Бути фанатом серії Silent Hill означає перебувати в постійному передчутті невизначеності. Хто пам’ятає, 3 роки тому Konami роздавала права на франшизу, як гарячі пиріжки. Після релізу неоднозначної Silent Hill: Ascension, яка непомітно з’явилася й так само зникла, багато хто міг насторожитися. Після неї була ще коротенька The Short Message, яка так і залишиться згадкою на Вікіпедії. Це зараз ми можемо облизувати ремейк Silent Hill 2, а до її релізу Bloober Team випустила The Medium і Blair Witch, що принаймні тоді викликало сумніви щодо якості гри. Десь там також існує Townfall від Annapurna Interactive, про яку за згадані 3 роки досі фактично нічого нового невідомо.

Здається, що поки чергова гра в серії не вийде, завжди з’являтимуться сумніви. Насправді, те саме в мене було стосовно Silent Hill f. Ось вам гонконзька студія NeoBards Entertainment, яка фактично усе своє існування займалася портуванням ігор. Запрошення Ryukishi07 слугувало додатковим рекламним плюсом, але спільнота побоювалася, що сценаристу не дадуть розвернутися в межах уже популярної серії — максимум змусять зробити самоповтор, тільки в новому форматі та з більшим бюджетом. Утім, Silent Hill f вийшла, і більшість побоювань відпали, наче бурульки в перший теплий день весни.

Нескінченне коло мук

У Сайлент-Гіллу як міста безперечно є особливості, без яких будь-яка гра однойменної серії вважатиметься дивною чи незрозумілою. І перше, що Silent Hill f робить відразу, – переносить гравця в не менш вигадане місто Ебісуґаока. Якщо подивитися на його історію, то можна побачити багато паралелей з описом Сайлент-Гіллу. Це також невелике містечко, яке через сукупність факторів, зокрема природних, потрохи почало занепадати. Розробники ще й обрали доволі нетиповий проміжок часу — 1960-ті з відповідними культурними особливостями Японії.

Після невеликої пробіжки нам показують місто вкрите туманом, крізь який можна побачити типові елементи японської архітектури минулого століття. У вашій голові закралася думка: “А де тут Сайлент-Гілл?” Цілком можливо ви найкраще пам’ятаєте лише перші частини серії, адже ще в часи свого розквіту Team Silent непогано експериментували. Комусь не до вподоби, що в Silent Hill f доведеться копирсатися в голові школярки? Тоді варто нагадати, що те ж саме ми робили з Гезер ще у третій частині. Ви не можете зрозуміти, де зв’язок між Ебісуґаокою й Сайлент-Гіллом? Гезер також було непереливки, коли Сайлент-Гілл намагався дістатися до героїні третьої частини, спотворюючи й наповнюючи монстрами місто, в якому вона перебувала. Звісно, для цього були дуже вагомі причини. Але суть полягає в іншому: не важливо, де ти є, з ким спілкуєшся чи що робиш. Якщо Сайлент-Гілл захоче навідатися до тебе, він це зробить. Тому така особливість не є примхою Ryukishi07, а буквально рішенням, яке колись намагалися розвивати Team Silent.

Гаразд, ніхто ж не змушує гравців пам’ятати про особливості всіх класичних частин серії. Бо насправді розробники Silent Hill f все ж достатньо відходять від них. Зокрема, коли відбувається перехід у інший світ. Бо Silent Hill f у цьому плані не цурається вкривати Ебісуґаоку червоними ліліями замість іржі та бруду, до якої більшість фанатів так звикли, ще й переносить нашу героїню в абсолютне інше місце. У цій в’язниці підсвідомості, за класикою жанру, Хінако намагаються морально “перекроїти”. Саме через цей елемент, який дуже тісно і доволі видовищно переплетений з японською культурою, можна одразу не зрозуміти, що перед вами буквально процес убивства особистості. Бо в Японії минулого століття жінка сприймалася радше як слухняний придаток для чоловіка. Додайте сюди зловживання певними речовинами для “врівноваження” психологічного стану головної героїні, особливості взаємодії з її неблагополучною сім’єю — і ви отримаєте доволі моторошний коктейль розладів і страхів.

Через таку комбінацію Silent Hill f на середині першого проходження дивує, викликає відчуття відрази й бажання зрозуміти, що тут узагалі коїться. Натомість місто, яке мало би відігравати куди критичнішу роль, відходить на другий план. Через оці постійні телепортації від умовно реальності до занурення у внутрішній світ героїні, які пізніше зводяться до проблематики створення сім’ї, страх саме перед містом (у якому форматі би його не реалізовували) як своєрідним персональним пеклом не відчувається на тому ж рівні, як в інших частинах серії.

Та тут хотілося би нагадати про ще одну з ігор Team Silent. У своїх експериментах вони колись створили Silent Hill 4: The Room, яка взагалі дозволяла подорожувати в Сайлент-Гілл через діру в стіні квартири. А з кожним новим поверненням до так званої реальності ми могли бачити якісь нові викривлення психологічного стану головного героя. У Silent Hill f подібний експеримент з перенесенням до іншої реальності я сприймаю аналогічно.

У класичних іграх, якщо ти проходиш гру, навіть будучи неуважним до збору записок чи не намагаючись робити зайвих лихих рішень, то отримуєш порівняно хорошу кінцівку. Так, зазвичай фінали все одно залишали без відповіді певні питання, але цілком давали змогу побачити трансформацію персонажа, його боротьбу з власними страхами та порятунку себе чи близької людини. Silent Hill f просто кидає вас у глибоку психологічну яму, де ви можете не зрозуміти й половини взаємодій з іншими персонажами за одне проходження. Десь це відбувається банально тому, що, наприклад, записки непідписані, а отже ви не знаєте хто є адресантом. Десь ви не розумієте метафори, пов’язані з японською міфологією. Відповідно фігурки чи оріґамі лисів, яких ви побачите чи не частіше за будь-якого другорядного персонажа, вас не наштовхнуть на якусь думку. Саме копирсання й усвідомлення усіх деталей історії зазвичай стимулює до куди детальнішого вивчення додаткових матеріалів, що добряче відчувається у Silent Hill f.

Однак навіть із цим копирсанням і ретельним нишпоренням по всіх закутках ігрової мапи вам ніяк не уникнути деякої недовершеності. Спробувати скласти все докупи й намагатися не повторити колишніх помилок можна щонайменше під час другого походження Silent Hill f. Щойно ви почнете Нову гру+, то одразу почуєте альтернативні діалоги. Буквально з першої сцени. Вам почнуть давати доступ до раніше закритих частин локацій. Сюжет відкриватиме вам чимало нових подробиць, яких ви ніяк не могли побачити раніше. Гру не можна, а фактично треба проходити щонайменше двічі — і це теж одна з помітних відмінностей від попередніх Silent Hill.

Трубою по мордасам

Хороший Silent Hill гнітить не лише туманом в очі. Класичні частини водили гравця вулицями, які складно назвати розлогими, Silent Hill f йде далі й звужує простір для пересування ще більше. Так, коридори будинків чи вузькі вулиці Ебісуґаоки ще можна сприймати нормально. Але щойно гравця випускають трохи походити за межі міста, поміж полів є змога бігати виключно стежками. Не пройтися буквально відкритим полем! Навіщо тоді взагалі було, перепрошую, город городити? Бо в умовах, коли декорації виправдовують свою тісноту, питань нема жодних.

Відсутність простору також дається взнаки у сутичках, зокрема в коридорах чи навіть на невеликих аренах, де ти почуваєш себе часом аж занадто скутим. Це стосується сегментів у обох світах, куди би історія Хінако нас не перекидала. Ворогів хотілося би відзначити з позитивного боку. Хоча їхніх типів не так багато, вони відображають страхи й переживання головної героїні, як і личить хорошій Silent Hill. Величезна бульба, яка породжує дрібних ворогів, вочевидь, є страхом головної героїні стати матір’ю. Чи дуже активний монстр, який лише чекає, щоби стрибнути на героїню. Якщо йому вдається спіймати Хінако, він може її облизати, що, знову ж, явно вказує на дискомфорт від потенційних домагань чоловіків. Хочете знайти тут феміністичну пропаганду? Тоді ласкаво прошу знову пограти в Silent Hill 3, де голова Гезер породжувала монстрів, які можуть зробити квадратним обличчя не одного чоловіка ще гіршими метафорами.

А що там бойова система? Silent Hill f — соулзлайк чи ні? Бо напередодні релізу щось усі заплуталися. Скажімо так, у грі є показники витривалості та здорового глузду. Першу ми повинні використовувати для ударів, ухилень чи бігу. Шкала здорового глузду потрібна для провдення потужних атак, які при вдалому використанні можуть навіть приголомшити ворогів. Заперечувати, що пахне соулсами я не збираюся. Але нагадаю, що ближній бій у класичних частинах багато в чому був схожими до цього вивіреного та іноді повільного ігроладу. Просто там ще давали вогнепал, який багато чого спрощував. У Silent Hill f його нема. Негоже японській школярці розмахувати пістолетом — тільки трубами й битами.

Однак Хінако явно не нарощувала м’язи в спортзалі, тому підняти молот чи здоровенну сокиру їй важко й удари потрібно ретельно вивіряти. Від цього боївка здається кострубатою й неповороткою. Справжній біль поміж сідниць викликають невдалі атаки в обмеженому просторі, коли ваша зброя зачіпає краєчок якогось виступу чи стіни. Від цього удар нівелюється повністю. Це не поодинока ситуація, і часто вона призводить до фатально фіаско. Бо хочеться вдарити ворога зарядженою атакою, а вона переривається. У відповідь отримуєш по макітрі, а якщо ще й витратив останню витривалість на цей удар, то вважай, що труп. Навряд такий дискомфорт був настільки потрібен грі. Вона й так дає хороший виклик і вдало стимулює розподіляти запаси.

Зокрема це якісно відчуваєш у боях із босами. Шкода лише, що найчастіше всі вони мають єдину структуру: це противники, які мають 2-3 прийоми, що частково змінюються під час декількох стадій. Майже всі сутички відбуваються на не дуже розлогих аренах, тому в цьому плані може виникнути відчуття дежавю. У такі моменти розумієш, що Bloober Team в ремейку другої частини змогли не просто вдало розширити бої з босами, а зробити їх цікавішими через побудову різноманітних сегментів боротьби.

Один з аспектів боївки вас може здивувати, бо я насправді був вражений, адже Silent Hill f іде трохи далі у всмоктуванні тенденцій сучасних екшн-ігор. Вона дозволяє активувати таку собі «ультимативну здібність», яку так люблять студії Sony, зокрема в Marvel’s Spider-Man 2 чи перезапусках God of War. Це насправді ще одна з тих особливостей, яка вже не просто віддаляє гру NeoBards Entertainment від інших Silent Hill, а буквально виокремлює її. Така здібність хоч і пояснюється сюжетно, але аж ніяк не відповідає стандартам серії, перетворюючи ґеймплей на необдумане заклікування.

Доповнюють бойову систему обереги омаморі. Вони не дають комічних бустів, але так чи інакше полегшують ваш досвід, якщо вам, наприклад, не вистачає стандартної витривалості чи ви вважаєте, що хотіли би зменшити зношування зброї. Наскільки якісно діє той чи інший амулет, вам ніхто не скаже. Й “сильно підсилює” в описі може означати щось, що ви повинні буквально уважно перевірити на практиці в самій грі.

Японська мелодія страждання

Складно недооцінити чи переоцінити роботу Акіри Ямаоки. Будь-яка Silent Hill насправді дуже сильно виграє через залучення композитора. Ця гра не стала винятком. Загалом відчуження на рівні фонової музики відчутне, особливо коли вона переплітається зі звуками навколишнього середовища. Можливо їй не вистачає трохи більше скреготу, щоб навіть цей аспект намагався провести кігтями по серцю в моменти найбільшого ментального напруження. Основна тема гри чудово підкреслює японську тематику, робить це достатньо виразно, щоб ви впізнали її посеред вулиці. Та класична тема просто незамінна й настільки в’їлася в мозок, що навряд чи її вдасться колись перевершити.

Щодо стабільності роботи гри на ПК, то єдиною проблемою були дропи під час переходів між локаціями. Це не означає, що гра працюватиме відмінно у вас, бо в неї явно є проблеми з компіляцією шейдерів і продуктивністю. Коли в грі увімкнена система згладжування за замовчуванням – це, на жаль, не показник відмінної оптимізації.

Silent Hill f вбирає в себе багато особливостей серії, які хочеться хвалити, зокрема показ морального занепаду головної героїні. Через її перевтілення, через додаткові записки, через зовнішній вигляд ворогів. Щось вона подає по-своєму, що виражається в першій кінцівці, яка радше схожа не на бажання знайти спокуту, а закопування школярки в психологічну домовину. Silent Hill f пропонує незвичайну боївку, до якої хтось може приплести соулси, а хтось – побачити класичні елементи. Звісно, поки вам не дадуть змогу активовувати ультимативне вміння. От тоді Silent Hill f перетворюється на справді дивного звіра, якого складно буде сприймати адекватно запеклому фанату серії. Шкода, що серед японської міфології та метафор саме місто починає ставати другорядним персонажем цієї історії.