Фільми не просто зроблені, а зрежисовані та/або спродюсовані музичними гуртами — це відносна рідкість і трішки окремий жанр. Жанр, тим не менш, не численний в сучасних умовах, бо окрім «Електроми» (Electroma), за режисурою Daft Punk, важко й згадати ще щось за останні два десятиліття. Середньометражний (39 хвилин) витвір darkwave-дуету Boy Harsher «Втікачка» (The Runner) це взагалі щось настільки складне для категоризації, що його важко якось класифікувати без «але». Це горор? Так, але… Довгий музичний кліп? Певною мірою, але… Фільм-концерт? Частково, але…

Будь-які жанрові рамки (як і рамки взагалі) не дуже підходять цьому маленькому і чудовому експериментальному кіно, яке з одного боку важко відділити від гурту, що за нього відповідальний, а з іншого гарно вписується у суто кінематографічні традиції.

Хто такі Boy Harsher?

Дует Boy Harsher сформувався у 2013 році і на початку називався Teen Dreamz. До його складу входять вокалістка та авторка пісень Джессіка «Джае» Меттьюз та саунд-продюсер Огастус «Гас» Мюллер. Окрім музичних талантів, обидва є професійними кінематографістами і (коли по черзі, а коли й спільно) знімають та режисують кліпи групи, які дуже стратегічно поєднують сюжетне та безсюжетне, традиції на кшталт зйомки на плівку з мистецьким експериментом.

Наприклад кліп «Send Me a Vision», заради зйомок якого у 2019 році група окремо з’їздила в Берлін, є водночас даниною поваги фільму Віма Вендерса «Небо над Берліном» (Der Himmel über Berlin) і чимось глибоко особистим, що визирає поміж кадрами. Ударник (образ який є і у «Втікачці», хоч і у виконанні іншої людини) вміло потрапляє у ноти, насправді зіграні драм-машиною, тим самим даючи електронній музиці людське обличчя і людські ж емоції, а два металісти «трусять хаєром» під музику, яка зазвичай потребує менш «диких» рухів. А то й взагалі слухається без них.

За жанром Boy Harsher зазвичай відносяться до darkwave, однак загалом мають контакти у значно  ширшій інді-формації, яка пережила черговий розквіт у 2010-х. Звідти більша частина акторів, їх кліпів (як правило — фактурні представники «тусовки») та багате, еклектичне (як на мінімалістичний зазвичай жанр) звучання. Критики подекуди називають кінематографічний вплив значно більш помітним у творах Boy Harsher, ніж музичний. Тож прогрес до більших форм, ніж кліпи, певною мірою, був неминучий. Статися він міг ще у 2017 році, коли Метьюз розпочала зйомки короткометрівки за їх піснею «Country Girl», проте у перші дні зйомок у неї несподівано помер відчим. Повернутись до процесу було вирішено майже рік потому, а незакінчений фільм став кліпом на пісню.

Мало сюжету, але багато емоцій

Слід уточнити, що назву The Runner перекласти можна по-різному. «Віткачка» напрошується, бо суто фізичний процес бігу, хоч може й впливає на сюжет, але точно не є головним за сенсом. Головна героїня (яку грає співачка Крістіна “Кріс” Есфандіарі) абсолютно точно тікає від якоїсь ситуації, проте те що було б у традиційному фільмі жахів зав’язкою (і сприймається нею «на автоматі») для неї є щонайменше серединою історії. Чого вона хоче? Чого хоче таємничий голос в телефонній трубці, з яким ніколи не стається діалогу? Чи дійсно ми хочемо знати відповіді на ці питання?

Не буде спойлером сказати, що це кіно уникає однозначних відповідей. Але воно робить дещо (можливо) значно цінніше: ворушить щось всередині. На якомусь інтуїтивному рівні головна героїня буде зрозуміла чи не кожному. І це не дивно, бо сценарій здебільшого походить з проблеми, яка зараз теж знайома нам усім. Перебуваючи в самоізоляції, у 2020 році Метьюз і Мюллер, нерідко задавались питанням: «а що далі?». Як буде виглядати світ коли все це закінчиться і в якій формі можна буде досягти приблизно того ж інтимно-колективного контакту, який зазвичай зарезервований для концертів? Концертна частина фільму суто технічно є псевдодокументальною, хоча «псевдо-» тут навіть якось соромно додавати. Окрім того, що режисера процесу грає асистент, здебільшого це мало чим відрізняється від того, як Boy Harsher дійсно записують і виконують пісні.

Сюжетну ж частину «Втікачки» віднести до горору формально буде досить легко. Врешті решт, в Америці фільм отримав прихисток на спеціалізованому стрімінґовому сервісі Shudder, а це вже говорить багато про що. Але, разом з тим, формальні жахи у короткометрівці грають другу скрипку. На перший план виходять жахи нероузміння свого місця у цьому світі, спустошення й того, що дітись нікуди, хоча напрямків безліч. Багато з фільмів жахів лише натякають на циклічність подій, або використовують її як один окремий сюжетний поворот. В цьому ж випадку нам показують, що рух по колу і сам по собі є жахом. І це працює не гірше, а може й краще ніж в усіх фільмах і серіалах про «петлі часу», що їх щедро почали робити останнім часом, апелюючи до карантину як аналогу такої ситуації. Проте коли закінчується сюжетна частина, не закінчується фільм, тож чудові титри дають ще одну відповідь на питання. Останнє після перегляду кожен поставить своє. Йому зовсім не обов’язково співпадати з тим, яке іде великодокою в кінці титрів (сцена після них теж є, але це теж більш загадка ніж твердження).

За стилем та хронометражем The Runner хочеться подекуди порівняти з Kung Fury (наш огляд), однак крім цих двох параметрів і наголосу на Інтернет як рушій дистрибуції, фільми радше протилежні в хорошому сенсі цього слова (тобто є велика вірогідність що обидва «зайдуть» і дуже по-різному). Там де «Кунґ Ф’юрі» максимально стріляє в різні боки, «Втікачка» робить ставку на «сарафанне радіо» і тих кому дійсно сподобається. У той час як проєкт Девіда Сендберга використовував музику і кліп як додатковий рушій, тут вони чи не головна страва, у той час як сюжетна лінія потрібна переважно як скелет для м’язів стилю.

Machina electrónico, artificial sensación frío

Говорячи про м’язи, велике значення в структурі фільму і його рекламній кампанії грає музичний номер та/або кліп «Machina». Окремий останній варіант для мене особисто спрацював як трейлер набагато краще, ніж справжні трейлери фільму. Але я вже багато років «в темі», тож кліп просто говорить зі мною однією мовою, у той час як трейлери, все-таки, намагаються привести у цей божевільно красивий світ ще й нову аудиторію. На відміну від двох основних ліній фільму, сюжетної та студійно-концертної, «Machina» це взагалі щось окреме, ніби новий, додатковий, рівень підсвідомого у вже й так заплутаному сні.

Гіпнотичний візерунок тут досягається тим, наскільки кожна фігура має власну функцію і по-своєму вписується у ритмічну композицію. Їх (фігур) тут всього чотири (п’ять у кліпі, де є додаткова танцівниця) і кожна з них бере чимось своїм. Бодібілдер Ділан Стеймі у образі «стронґмена» є візуалізацією тієї самої «машини», про яку співає запрошена виконавиця Маріана Салданья з дуету BOAN. Сама Салданья грає «вродливу жінку», латексний костюм якої відсилає до вамп-образів кіно 1910-х та 1920-х рр (фінальна поза номеру та снопи іскр досить ймовірно є омажем «Метрополісу» Фріца Ланґа). Ці два персонажі найбільше пов’язані у всьому номері і єдині перетинаються в одному кадрі, але при цьому між ними немає дійсного зв’язку — чудова метафора того, як стосунки двох близьких людей насправді можуть навіть не бути стосунками. Анонсує номер у ролі телеведучого завжди чудовий характерний актор Джеймс Дюваль (Френк з легендарного «Донні Дарко»), який міг би зникнути після цього з кадру, але замість того нам щедро показують ще й «закулісся» кліпу, де він зацікавлено пританцьовує і поступово підпадає під гіпнотичний вплив. Те ж саме стається і з Втікачкою, увага якої перемикається з ретельно мебльованого реального світу на телевізійний мінімалізм, де аналогічні її власним емоції мають право і можливість бути побаченими й почутими, а не захаращеними чужими речами й скривавленим ганчір’ям.

Цей контраст між реальністю кліпа і реальністю фільму можна розтлумачити як прірву між тим, наскільки творчість дає можливість хоч кудись подіти свої емоції та почуття. В реальності ж вони все більше стають плямами крові на одязі, який періодично міняється через просякнутість нею. Той самий імпульс застосований в двох різних векторах. Творення та руйнація як частини загальної людяності.

Де подивитись фільм

На офіційному сайті дати поодиноких показів фільму на великому екрані по всьому світу наразі сягають кінця лютого, але України серед них, нажаль, нема (принаймні поки що і ми, звісно ж, проінформуємо якщо ситуація зміниться). Тому основною опцією перегляду в нашому випадку є досить дивний і з не дуже приязним інтерфейсом стрімінґовий сервіс музичного наповнення Mandolin, де перегляд (який доступний до 17 лютого) коштуватиме $6 (формально $5 але ще один накидується за обслуговування) і прив’язується до адреси електронної пошти (іноді не без зусиль). Воно того варте, особливо зважаючи на те, що увага до фільму з окремих регіонів може посприяти його кінопрокату в цих регіонах.

Також однозначно є сенс послухати та/або придбати саундтрек.