, але не всі

Одна з чарівних знахідок фільму — ціла ватага оновлених, високотехнологічних Баззів, які без мети тиняються у власному маленькому сюжеті, поки випадково не стають частиною основного. Таку сюжетну лінію можна легко загубити у фільмі і в результаті він розвалиться на щонайменше два окремих. У «Історії іграшок 5» виходить зробити різко навпаки і ці ідейні нащадки міньйонів стають одним з найважливіших елементів фільму, навіть не будучи прописаними окремими персонажами. Чи не єдина їх проблема пов’язана з суто українською специфікою і нагадує про те, що ми і американці живемо в дуже різних світах. Особливо в першій сцені після титрів (їх, до речі, дві – сміливо можна сидіти до самого кінця титрів де як завжди є мила піксарівська звичка вказувати дітей які народились у знімальної групи за час виробництва – т.з. «production babies»), після якої батькам доведеться робити інструктаж, що це не про наші реалії і у нас так не можна. Бо небезпечно.

Що стосується основного Базза і Вуді — їх тут не так вже й багато. Вони радше не герої цієї історії, а дуже гарно прописані другорядні персонажі. Це не означає що їх у фільмі мало, але вони не перетягують ковдру на себе як тільки з’являються на екрані, а залишаються собою з перших чотирьох фільмів. Тож протагоністкою фільму, по суті, стає Джессі. Крім вже знайомих персонажів в її орбіті ще опиняються не дуже вже актуальні прилади — ще один дуже гарний місточок між новим і старим. Фактично всі впізнають у них свої перші ґаджети, аж до дорослих для яких це був телефон Nokia.

Багато з персонажів попередніх фільмів є в цьому рівно настільки щоб зраділи ті, для кого це улюблені персонажі, але також і рівно настільки, щоб не стати очевидним фансервісом. Вони виконують функції, мають цікаві та смішні моменти і відчуваються як частина світу, що для Pixar давно є фірмовим прийомом. Але зовсім не факт, що легким.

Замість висновків: сходіть зі своїми…

…просто зі своїми. Батьками, дітьми, друзями, коханими — це такий фільм, який може стати приводом для чудової розмови між близькими людьми. Він не відірве вас від цієї реальності повністю (та й слава Богу), але подарує на неї новий погляд.