На 5-му рівні пригод у The Division мій агент уважно обдивляється кожен постер у Медісон-Сквер-Ґарден, тішиться кожній перестрілці і несамовито радіє від отримання першого “синього” предмета. На 10-му він сновигає провулками, полюючи за уривками чужих життів — повідомленнями голосової пошти, польовими звітами і навіть книгою, написаною в ці похмурі дні. Ближче до 19-го рівня роздратування почало переважати — бісили і недолугі нью-йорківці, котрих раз у раз слід було рятувати, і колишні зеки, які прийшли на зміну значно цікавішим “чистильникам”, і собаки. Особливо собаки.

Втім, звичне задоволення повернулося доволі швидко. І справа тут не стільки у нових ворогах, уміннях чи поворотах сюжету — вистачило побачити, як зголоднілий пес стає на задні лапи і видивляється щось на задньому сидінні авто, як ворона на льоту вихоплює щура зі зграйки, як бійці “Останнього батальйону” роблять останнє попередження місцевій гопоті, а потім відкривають вогонь на ураження. Саме такі сцени, котрих тут сотні, постійно нагадують, чим насправді є The Division.

Криза самоідентифікації

Від сказаних раніше слів не відмовлюся: The Division — це самітна aRPG із вбудованим кооперативом на чотирьох та “грою в грі” (Темною Зоною). Присмачено це все звичним для Ubisoft відкритим світом, а до столу подано у вигляді шутера з укриттями. Крапка. Звісно, комусь таке формулювання може не сподобатися, хтось може в костюмі художника бачити гру по-іншому, але тоді нема сенсу горлати “шутан лайно”, “сюжету нема”, “а де ендґейм?”, “коротка, як мій цвіркунець” тощо.

Затяті ММО-шники, купившись на тиражовану в медіа абревіатуру, ризикують постраждати найбільше. Левова частка принад The Division знаходиться на шляху до 30-го рівня, а не після нього. Хто на всіх парах мчить до левел-капу , облизуючись на “епічне” спорядження, той залишить за бортом історію, дослідження світу, бази і… не помітить, як гра уже закінчилася. Їм тепер залишиться тільки ґрайнд.

Прихильники шутерів теж розчаруються, щойно збагнуть: тренована влучність і вміння розвішувати хедшоти тут нічого не варте без високого рівня, відповідного спорядження та вдалої збірки персонажа. На вбивство рядових ворогів вашого рівня треба десяток-другий пострілів, у випадку з елітними (фіолетовими) й босами (золотавими і жовтими) відлік піде на сотні.

У визначенні The Division недарма першим словом іде “самітна”. Цю гру не те що можна — її треба спершу пройти самому. А все тому, що фундаментом The Division є не шутерність, не циферкування всього підряд і не мережеві складники. Повноцінною грою, а не простим набором механік, “Дивізію” робить світ. Знайомство з ним, промацування основ і смакування тонкощів — це дуже інтимні речі, які, немов читання книги чи розглядання картини, не надто люблять втручання третіх осіб.

Час настав!

The Division розгортає перед нами технотрилер цілком у стилі дядечка Тома. У “чорну п’ятницю” (день найбільших закупівель у США) в Нью-Йорку розпочалася епідемія невідомої хвороби, створеної на базі віспи. Високий темп зараження і масова смертність змусили вжити термінових заходів. Острів Мангеттен заблоковано, рештки мирного населення у відчаї, а жменьки військових та поліцаїв заледве протидіють численним мародерам і озброєним злочинцям.

Тоді уряд запровадив таку собі “Директиву 51”, яка закликала до дій агентів, тренованих якраз на випадок подібних ситуацій. Якщо у кленсівській номенклатурі загін “Веселка-6” протидіяв тероризму на території Штатів, а тактична розвідгрупа “Привид” виконує чорну роботу роботу винятково за їх межами, то Дивізія — спецпідрозділ, основним завданням якого є встановлення правопорядку у випадку біологічним атак на ключові міста країни. Саме тому агентів набирали винятково з місцевого населення, і на професію та рівень попередньої військової підготовки не зважали — аби були особисті якості, а решта натренується. Отак живе собі в Нью-Йорку вчитель, держслужбовець, м’ясник чи фотограф, виконує свої повсякденні справи, аж тут гоп! — загорається агентський годинник, а отже пора виконувати свій громадянський обов’язок і рятувати Нью-Йорк від покидьків.

Ця дрібничка відсікає потребу давати вашому агентові ім’я, голос чи передісторію. Хочете — максимально асоціюйте свого персонажа зі собою, хай він теж буде умовним вчителем, службовцем чи м’ясником. Не хочете — нічого страшного: не важливо, ким був ваш герой до початку трагедії, зараз він — один із багатьох захисників міста. Це нормально, що до нього не звертаються на ім’я, їх же розрізняють лише за помаранчевими годинниками.

І щойно ви робите перші кроки у грі, клубочок починає розмотуватися. Ні, навіть не один — три клубочки.

Вогні великого міста

По-перше, сприйняття ігрової мапи. Сам по собі масштаб 1:1 не рятує ігровий світ, а от його деталізація — критичний фактор.  Це не просто “черговий Нью-Йорк”, якими нас удосталь годують фільми та серіали. Він живий. Він говорить з вами. Він хизується своїми шрамами, бо це його історія перемог і невдач.

На вулицях трапляється порівняно небагато таксі, бо в розпалі епідемії люди намагалися втікати своїм транспортом. Дорогі бутики досі лишилися неторканими, а от крамниці спорт-чи радіотоварів погромлені вщент — от вам і пріоритети скрутних часів. У діловому центрі бракувало належної локації, тому медики розгорнули польовий шпиталь у підземці. Медісон-Сквер-Ґарден напередодні трагедії готувався до гучного баскетбольного матчу, а в кінотеатрах мала йти комедія “Не розказуй мамі”. З горя містяни пишуть на стінах благальні заклики, а бандюки завдяки балончикові з фарбою хизуються бойовими успіхами.

А ще ж не забуваймо, що надворі різдвяна пора. Вночі The Division показує нам геть інше місто — барвисте, осяйне, радісне. Хай то незугарні домашні гірлянди, наряджена ялинка у парку чи прикрашений кінотеатр — милота побачено різко контрастує з побитим Нью-Йорком удень. У нічну пору, при світлі різнобарвних лампочок і провулками шастати приємніше, і з покидьками боротися. А як де трапиться обвішана лампочками вантажівка місцевого напою, то важко не мугикати “Свято наближається…”

З гри можна викинути всі завдання, людей, собак, щурів і ворон — Нью-Йорк не перестане бути живим. Титанічними зусиллями і якоюсь маніакальною прискіпливістю Ubisoft Massive не просто вивели “віртуальний туризм від Юбі” на новий рівень. Авеню, провулки, станції метро, дахи, каналізація і нутрощі будівель сплітаються воєдино і справляють неймовірний ефект:  The Division — перша  гра, яка по-справжньому передає сутність Міста, цього дивовижного звіра зі своїм диханням і пульсом.

Лихоманка зимової ночі

Та місто, хай і вимальовує нам масштабне полотно подій, усе ж тісно переплетено з меншими історіями, котрих набирається щоразу більше. Простяцька, здавалося би, зав’язка доволі швидко обростає новими нюансами. Виявляється, ми — агент(и) другої хвилі, срібна ліга Дивізії, тоді як перша безслідно зникла. Темна Зона теж не виникла сама по собі — зазнавши невдачі у спробі зібрати в одному місці заражених, бидло і заражене бидло, влада просто відступила і огородила проблемну зону стіною — хай виразка сама себе пожирає. Досить швидко ми й тямимо, що наші основні вороги — не тиражна гопота (що цікаво, повально темношкіра), а три угруповання: “Чистильники”, “Райкерзи” та “Останній батальйон”.

Що тішить, різняться вони не просто зовнішністю. Кожна з організацій має характерну для себе зброю, манеру ведення сутичок, а найголовніше — мотивацію і цілком доречне місце під сонцем. Скажімо, Райкерзи — колишні в’язні однойменної тюрми. Кінчені покидьки, в чому ви не раз переконаєтеся. Але вони не просто вбивають, грабують і ґвалтують. Вони мстять. Системі, яка їх запроторила за ґрати, і звичайним обивателям, котрі жили спокійним життям, тоді як інші страждали — тюрма Райкерз вже котрий рік не полишає трійку найгірших та найнебезпечніших місць у США. Нема чого дивуватися, що після раптового звільнення вони почали діяти за законом джунґлів. Не в останню чергу завдяки своїй розумній очільниці.

Останній Батальйон — приватна військова компанія, котру в перші дні епідемії найняли захищати будівлі окремих компаній. Втім, за біокатастрофи гроші не дуже в ходу, тому керівник Батальйону вирішив самостійно забезпечувати правопорядок у Нью-Йорку. З часом його методи стали жорсткішими, життя бійців суттєво перевищили цінність мирного населення, і фашизм не забарився.

На тлі цього “Чистильники” разом зі своїм ватажком виглядають найбільш адекватними. Це не кровожерливі зеки, не сп’янілі від влади професійні вбивці, а такі ж свідомі громадяни, як і ви. Вони очищують вулиці та всіляко намагаються зупинити вірус. Колишні працівники служби вивезення відходів, ці люди у час нужди також взялися за брудну роботу, на яку не зважився ніхто інший. Хай навіть для зупинки вірусу їм довелося змайструвати вогнемети і спалювати потенційних зараженців, від старого до малого. Аж навіть прикро, що у “списку смерті” саме “Чистильники” ідуть першими.

Втім, за межами сторін конфлікту теж є люди зі своїми історіями, що їх нам розповідають голосові повідомлення на покинутих телефонах. Це й досі залишається дешевим (у всіх значеннях) способом розповідати додаткові історії, але вони проймають — на кожен звіт чи перемовини основних персонажів припадає кілька приземленіших, зворушливіших історій. Про спелеолога, котра ховалася від хвороби в тунелях метро. Про дівчинку, яка виграла квитки на “Лускунчика”. Про двох братів, один із яких перетворився на звіра кам’яних джунглів. Про хлопчину, котрий не дочекавшись появи супергероя, сам вирішив ним стати. Колекційні предмети в The Division — не просто мотлох для штучного розтягування часу в грі, а історії, які хочеться почути, які треба почути, аби все побачене вами склалося в єдину картину, всі голоси живих та мертвих злилися в симфонію трагедії, котрої зазнав Нью-Йорк.

Неможливо оминути й ЕХО-записи — новий ступінь еволюції згаданих аудіощоденників. Це віртуальні проекції, створені на базі знятих відеокамерами подій. Застиглі шматки минулого, де ми вільні все роздивлятися якнайближче. Їм теж є що розповісти й показати: протистояння невдоволених містян і поліції, у прямому сенсі бенкет під час чуми, звірства Райкерзів (як вам — бути пристреленим за фальшиво зіграну пісеньку?) та купу іншого.

І десь там на задньому плані, за всіма цими численними історіями, ховається історія двох людей — науковця, в котрого було обмаль друзів, та фінансиста, який вважав себе розумнішим за інших. Один із них усе почав, інший — закінчить (звісно, якщо ви придбаєте Season Pass).  Зважаючи, що The Division позбавлена яскравого фіналу, після якого почуваєшся ситим, обрізання справжньої кінцівки можна було би назвати злочином. Але ні — все рятує маленький і красивий епілог, який дає відповіді на ключові запитання. І заодно ставить крапку за крок до місця, де красивий відкритий фінал перетворився би на плюгавий кліфхенґер.

Де пітьма панує навіть удень

Після феноменального світотворення, говорити про власне ігрові аспекти The Division наче й нема сенсу. Основні елементи тією чи іншою мірою знайомі та легко опановуються в ході гри. Це спочатку вам лише вистачить іти вперед і стріляти. Поступово справа дійде до крафту, модифікацій зброї і калібрування характеристик вашого персонажа (котрих насправді 6, а не 3). Відкриваючи нові навички, ви збагнете, що непотребу серед них не водиться і варто продумати два білди: один для самітної гри, інший — для забігів з друзями (благо, перемикання доступне будь-якої миті). Ну а нові вміння, таланти та перки не з’являться, якщо ви не виконуватимете побічки та не поліпшуватимете операційну базу.

Руки слід цілувати тому, хто передумав робити її опціональною нагородою за побічний квест, і виставив на передній план. Операційна база — це фактичний дім гравця і наочна ілюстрація його прогресу в грі. Ви можете хоч 117 разів знищити ватажків ворожих угруповань та, як нам кажуть, викорінити їх з кінцями — вражини й надалі блукатимуть вулицями Нью-Йорка. А от операційна база, розташована в будівлі головпошти, дасть нам зрозуміти — ми таки щось змінюємо, рятуємо, даємо надію. Кожне нове вміння чи талант — не просто циферка, яка загорається в меню поліпшень. Це забудова якоїсь порожньої кімнати, це шум від новозапущених генераторів, це сопіння Гавчика у відновленому кінологічному відділі, це дітлашня,  в котрої шукають вошей у педіатрії. Певен, хтось із розробників уклав угоду з дияволом, бо дуже часто я ловив себе на думці, що виконую побічки не задля досвіду чи отримання якогось уміння, а тільки щоби заповнити черговий квадратний метр операційної бази життям.

Фінальним гачком The Division є так звана “Темна Зона” — центр острова, який військові свого часу покинули, залишивши його на поталу найбільшим бузувірам.  Це справді “гра в грі”, особливий режим (PvEvP, саме в такому порядку), який існує не десь в окремому пункті меню, а постійно з вами, варто лише дійти до воріт і переступити цю межу. Де з одного боку — прекрасний світ і купа заготованих історій, з іншого — той-таки світ (зі своїми цікавинками), люті вороги, смачнючі трофеї і також історії, але створені вже самими гравцями. Отут уже слід подбати про вдало підібраний набір умінь та спорядження, особливо якщо рушаєте туди наодинці — інакше плакати вам кривавими сльозами.

Розробниками планувалося, що основну небезпеку в ТЗ становитимуть люди. Теоретично так воно і є, але на практиці вбивці-довбограї трапляються вкрай рідко, зазвичай незнайомці об’єднують зусилля задля виживання. Адже здобуте в Зоні спорядження так просто не винести — слід евакуювати його вертольотом. А півтори хвилини очікування гвинтокрила — це незлецький стрес: усі (як боти, так і решта гравців) бачать тебе на мапі та можуть помчати на ласий пиріжечок. Самому відбиватися від ворогів у цю час буде складно, з купкою добродіїв — помітно легше. Втім, ніхто не застрахований від ножа в спину: колишній товариш може миттєво навести зброю, прострелити макітру і на останніх секундах обібрати твій трупик, як зрубану липку. “Людина людині вовк” — прислів’я, яке Темна Зона втілює сповна, раз у раз розігруючи чергову мережеву драму.

The Division не припинять розвивати ще довго. Невідомо, якою вона буде за рік чи два. Невідомо, у що перетвориться.  Завсідники кооперативів і мережевих вилазок із часом позіхатимуть навіть у Темній Зоні. Грець із ними. Основні принади The Division — світ (новий стандарт якості ігрових оточень), історія (найкраща в усьому ігровому бренді Tom Clancy’s), операційна база (унаочнення вашого прогресу у вакуумі), частково навіть і сама ТЗ — розраховані на самітного гравця. А для синґлової aRPG, де ґрайнд мінімізовано по саме не можу, 50+ годин на проходження — це дуже навіть солідна цифра.

І навіть якщо ви виконали всі сюжетні завдання на максимальній складності, знайшли всі колекційки-історії, зібрали купу “золотого” спорядження та по горло ситі мережевими побігеньками у ТЗ, час від часу все одно кортітиме повернутися у засніжений Нью-Йорк. Просто поблукати, помилуватися, послухати місто. Це ж бо в The Division найпрекрасніше.