Це був насичений рік. Ми досліджували глибини космосу і закутки пост-ядерного світу. Полювали за легендами і рятували Галактику від древнього космічного зла. Будували міста і облаштовували тюрми. Забивали смачні голи і проходили круті повороти. Нарізали фентезійних почвар і розстрілювали роботів.
Настала пора підбити підсумки, назвавши найкращі ігри року за версією PlayUA. Блокбастери та копійчана дрібнота, екслюзиви і мультиплатформа, сиквели і нові бренди, порти та перевидання — урожай щороку стає все щедрішим, а отже вибирати виявилося не так уже й просто. Палкі суперечки, розтрощені клавіатури і стодецибельні горлання у скайпі — ось якою ціною був створений цей перелік редакційних нагород. Ясна річ, невдоволених не бракуватиме, проте ми запаслися часником, осиковими кілками і вогнетривкими комбінезонами, а заодно й ґрунтовним поясненням, кому і за що від нас дістався префікс „най-“.
[youtube id=”4chnaSTeEYU”]
Halo 5: Guardians
Хорошій стрілянці мало бути просто тиром, де цінується твоя влучність. Видовищність, цікаві ситуації, атмосфера повноцінної пригоди та історія, яка надає діям гравця хоч якогось змісту — ці прості речі здатні перетворити набір перестрілок на щось значно більше. Творці Halo 5: Guardians врахували всю критику після релізу квінтесенції середнячковості четвертої частини і таки змогли створити гру, гідну свого коріння.
Halo 5 схожа на комплексний обід, який втамує гравецький голод людей із різними вподобаннями. Завсідники мережевих баталій безвилазно сидітимуть у мультиплеєрі, та не про них єдиних дбає серія — самітна кампанія поступається витворам Bungie тільки сюжетом. Навіть кооператив та очевидна побудова під нього багатьох рівнів не завадить з насолодою грати самому. Вороги традиційно викидають неочікуваних коників, просторі мапи все так само вимагають грамотних дій, а збільшення рівня складності все це тільки примножує.
Палки в колеса сприйняття вставляє лише історія. Хоча Джон-117 досі залишається незмінним героєм серії, основною дійовою особою став спартанець Лок та його загін. Втім, як би не було приємно (не плутати з „цікаво“) спостерігати за перетворенням брутального й слухняного військовика на справжнього героя зі серцем, Лок — значно нудніший персонаж, ніж Отаман. Ситуацію міг сповна компенсувати глобальний сюжет, АЄОА — він безсоромно обірваний, що змушує сприймати Guardians не інакше як кількагодинним прологом до Halo 6. Напрочуд майстровитим прологом.
Майже наздогнали: складися обставини дещо по-іншому, звання найкращого шутера дісталося би Rainbow 6: Siege (огляд)— грі не менш розумній та видовищній. Попри повний перехід у мультиплеєр, гра жодним чином не втратила основної ознаки серії — критичного наголосу на тактиці і продуманості. Спершу ретельний план, тоді блискавичне його виконання. Перша-ліпша помилка — часто зроблена до, а не під час активної фази матчу — миттєво обертається провалом усього завдання.
Дивує те, що з очевидним наративним потенціалом Ubisoft не подбала про хоч якийсь самітний режим. Тутешні оперативники не просто різняться зовнішністю та спорядженням, біографії та ролики так і розбурхують уяву самостійно доповнити характери персонажів… але окрім вас ніхто цього не робитиме. Грі плювати на любителів самітних кампаній, так само, як і на звичну публіку мультиплеєрних шутерів. Бо у, скажiмо, CS:GO чи COD кожен гравець є повноцінною бойовою одиницею і за належного вміння сам розвалить команду суперника. У Rainbow 6: Siege кожен гравець команди є саме гравцем команди, мало що вартим наодинці. Тому без гурту друзів (і бубна, щоби закликати духів швидкого з’єднання зі серверами) у цій грі ловити нічого.
Batman: Arkham Knight
Сефтон Гілл і компанія влаштували гучне прощання з Бетменом (огляд). Не просто змайструвати ще масштабнішу і красивішу гру, попутно присмачивши її кількома нововведеннями, а зробити так, аби всі подальші ігри про Бетмена були заздалегідь гіршими — ось чого хотіли британці. Для цього вони заготували потужний арсенал: відполірований до блиску котячих кутасиків ігролад (з урахуванням зауважень до попередніх ігор), найкраще втілення Ґотема з усіх наявних, похмуру історію та просто космічну режисуру.
І бетмобіль, куди ж без нього. Rocksteady вперто вичікували слушної нагоди, коли техногології не змушуватимуть їх обирати між необхідним для транспорту простором та деталізацією міста. Автівка фактично стала повноцінним ігровим персонажем — для неї заготували свої побічні завдання, головоломки, босів і навіть стелс-фрагменти. А якщо захочеться перепочити від хвацьких погонь, дещо нудних перестрілок у “танковому” режимі чи парного випробування кмітливості, бетмобіль може підсобити у бою навкулачки.
За винятком появи залізного друга, ігроладні стовпи залишилися незмінними — бійки, стелс і загадки. Здавалося би, наїлися вже цього вдосталь, та розробники укотре вміло жонглюють механіками, щоразу змінюючи правила гри. Регулярні поповнення у ворожих лавах змусять забути про фразу “двокнопкова боївка”, а нові фокуси відучуватимуть від давніх звичок у „стелсових“ сценах. Тут і криється важлива особливість, яку Rocksteady з кожною грою відпрацьовують все краще — надаючи гравцеві широкий арсенал прийомів і засобів, його слід зробити справді потрібним. Кожен ґаджет, прийом чи особливість інтер’єру завдяки грамотному дизайнові не відправляється в утиль відразу після появи/представлення, а залишається актуальним аж до кінця гри.
Майже наздогнали: попри суттєві відмінності у бойовій системі, Bloodborne надто вже міцно пов’язана з Dark Souls. Справа тут не лише у спільному творцеві, ідеології ігроладної чесності та подібному підході до планування рівнів. Наріжним каменем DS були дослідження світу та історія, котру розказували за допомогою не стільки персонажів, скільки предметів та місцин. Друге і третє дно, заховані під товстим шаром продуманої боївки, котра відтягувала на себе основну увагу гравця. Bloodborne зробила поступ у всіх трьох аспектах: гравця вчили грати від атаки, опановувати нову зброю і долати багатоступеневих босів; моторошний і водночас прекрасний Ярнам скидався на еротичний сон Тіма Бертона, а в його стінах заховані були нові таємниці та історії, страшні та зворушливі. Та тільки крок цей виявився не таким уже й широким.
Стосовно Metal Gear Solid 5: The Phantom Pain, то попри всі ігроладні принади її не виходить вважати повноцінною грою. Футбольні матчі не оцінюють за станом поля, характеристиками м’яча і кількістю шипів на бутсах — так само ігрова частина The Phantom Pain є хай і важливим, але ніяк не ключовим складником останнього витвору Коджіми. Як і більшість своїх персонажів, TPP — інвалід, скалічений першими трьома словами у заголовку. Але про це пізніше.
Life is Strange
За останні кілька років епізодичні ігри відверто пооскомили зуби. Ми звикли до їхніх правил, звикли до абсолютного фальшу виборів/наслідків, звикли до відсутності будь-яких спроб оживити декорації.
Life is Strange (огляд) пощастило уникнути всього вищезгаданого. А рецепт був доволі простий — відчепити від гравця повідок, дозволити йому вільно блукати локацією та використовувати часову суперсилу. І заради всього святого, дозволити зупинитися — і гравцеві, і персонажеві — посидіти під деревом, побринькати на гітарі чи зайву хвильку поніжитися під ковдрою. А куди квапитися, якщо ти легко можеш повернути час назад?
Такі опціональні дрібнички є ключовими засобом оживлення гри. У Dontnod Entertainment працюють навіжені художники — їм не під силу створити повноцінну симуляцію, тому вони обходяться ось такими побутовими замальовками, малюнками/постерами і щоденником головної героїні.
До честі розробників, вони не забули, що за гучною фразою “інтерактивне кіно” все одно повинна ховатися гра. Life is Strange не обділена ігроладом і чергує його залежно від потреб історії. Треба зробити турне локацією і показати якісь цікавинки — знайдіть-но кілька пляшок, інгредієнти для страви тощо. Треба сховатися від чужих очей — ось вам простенький, але прозорий стелс. А іншої миті, коли поради питати нема в кого, доведеться самому пограти в детектива.
Ну і врешті залишається найголовніше — історія. Головна героїня недарма носить прізвище Ґолдена із «Ловця у житі», адже Life is Strange лише в другу чергу є підлітковим детективом з кількома краплями фантастики. Передусім це проста і щира історія дорослішання, котрих так мало, і котрих так бракує серед ігор.
Майже наздогнали: інша детективна гра, Her Story (огляд) від мозкограя Сема Барлоу, також стала жанровим вибухом. Простий принцип роботи з пошуковиком став потужним інструментом для розповіді — роздробивши на кавалки і без того заплутану історію чотирьох жінок, Барлоу змушує гравця перевтілитися у слідчого. Уважно слухати, виловлювати ключові слова і складати частинки головоломки в єдине ціле. На відміну від інших детективних пригод, тут нема записника з конспектом ключових деталей, нема внутрішнього голосу, який би промовляв гравцеві найголовніше, нема підказок, нема запасних варіантів та якогось провідного стрижня. За відсутності будь-яких інших елементів, Her Story дає гравцям новий контент лише в якості винагороди за уважність та кмітливість.
Дует Сема Барлоу та Віви Сайферт подарував нам гру, котра вимагає від гравця значно більше, аніж дає йому натомість, котра встановлює нову планку якості поміж інтерактивних детективів і котра дарує невимовну насолоду від розуміння. АЄОА: при всій новизні вражень, оригінальності концепції та художній цінності цей трюк вдруге не спрацює. Her Story йде за лаштунки з гордо піднятою головою, знаючи про свою унікальність та неможливість залишити спадок для жанру.
Rocket League
Спортивні ігри — жертви демонічного колообігу з критичним мінімумом розвитку. Власне, тому й минулого року ця номінація пішла лісом. Та у липні цього року стався справжнісінький вибух, який з плином часу тільки набирав масштабів. Ім’я йому — Rocket League (огляд).
З другої спроби компанія Psyonix показала: футбол радіокерованими машинками — це цікаво, видовищно і весело. Власне, як і звичні футбол/футзал. Плюс на манір реального спорту, за зовнішньою простотою правил ховається маса тонкощів. Опановуєш їх — краще граєш, ігноруєш — все одно отримуєш задоволення. Мала тривалість матчів і скажена динаміка не перетворюють поразки у щось критичне. Програв? Ну то й що? Нумо ще одну катку!
Rocket League занадто продумана, щоби зватися аркадою. З іншого боку, до симулятора їй теж далеко — гра по вінця напакована адреналіном та здоровою ідіотією. Rocket League вміло балансує на межі: поєднує футбольний кістяк і гонкові м’язи, дико проста в опануванні та водночас дає простір для майстерності, однаково приваблива, як для прихильників футболу, так і скептиків копанки (а причина одна: новий ігровий досвід та небувала видовищність). До всього RL лише за місяць з часу релізу була задекларована кіберспортивною дисципліною.
Здавалося, почивай собі на лаврах і стабільно продавай нові машинки/косметику, але розвиток гри не обмежився пачкою DLC та налагодженням серверів. Рейтингова система, мутатори, нові мапи та режими гри — яскраве життя Rocket League ще тільки починається.
Майже наздогнали: та все ті ж обличчя, NBA 2K16 і Football Manager 2016. Залишившись без гідної конкуренції, уже вкотре представники цих серій змагаються винятково зі своїми попередниками, намагаючись не втратити любов давніх прихильників та полонити нові ґеймерські серця. Щоправда, баскетбольний симулятор мав цього року змогу виділитися завдяки сюжетній кампанії пера Спайка Лі, та якось воно… З одного боку, є повноцінна спортивна драма і кіношність, але реальної взаємодії зі самою грою нема — ось тут вам звичайні матчі, а онде окремо ролики. Хай там як, в ігровому плані NBA 2K16 не падає лицем у багно — стрибати через голову може їм не вдається, та все одно ніхто інший не сягає так високо.
DIRT Rally
Навіть якби DiRT Rally (запис стріму) не встигла покинути дочасний доступ до кінця року, вона все одно би заслуговувала опинитися в призерах. У Codemasters вирішили грати по-чесному — прибрати непотріб типу Кена Блока і нав’язливих шоу-елементів, перелопатити фізику і повернутися до першоджерела, брудного і безжалісного раллі. Гра хоч і не містить у заголовку імені Коліна МакРея, є повноправною наступницею його іменної серії. Втім, річ не лише у поверненні до основ. DiRT Rally, як і роботи Polyphony Digital — це кристалізована любов до автомобілів.
Замість глянцю, передової картинки і захопливого автопарку, англійці зосередилися на максимально реалістичній поведінці кожного авто. Ба більше, за табличкою з технічними характеристиками ховається справжній характер машини — ви ніколи не сплутаєте податливого малюка Mini Cooper S, гарматне ядро під назвою Peugeot 205 чи Lancia Stratos, яка неймовірно прагне вас убити. Та познайомившись зі сталевим другом, так само слід пізнавати і траси — кожна географічна зона має свої особливості й типи поверхні.
DiRT Rally страшенно вимоглива, але разом із тим щедра на винагороди. Як і годиться, новий контент — не подарунок за красиві оченята. Його слід здобувати у борні з часом, трасою, автомобілем, кривизною власних рук і страхом. Хочете придбати швидше авто і побачити нові траси та регіони? Вчіться, думайте, вдосконалюйтесь. Поміряйтеся силами з іншими водіями врешті-решт — хоча розробники подбали про любителів мережевих сутичок у реальному часі, пріоритетним є все ж асинхронний мультиплеєр, який у щоденних, щотижневих та щомісячних (от уже де справжнє випробування на витривалість) заїздах зіставляє результати тисяч учасників.
До всього, гра стала компромісним варіантом для любителів як аркадних перегонів, так і серйозних симуляторів. Гнучкі налаштування дозволяють однаково довести гру до стану „сів-поїхав“ чи висипати вам на голову десятки повзунків, котрі цілковито змінять поведінку обраного авто. У яку крайність не вдаряйся, це змінить лише глибину басейну, а вчитися плавати, чи то пак їздити, все одно доведеться самому. Так само як і пізнавати насолоду від чисто пройденої „шпильки“ чи поліпшенню результату на 0,03. І це безцінно.
Майже наздогнали: цьогоріч на різних платформах шанувальників перегонів тішили також Project CARS (огляд) і Forza Motorsport 6. Кожна з них — лискуча і напакована контентом гра з ухилом у симуляторність. Кожна хоче бути Gran Turismo… і ясна річ, не може. якщо й шукати аналогії, то найдоречнішою буде серія Grid — от де злилися воєдино яскрава аркада і ґрунтовний симулятор. Втім, FM6 рятує її освітній аспект — гра напрочуд інформативна в царині автоспорту, а залучення Річарда Геммонда і Капітана Повільного Джеймса Мея тільки додало грі презентабельності. Project CARS натомість відпрацьовує свою програму погодніми ефектами і доладною фізикою — хоча це не рятує від сумбурного режиму кар’єри та невиразності, штучності автомобілів.
Та серед претендентів затесалася і Assetto Corsa — хоча вона і кишить баґами, містить вкрай мало всього та ніколи не чула слова „баланс“. Гра від маленької компанії італійських автолюбителів виявила значно більше пристрасті та фанатичного відтворення правдоподібних авто, ніж її грошовитіші конкуренти. Машини, як у випадку з DiRТ Rally, є не просто втіленням числових значеннях ТТХ, вони мають норов і по-різному реагують на дії гравця. Ув Asetto Corsa приємно просто кермувати — от тільки довівши до блиску цей компонент, розробники заплющили очі на решту.
StarCraft II: Legacy of the Void
2015-ий приніс зі собою товстий оберемок стратегій, що й дозволило повернути відповідну номінацію у наш перелік. Та якщо придивитися, то серед цьогорічних релізів не знайшлося нікого, хто би на рівних зміг потягатися зі StarCraft II: Legacy of the Void (огляд). Хай номінально вона є лише штучно роздутою третиною повноцінної гри, хай колись захоплива історія скотилася до коміксової боротьби бобра з вівсом і втонула у колодязі нестримної пафосності — StarCraft досі залишається ігроладно найкращою стратегією в реальному часі.
Власне кажучи, позбав цю гру історії — вона особливо нічого не втратила би. Смачний плювок у бік досягнень попередніх частин, до нестями нудний Артаніс, з яким доведеться провести купу годин, і люто, безбожно вогнецицькатий зіпсований фінал. Ну а чого ви хотіли від автора горезвісного сценарію Diablo III?
Про все забуваєш, щойно розпочинається чергове завдання. У найкращих своїх традиціях Blizzard зробили кожен рівень унікальним — регулярно вручають нові одиниці та змінюють правила гри. Скажи хтось років 10 тому, що кампанія в RTS буде однаково різноманітною та видовищною — навряд чи би хто повірив. Та розробники укотре вчинили маленьке диво.
Утім, кампанія — це лише верхівка айсберга. Щойно закінчиться останній сінематик, настане пора по-справжньому знайомитися з грою. І що приємно, розробники вже подбали про нову публіку, яка хотіла би завести тісні взаємини з легендарним мультиплеєром, але боїться, бо не знає як. Туторіали, навчальні стріми, режим архонта, ліги новачків тощо — є з чого почати.
StarCraft II: Legacy of the Void — це розкішний бенкет, влаштований Blizzard для неофітів та ветеранів зі стравами на кожен смак. І справа тут не лише у багатстві наповнення, а й у якості приготування— такої смакоти зараз більше не готує ніхто. (літерал)
Майже наздогнали: після трьох років обтесування у дочасному доступі, Prison Architect нарешті сягнула необхідної доладності. Кращого симулятора пенітенціарного закладу годі й бажати — гра надає вам просто тонну інструментів для творчості. Хочете побудувати справжній концтабір зі щоденними тортурами і атмосферою постійного жаху? Нема проблем! Бажаєте випробувати гуманний підхід і побудувати камери, розкішніші за студентські гуртожитки? Уперед, але не скигліть, коли хтось із новоприбулих рецидивістів закатає вам бунт. Prison Architect не соромиться вивалювати на гравця тонну турбот відразу: будівництво, електрифікацію, охорону території тощо. А що державний бюджет худне швидко, то відразу слід подбати про прибутковість вашого закладу. Погодьтеся, „робітнича колонія“ звучить краще, ніж просто „тюрма“.
До всього, Prison Architect — невичерпна криниця історій. На кожного мальованого чоловічка у вас є особова справа із часто кумедними чи трагічними подробицями біографії. І не менш цікаво дивитися, як характер деформується у горнилі пенітенціарної системи. Як миршавий бібліотекар ріже посеред ночі своїх співкамерників-ґвалтівників. Як довічно ув’язнений бавиться зі сторожовим псом. Як „зелені“ охоронці влаштували масовий розстріл у їдальні. А свіже оновлення, присвячене жіночим тюрмам, тільки збагатить можливі варіанти подій.
Pillars of Eternity
Pillars of Eternity (огляд) — гра, створена майстровитими лукавцями. У своїх зверненнях під час грошозбору працівники Obsidian обіцяли людям продовжити славні традиції ролівок на Infinity Engine, а на ділі викотили неймовірно сучасну за змістом гру. Обіцяли вгамувати приступи зеленотравності затятих D&D-шників, а насправді послали старі системи під три чорти. Обіцяли епічність, гідну титулу Baldur’s Gate 3, а подарували нам чудесну, порівняно камерну історію про пізнання себе. І справді, зовні Pillars of Eternity скидається на відвертий привіт із минулого: ледь не ідентичні курсори, кнопки для зміни формації партії, майже нерухомі НІПи, плоскі задники ручної роботи, бій у псевдореальному часі з можливістю тактичної паузи… Ліки від ностальгії, кажете? Дідька лисого!
Вдало замаскувавшись на втіху грошодавцям, дизайнерський геній Джоша Соєра дав жанрові смачного копняка. Традиційні білди і архетипи, залежність ефективності персонажа від рівня розвитку ключової характеристики — усе пішло на звалище. Тоді як недолугі екшонороби відсікають систему розвитку, паралельно спрощуючи все підряд, автори РоЕ дозволили гравцям експериментувати зі своїми персонажами, не здавши складності ігрових систем. Тупі маги, варвари-інтеліґенти, м’якотілі, але спритні паладини зі зародковим кретинізмом, синдромом Турета і клептоманією — творіть, кого забажаєте. Гра хоч і не припинить ставити вам палиці в колеса, та завдяки кмітливості і спостережливості вам завжди вдасться знайти альтернативне рішення. Хоча ніхто не забороняє влаштувати ворогам багряне омовіння за кожної нагоди, безкровне проходження часто є вигіднішим і цікавішим варіантом.
Проте істинною окрасою є не докладний редактор персонажа і не продумана та водночас вимоглива боївка, а історія. У своїх мандрах і регулярних пошуках пригод на гузно ви швидко переконаєтеся, що Еора — жорстокий, а часто і моторошний край. Чим далі в ліс, тим важчі вибори перед вами поставатимуть і тим ретельніше слід буде добирати слова — як і годиться в іграх Кріса Авеллона, необхідно завжди думати, не лише що, а і як сказати. Зрештою, через порпання у чужих головах і душах, через діставання скелетів зі шаф своїх товаришів, через причетність до часто жахливих діянь, Pillars of Eternity говорить з нами про важливі, інтимні речі. Майже як Planescape: Torment. Майже.
Майже наздогнали: третя гра у відродженій серії ролівок, Shadowrun: Hong Kong, здавалося, буде приреченою після тріумфальної ходи Dragonfall. Ігролад ігроладом, але переплюнути „берлінський“ сюжет, лискучі тексти та персонажів (особливо, Ґлорію) скидалося на непосильне завдання. Та все ж Harebrained Schemes змогли довести, що роблять повноцінні сиквели, а не окремі модулі з новими пригодами.
Shadowrun: Hong Kong попри зовні знайому механіку, нарешті позбавив боївку основних милиць (зокрема, шаман нарешті став життєздатним класом) і докорінно змінив кіберпростір. Та ключові досягнення знову ж таки криються в текстах і персонажах. Неймовірним чином, описові тексти та діалоги блищать яскравіше, ніж у попередниць, а на зміну Ґлорії виставили відразу двох убивчо колоритних персонажів. Shadowrun продовжує давати волю вербальним можливостям вашого персонажа: домовитися чи погрожувати, образити чи улещуватися — якщо обставини розмови дозволяють існування певної репліки, гра не позбавить вас можливості її озвучити. Ледь не кожен квест можна пройти з чистими руками і брудним язиком — аби вам лишень дозволяли знання та красномовність.
Раз так усе чудово, то чому ж ця гра не на першому місці? Усе просто: прекрасні тексти і персонажі стали елементами хай і традиційно цікавої, проте все ж передбачуваної та рівномірної історії. Dragonfall підкупала передусім саме філігранністю композиції, динамікою та різкими поворотами сюжету. S:HK не те, що перевершити, навіть досягнути цієї планки не змогла — інтриги тут не завезли і вже до половини всього шляху видно кінцевий маршрут наших пригод.
The Witcher 3: Hearts of Stone
Ув океані завантажуваних приємнощів, де зграями плавають платні предмети чи скіни, ніколи не бракуватиме м’ясистих доповнень на кілька вечорів. Цей рік видався щедрим на високоякісні аддони, однак «Кам’яні серця» з-поміж інших виділяє простий факт: доповнення вийшло кращим за „ванільну“ гру. Під маскою кількагодинного ланцюжка квестів заховалася історія, ідеологічно найближча до творів Сапковського — казка, химерно викручена навиворіт. Традиційний кістяк із „виконання трьох бажань“ дозволив розробникам радикально змінювати декорації, ігрові ситуації та тон оповіді, поступово переходячи від безтурботного сільського весілля до пронизливої сімейної драми, а від неї — до похмурої розв’язки (або не дуже похмурої, котра зате виставляє Ґеральта клінічним йолопом). Iсторія Ольґерда фон Евереца, котру гравець поступово пізнає у своїх нових пригодах, тішить бодай тим, що безсмертний козак не вдається до скиглення і дешевих відмазок, не уникає відповідальності за скоєне та не хоче ховатися від себе теперішнього.
До всього, доповнення має в собі одну з найкращих інтимних сцен у іграх (і вже точно найкращу на теренах третього «Відьмака»). Вона наївна, незграбна і разом з тим до нестями щира та жива. Обставини, зачин і пояснення відсутності цих взаємин у основній грі — все переплетено настільки органічно, що це вже не порання задля привернення аудиторії, а справді доречна еротика. Утім, неуважні та особливо поспішні гравці ризикують цього не побачити. Власне, як і доброї половини «Кам’яних сердець» — розробники не поскупилися на чимало опціонального вмісту. Винагородою за терплячість та ретельне проходження стануть як і дрібнички на кшталт мапи скарбів, темних окулярів давнього знайомця чи відомості про Ольґерда з дружиною, так і додаткова кінцівка.
На тлі цих переваг ігроладні доповнення і поліпшення, на кшталт різьблення рун, нових локацій/потвор/предметів, яскравих сутичок із босами та поліпшеного часування реплік вже не надто суттєві. «Кам’яні серця» — зразкове доповнення, щедре на вміст. Ще якби була можливість запустити його без придбання основної гри — взагалі було би все розкішно.
Майже наздогнали: десь на рівних трималися два великі мережеві доповнення, які змогли вдихнути нове життя у свої базові ігри — GTA Online: Heists i Destiny: The Taken King. І якщо ММО-шутер від Bungie після перевтілення став саме такою грою, яку всі чекали від самого початку, то Rockstar зробили рішучий крок уперед у царині кооперативу загалом. Грабункові місії — це не лише феєрія кінематографічності, а й серйозна перевірка на злагодженість. Стараннями дизайнерів, кожен член банди має свої обов’язки, часто на іншому кінці мапи. А навіть якщо потреба і зібрала вашу партію докупи, то все одно, хтось займатиметься кермуванням, хтось усуватиме переслідувачів, а третій тим часом ламатиме електронну систему захисту в окремій міні-грі. З випадковими партійцями шанс на успіх хоч і трішки більший, ніж нульовий є, посмакувати всіх тонкощів навряд чи вийде. Зате з гуртом друзів буде вам і планування, і панічні верески, і згорання від невдач, і насолода від вдало проверненої операції.
Divinity: Original Sin — Enhanced Edition
Перевидання — поняття узагальнювальне. Під цим словом сховаються і підтягнуті HD-ремастери, і старі проекти з повністю осучасненою графікою, і найповніші версії порівняно недавніх як із косметичними, так і ґеймплейними приємнощами. У цьогорічному розмаїтті перевидань на кожен смак визначити призера було просто — поліпшене видання Divinity: Original Sin (огляд) просто чавить конкурентів обсягами своїх, перепрошую за тавтологію, поліпшень. Здавалося, тільки рік минув, команда у поті чола працює над сиквелом, але ж ні — ось вам докорінно перелопачена гра. На дрібниці типу оновлених візуальних ефектів навіть зважати не хочеться. Інша річ — історія та квести. Левова частка всіх текстів була переписана, сюжет розжився новою магістральною гілкою та кінцівкою, а всі без винятку діалоги отримали повне озвучення.
Подбали бельгійці і про тих, хто тактичну боївку цінував більше за історію та дослідження. Крім звичного балансування складності гра отримала два нові режими: один суттєво знижував складність боїв, аби не відволікати гравців від власне квестів, інший повністю змінював набори ворогів (окремі почвари з’явилися лиш у перевиданні) та надавав їм нових трюків — випробовуйте свого внутрішнього полководця по саме „не можу“.
Ну а хорошим завершенням переліку нововведень стала підтримка ґеймпада з можливістю миттєвої активації кооперативу на одному пристрої. Неважливо, граєте ви на ПК чи на консолі — друг/дівчина/дружина/родич можуть доєднатися до вас так само швидко, як і знову залишити у грі самого. Втім, це радше так, наслідки портування гри на консолі. Власне, просте перенесення гри вже було би достатнім для зриву овацій вдруге, але студія Larian не полінувалася витратити ще сотні годин, аби надати достатньо причини заново пройти цю чудесну гру.
Майже наздогнали: як би не вищав від радості Юра стосовно перевидання Resident Evil, справді еталонні зразки осучаснення ігрової класики — це Oddworld: New’n’Tasty (минулорічна лауреатка в цій номінації) i Homeworld: Remastered Collection. Ігроладно класика такого калібру не те що не старіє, а й запросто може дати фору сучасним цяцькам. Тому завдання реконструкторів просте — попрацювати над новою графікою та любовно, до найменшої дрібнички відтворити ґеймплей оригіналу. Втім, у таких випадках справа дуже рідко виходить за межі ретельного відтворення оригіналу . Так безпечніше. Нікому ж не хочеться бачити, як із його колись улюбленої гри зробили MGS: Twin Snakes, чи не так?
Metal Gear Solid V: The Phantom Pain
Як би не нуртувала коричнева субстанція при згадці ПК-порту Batman: Arkham Knight і безпрецедентного вилучення гри з крамниці Steam — це все ж закономірність, зважаючи на команду з дванадцяти портувальників та їхнє портфоліо (порт Borderlands 2 на PSVita був ще гірший, ніж у Кажана). Інша річ — підступний удар на ймення Metal Gear Solid V: The Phantom Pain. Бо ця гра є чим завгодно, лише не MGS.
Новий формат ігроладу — це, звісно, добре. Вагон і возик тонкощів а-ля розмокання коробки під дощем, сморід від немитості тощо — взагалі все супер! Але стривайте… де історія? Де ролики по півгодини? Де нормальна режисура, хто запросив цього оператора-епілептика? Де Біґ Бос? Де злободенні теми? Чому Оцелот раптово став ледь не молочним братом Снейка, а Міллер — кінченим нацистом? Чому сцена з попелом, якою здалося би гру починати, стоїть ледь не наприкінці? Кількість отаких „чому“ і „де“ зростає з кожною хвилиною перебування у грі, а під кінець впирається у шоколадне око, виставлене розробниками. „Ми тебе любимо, ти наш герой, Снейк живе в тобі і в кожному з наших фанів“, — непрямим текстом кажуть нам, але смороду це не усуває. Нема ніякого заключного розділу, який усе розставить на місцях і покаже перетворення Біґ Боса з героя в лиходія. Забудьте, це все фікція.
Так, гіркоту обману розбавляє відполірований ігролад, але навіть і тут не все гладенько. Місії ручної роботи, якими так славиться серія, зникли начисто. Замість них — постійне „дістанься-впізнай-забери-вбий“, поза сотню разів. Стелс, найцікавіший компонент гри, списаний в утиль, бо статистиці наплювати на кількість трупів — важливі лише швидкість та непомітність. „Годинне випасання трьох з половиною ворогів — це для лохів“, — підморгує тобі гра, дозволяючи класти ворогів пачками з танка чи снайперки. Ну а що такого? Найголовніше, що вороги не бачать. Показувати середнього пальця найцікавішому компонентові ігроладу — ви серйозно?
Найсмішніше те, що платна демо-версія гри, Ground Zeroes, якраз має все те, чого бракує The Phantom Pain, щоби гідно носити MGS у назві. Тому якщо вам хочеться пізнати Metal Gear Solid, придбайте краще її. А ТРР — це так, лискуча стелс-пісочниця, не більше.
Майже наздогнали: уже 12 згаданих портувальників, а також функціонери Warner Brothers, котрі доручили їм таку відповідальну справу.
The Witcher 3: Wild Hunt
Те, як гра звучить, часто є важливішим за її зовнішній вигляд. Доладне музичне оформлення підсилює і збагачує враження від гри, а подекуди створює левову частку атмосфери. До всього, якщо музика вкарбовується у пам’ять, то і сама гра буде частим та приємним спогадом. Цьогоріч вистачало гідних саундтреків, щоправда Volume та Ori and the Blind Forest при загальній красі своїх композицій усе ж активно форсували свою головну тему. Майк От створив для енергійної Rocket League аналогічний саундтрек, самотужки обскакавши цілу зграю електронників, котрі працювали над музикою OlliOlli 2. Pillars of Eternity, Bloodborne, Undertale і особливо Shadowrun: Hong Kong — кожна з цих ігор отримала потужне музичне оформлення, яке хоч і не має особливо виразних „шляґерів“, пречудово працює на загальне сприйняття.
Та все ж дотягнутися до Марчіна Пшибиловича цього року було нереально — «Відьмак 3» (огляд) силами цього композитора (а заодно і всіх причетних виконавців) отримав неперевершений саундтрек. Після невиразних композицій другої частини, мелодії «Дикого Гону» — суцільна насолода. Повернувшись до суміші фольклорних мотивів та оркестрової потужності, Пшибилович і компанія не перестають тішити — начебто кожна композиція тримається в межах загального стилю, однак мелодіям вистачає інструментальної різноманітності та інтонаційного багатства, щоби впізнавати їх з перших нот.
У музиці криється найбільше джерело чарів гри. Мотиви на кшталт «Блукача», «Соловейка» чи «Полів Ард Скеліґе» зачаровують — хочеться мандрувати годинами, аби тільки не стихали ці прекрасні звуки. Поряд із цим, коли доходить до сутички, то музику враз прикрашає агресивний жіночий вокал. Щойно заграє білоруська «Старожа» чи особливо «Сталь для людей» з украпленнями українських народних наспівів — і кров закипає незгірш від отих ваших RULES OF NATURE. Що й казати про славнозвісну «Вовчу заметіль», виконання якої — напевно, одна з найбільш пам’ятних сцен не лише «Відьмака 3», а й усіх цьогорічних ігор загалом.
Майже наздогнали: от власне, що ніхто. Так, саундтрек Life is Strange справляє анітрохи не гірше враження, але як можна ліцензовану музику ставити в один ряд з оригінальними композиціями? («Старожа» не рахується)
Вартісні ігри, так само як фільми чи книги, насправді починаються у мить свого закінчення. Фрагменти побачених образів, вчинених дій, власних вражень та емоцій від проходження починають складатися у цілісну картину того, що мали намір з нами зробити автори.
Гра року — це необов’язково найбільша чи найдорожча гра; необов’язково та гра, за якою проведено найбільше часу. Це передусім та гра, про яку не лише говорять, а й обговорюють. Гра, яка залишає після себе якнайбільше яскравих емоцій. Гра, яка вдаряє у різні точки, хочемо ми того чи ні. Історія, довершена на рівні як і теми, так ідеї.
Undertale, звісно, виявилася громом серед ясного неба. Такі ігри трапляються раз на п’ятирічку, та й то не кожну. Культурний феномен усієї індустрії, готовий пачками плавити мізки і ламати звичні ґеймерські стереотипи — інакше й не скажеш.
Але все ж називатися грою року заслуговує Life is Strange. Проста і щира, вона перевершила найсміливіші сподівання, заодно вливши свіже вино у міхи інтерактивного кіно. Це не розповідь про рожевеньких дівчаток (замініть їх на хлопців, історія все одно працюватиме), не хронофантастика (суперсила зрештою повністю переростає у метафору) і навіть детектив є лише локомотивом для підбиття підсумків усього показаного і розказаного. Це історія дорослішання, шляху від невизначеності до рішучого фінального вибору, від безтурботності до безпорадності від зіткнення зі смертю. Шляху до сакрального і прекрасного моменту втрати невинності, як казав один із персонажів. Своїм п’ятим епізодом Life is Strange чітко розмежовує серіальну публіку, яким дай лише прогнати стандартний хронометраж і подивитися кінцівку, та тих, хто грав за правилами самої гри — сидів зайвий раз під деревом, перемотував час за кожної нагоди і шукав ачівки хороші кадри для свого фотоальбому. Саме тоді Life is Strange дарує максимум емоцій. Саме тоді вона відкриває вам всі свої таємниці. Саме тоді Life is Strange розпочинається після фінальних титрів.
Ну от і все, можна зітхнути з полегшенням. Якщо ви вже встигли переглянути відеоверсію, то можете спокійно залишити свій коментар, а якщо ні — ану бігом клацайте на видиво, наприкінці якого вас чекає приємна несподіванка.
Гарного вам грання у 2016-му, що би ви собі не надбали — а крутих речей ой не бракуватиме!
Cподобалася стаття? Підтримай PlayUA
На платформі Donatello ви можете підтримати нас як одноразовим донатом, так і оформити щомісячну підписку. Усі наші підписники на Donatello отримують цифрові або фізичні приємнощі залежно від суми донату. Долучайтеся до нашої спільноти!
