Не той фільм назвали “Загоном самогубців”, ох, не той!

Формально “Чужий: Заповіт” — це сиквел приквела і паралельно зачин для нової трилогії, яка має замкнути коло і підвести все до оригінального фільму. Але насправді “Заповіт” — це комедія про антропоморфних істот, які поставили собі за мету отримати премію Дарвіна. Не раз і не два під час перегляду складається враження, що глядача повільно перетворюють на крота з однієї казки. І невідомо, хто наклав на нього більше: кінокомпанія чи сам Рідлі Скотт.

Їхню логіку зрозуміти можна. Раз філософське наповнення “Прометея” нікому не зайшло (чи його просто ніхто не розгледів за уроками Школи-утікання-від-падучих-величезних-об’єктів) — обріжемо його під корінь. Що, там ще якісь лінії залишалися? А, плювати, закриємо кількахвилинним флешбеком і вб’ємо неугодних. Всі скаржилися, що у попередній стрічці не було Чужого? Будь ласка, ось вам і бліді членоголові мавпи, і кошерний ксеноморф. І Ріплі зі знижкою сильний протагоніст жіночої статі на додачу.  Гоп — і ніякого “Прометея 2” вже не треба. Зустрічайте,  “Чужий: Заповіт”.

Франко, на кого ти нас покинув?

У вже покійного Валентина Чемериса є чудовий роман “Приречені на щастя” про двох учених майбутнього, які вирішили погуляти на щойно відкритій планеті земного типу. Але от халепа: їхній корабель раптово вибухнув, друзі та колеги загинули, у них зі собою лише скафандри і спортивні костюми, а попереду їх чекає щонайменше 14 років виживання в очікуванні рятувальників. Воно й не дивно, що жінка-психолог від такої навали мегастресових подій зірвалася на істерику і навіть спробувала самовбитися. Благо, до цього не дійшло, бо навіть за таких несприятливих обставин її напарник-геолог надто вже хотів жити і, завдяки професійним знанням та ерудиції, зумів облаштувати цілком адекватний побут на наступні роки.

А от у кіновсесвіті Чужих людство, схоже, деградувало, до небаченої позначки, раз на максимально відповідальні посади набрали клінічних ідіотів, істеричок і некомптентних суїцидників. Свого часу глядачі не стримували сміху (чи обурення — як хто), коли у “Прометеї” персонажі знімали шоломи на нерозвіданій планеті, мацали руками невідомі об’єкти різного ступеня живості тощо. А вишенькою на торті був картограф, який заблукав у ним же промаркованій печері.

Втім, екіпаж корабля “Заповіт” запросто перепльовує усі здобутки попередників. На незнайому планету вони не те що без шоломів — взагалі без скафандрів вийдуть. І нічого, що довкола потенційна небезпека — герої за кожної нагоди розділятимуться, немов зумисне шукаючи смерті. Зустріли незнайомця — пусте, спершу ми підемо за ним у якесь дивне місце, де не ловить радіо, а тоді вже будемо ставити йому якісь питання. Ну а коли щось традиційно піде не так, то замість мінімізації збитків і збереження якомога більшої кількості життів від них можна чекати лише істерик і свідомого погіршення ситуації. І щонайгірше, точка неповернення, після якої розумієш, що перейматися долею героїв, вболівати за них і взагалі сприймати фільм серйозно не вийде, настає задовго до появи Чужих.

І це не вийде списати на затупи і зриви в екстреній ситуації, мовляв, герої фільму також люди. Таке працювало для першого фільму з його космічними далекобійниками, другого, де нам показували звичайних вояків. Навіть “Прометей” мав відмазку — екіпаж корабля становили вчені, причому не найпрофесійніші та найкомпетентніші, а фанатики, які з вогнем в очах миттєво здатні зірватися в дорогу.

Екіпаж “Заповіту” — це фактично еліта з еліт, 18 найдостойніших космонавтів, яким доручили вкрай відповідальне завдання: перевезти і пильнувати колоністів. 2000 людей плюс сотні ембріонів знаходилися на їхній совісті. На такі завдання не беруть абикого. Неважливо, чоловік чи жінка, чорний чи білий, християнин чи атеїст, сім’янин чи самотній — ці всі характеристики відсуваються на задній план, бо космонавтам слід однаково тверезо мислити і тримати емоції під контролем. А що ми бачимо насправді? У новопоставленого капітана жижки трясуться від страху, що його ніхто не слухатиме (а згодом, власне, так і стається), а за кілька хвилин екіпаж самовільно міняє курс корабля, тому що їм не хочеться ще кілька років провести в кріосні.

Закриймо очі на те, що поломку “Заповіта” списали на безглузду причину типу “на мою машину посвітило вранішнє сонце, тому в мене пом’явся кузов і фари розбились”. Так само знехтуймо фактом, що не можна так прості взяти і різко змінити курс космічного корабля кількарічного рейсу (у вже згаданій книжці і цьому є зрозуміле фізичне пояснення). Примітно інше: герої стрічок “Американський пиріг”, “Євротур”, “Де моя тачка, чувак?”, “Гароль і Кумар відриваються”, “Вен Уайлдер — король вечірок” та інших  мають в рази більше відповідальності й тверезого глузду, ніж персонажі нової стрічки Рідлі Скотта. Єдиний адекватний член екіпажу корабля “Заповіт” (якщо не брати до уваги героя Джеймса Франко) — ШІ-автопілот, яку тупі людиська посилають під три чорти, назвавши кілька циферок.

Фігурне катання на калюжі крові

Рятує фільм знову Девід у виконанні Майкла Фассбендера. Він — усе, що залишилося від тематики “Прометея”. Пошук творців людства, проблеми взаємин автора і його творіння, виражена через інженерів, людей та андроїдів — “Чужий: Заповіт” не мав на меті розвивати ідеї попереднього фільму, проте й повністю відмовитися від них було неможливо. У сценах з Девідом і для Девіда Рідлі Скотт нарешті шкварить на повну, даруючи нам найсильніші моменти фільму: стартовий діалог з Вейландом, сповнену якогось божественного піднесення зустріч з грудоломом і особливо сцену з флейтою.

Ці фрагменти — вочевидь, усе, що залишилось нам від “Прометея 2” — надто вже виділяються на тлі океану кретинізму, що панує в “Заповіті”. Фактично це геть інший фільм, значно кращий, хоч і в рази коротший. Проте я охочіше би більше часу провів у компанії Девіда, адже по той бік андроїда — суцільна біда, а не персонажі.

“Заповіту” не вистачає колоритних персонажів. Фактично півтора десятка смертників зводяться лише до трьох сяк-так помітних фігур: богомільного капітана, лайливого реднека і пані Деніелс. Нової Ріплі чи навіть Шоу із неї не вийшло — і справа не стільки в непоказній зовнішності акторки з ледь не повним браком магнетизму, скільки у відсутності ситуації, котрі би дозволили нам зрозуміти, що це за людина і чому ми повинні за неї переживати. Гаразд, вона втратила коханого, ось на пам’ять про нього навішує цвяшок… Стоп! Що це за цвяшок? Чому цвяшок? Яка за ним історія?

Не переймайтеся, сценаристів це не цікавило. Цвях та й годі (який навіть помітної ролі в історії не зіграв, не те що в характеристиці персонажа), проїхали. Ось вам ще зверху трошки ініціативи та автомат у руках — і маємо сильну протагоністку. Сильну не тому, що вона долає труднощі, розвивається і приймає важкі рішення. Деніелс просто прожила найдовше, ото й усе.

І раз так “скрупульозно” нам змалювали титульного персонажа, то чого дивуватися, що решта екіпажу існує лише для того, аби ксеноморфи їх пронизали, випатрали, загризли чи вилізли з них. Оскільки вони безликі, то їхні смерті не викликають жодного ефекту (хіба що режисер скрімер поставить). Оскільки вони ідіоти, то Чужий не викликає аж такого жаху; це раніше потвора хитромудро полювала за людиськами і щоразу більше лякала своєю кмітливістю, а тут Чужому вистачає просто відкрити рота і космонавти самі йому туди застрибнуть.

Це вбиває будь-яку напругу і знецінює увесь екшн. “Чужий: Заповіт” хоча і мав намір однаково потягати елементи з “Чужого” та “Чужих” , завдяки безликим і безмозким персонажам не працює ні як трилер, ні як бойовик. Зате як комедія “Заповіт” дуже навіть непоганий. Від слешерів Веса Крейвена у ньому значно більше, ніж від оригінального фільму та сиквела Кемерона. Ті ж самі показово криваві й огидні вбивства, які, якщо трішки змінити фокус, виглядають дуже навіть кумедними. Особливо  фрагмент, де посковзнулися на крові. Двічі. Тут усі слова зайві.

Причин іти на “Чужий: Заповіт” фактично нема. Так, стрічка шикарно знята, музика від Джеда Курцеля традиційно чудова, а Фассбендер божить. Проте цих справді вартісних фрагментів — десь хвилин 15 на двогодинну стрічку. Погодьтеся, це замало. До всього, “Заповіт” фактично ніяк не доповнює всесвіт Чужого, а та дрібка нових фактів має всі шанси розбитися ущент, бо Рідлі Скотт ризикує забути хронологію свого кіновсесвіту і скотитися до масштабного реткону… або Девід поповнить лави телепнів, котрих Скотт і так уже багато наплодив за останніх дві стрічки.

Якщо ви все ж скучили за ксеноморфами, пограйте краще в Alien: Isolation. Або подивіться нещодавній фільм “Життя” з Джилленголом і Рейнолдсом.  Там і сценарій є, і об логіку не витерли ноги, і персонажі відповідають своїй професії (хоча і в них сталось кілька затупів), і “Чужого” в ньому набагато більше, ніж у “Заповіті”.

Лишається тільки сподіватися, що Рідлі Скотт уже досягнув дна і після багатонадійного кліфхенґера “Заповіту” наступна стрічка буде в рази кращою. І про Девіда, а не про дебілів.