Перед початком сеансу в кінотеатрі я раптово запитав себе: “А що я знаю про Фредді?”. В минулому соліст ледь не найвідомішої рок-групи на планеті Земля. Ще згадується мені, що його справжнє ім’я Фаррух… Правильно? І в одній з телепередач про подорожі казали, що родом він із Занзібару… А ще він помер. З ким не буває. От і все моє “глибоке” знання біографії такої людини як Фредді Мерк’юрі. А про решту учасників гурту Queen я взагалі промовчу, щоби не осоромитися ще більше. Єдине, що може мене об’єднувати з поціновувачами високої сучасної музики, у яких факти з життя та творчості будь-якого значущого виконавця ХХ-го чи ХХІ-го століття відскакують від зубів, так це пам’ять про кілька пісень Queen. Втім, уже би й цього стартового матеріалу вистачало, що «Богемна рапсодія» викликала захват у мільйонів глядачів зі всього світу. А от якщо на мить забути або не знати цих імен і культурної спадщини, що ж тобі буде перед нами на екрані — доладна історія чи просто нарізка “найкращих хітів”?

«Богемна рапсодія» — біографічна драма про фронтмена Queen. І тут можна було би закінчити огляд, бо цим визначенням наче все сказано. Стрічка має всі ті круті речі, що і кожен пересічний сучасний байопік. І разом з тим страждає від усіх жанрових «болячок».

Можу довго розписувати, що саме було не так і як треба зробити на думку диванного експерта, але це все просто трата вашого та мого часу. Натомість скажу лише одне – фільм смертельно млявий. Точніше, лише першу годину, але тоді я не знав цього. А стрічка так погрожувала вбити потоком занудства протягом наступної години, що починаєш серйозно замислюватися, чи не варто зайнятись чимось кориснішим у цей час. Славімо сонце, після подолання годинного рубежу стає раптом небайдуже до того, що відбувається на екрані. Все завдяки появі підсюжету про проблеми гомосексуалізму, коли в тебе вже є наречена (дівчина тобто). Тим більше, що розкриття теми не обмежується поцілунком двох вусатих дядьків на весь екран. На жаль, на цьому цінність фільму як осмисленого й зв’язного твору закінчується. Правда ще є пара сцен типу творчих чвар у групі та запису самої “Богемної рапсодії”, але вони настільки розрізнені, що вже не грають особливої ролі. А от цінність стрічки як шикарного видовища навпаки – тільки починається.

Пересічний глядач, йдучи в кінотеатр, хоче заплатити за сеанс, на якому буде все, на що він розраховував. Набір якостей може відрізнятися від фільму до фільму, але суть завжди одна — виправдання очікувань та витрачених грошей. Нам обіцяли склад майстерних відомих акторів, що втілять образи реальних людей на екрані. Ми це отримали. Нам обіцяли яскраву контрастну картинку, щоби відчути настрої рок-зірок кінця минулого століття. Ми й це отримали. Нам обіцяли прослуховування добірки хітів Queen з якістю аудіо систем кінотеатрів ілюстроване відтвореними концертами або моментами з життя персонажів. Вгадайте що? Правильно – ми знову це отримали! А про екранізацію легендарних гулянь Мерк’юрі не варто й казати. Крім того там ще безліч штук, які ви можете очікувати від голлівудського біографічного фільму про найвідомішого Фарруха зі Занзібара.

Тут я вчиню, як автори стрічки, і почну з хорошого — вступних титрів. Сам факт їхнього існування тут уже є незвичним за сучасними мірками. Проте варто додати про їх якість. Стартові титри раніше були буквально репрезентацією всієї стрічки в цілому: за пару хвилин треба пояснити глядачу, що це за фільм, нащо його дивитись, ну і заодно вказати імена винних у скоєному насильстві над кіноплівкою (або кіномистецтвом — це вже від якості фільму залежало). З цим завданням «Богемна рапсодія» справляється на диво добре. Показати шлях головного героя від порогу власної хати до сцени — просте та вишукане рішення. Лунає запальна музика, активний рух до мети на своїх двох та на машині, демонстрація типових атрибутів концертних залаштунків з ритмічною зміною кадрів у такт мелодії. А ще і самі титри оформлені шрифтом, який підсвідомо пов’язується з вісімдесятими-дев’яностими. «Чого ще можна бажати взагалі?» — задоволено я питав у себе… поки не почалося саме кіно.

«Богемна рапсодія», не в останню чергу через те, що Браян Мей та Роджер Тейлор (гітарист і барабанщик Queen відповідно) взялися переписувати (спотворювати?) історію та уникали гострих тем, стала середньостатистичною історією про злети та падіння знаменитості. Занадто стерильною і беззубою, на відміну від самого Мерк’юрі, опис життя якого читається незгірш пригодницькою книжки.

Лінія конфлікту з батьками зводиться до “я доб’юся більше ніж ви, бо вмію мислити ширше”, лінія досягнення вершини музичного олімпу зводиться до “це тому, що ми такі класні”, а процес написання «Богемної рапсодії», в честь якої названий фільм, зводиться до сцени, де Псевдофредді сидить, записує щось в блокнот і каже при цьому “О, це дуже круто!”. Втім, наше кіно не про драму чи еволюцію характерів персонажів крізь історію — це один великий КЛІП. Кліп, у якому важливіша привабливість форм і образів, ніж якість їх взаємозв’язку. А з демонстрацією красивих і приємних образів тут проблем немає це точно. Ба більше, вони просто прекрасні! Створення моментального приємного враження є основною причиною для відвідин сеансів «Богемної рапсодії». І якщо ви підете на сеанс в надії пережити знайомі емоції від прослуховування легендарних пісень та відчути шалену енергетику концерту на “Вемблі”, то подумки переверніть першу цифру оцінки.

А от якщо вам хочеться фільму про Фредді, який навіть тим, хто про нього не знає, розповів би захопливу історію про цю людину-вибухівку… хочіть собі далі.