Спільнота рік із хвостиком очікувала крутих анонсів пов’язаних із двадцятиріччям серії God of War. Мережею блукали фанатські теорії й чутки про ремейки, а нам натомість пропонували скіни й теми для профілю PSN. І лише коли надії мовби й згасли, Sony вийшла з анонсами. В один вечір нам анонсували довгоочікувану God of War Trilogy Remake та, неочікувано для всіх, God of War: Sons of Sparta. Гру, що загубилася в релізному потоці так само швидко, як і з’явилася, попри приналежність до великої франшизи.

Sons of Sparta — це середніх розмірів метроїдванія про підліткові пригоди Кратоса і його молодшого брата Деймоса. Через оповідь для своєї доньки Кратос передає власні згадки про ті безтурботні часи, коли вони тільки готувалися стати справжніми спартанцями. Це історія про обов’язки юнака — перед братом, перед друзями, перед Спартою — і поступову зміну його ставлення до них. Але разом з тим це й шматочок канону, який не дає жодного ціннісного доповнення до вже існуючої мозаїки подій. Кратос надто вимогливий і агресивний, він усвідомлює, що мав би бути розважливішим щодо брата, і… гадаю, ви й самі знаєте, що ці висновки не мали жодного глобального впливу на характер персонажа в наступних частинах.

Усю гру брати шукають побратима Василіса, якого нам не показують до зникнення. Про нього говорять багато, але рідко схвально. Врешті складається враження, що цей пошук триває виключно через надвисоку моральність Деймоса і братню любов Кратоса до нього. Як наслідок, мета подорожі залишається цілковито байдужою гравцю. Хотілося би більше про самих героїв — можливо, кмітливих відсилок до майбутніх частин, цікавих мітологічних твістів або бодай кумедних ситуацій у побічних активностях. Але всього цього майже немає, і від того неабияк сумно.

Якщо Sons of Sparta щось і вдається по-справжньому, то це створити бажання повернутися до старих частин серії. Яке я, до речі, успішно реалізував, почавши перепроходження грецької саги. Проблема лише в тому, що ремейків поки немає — тож замість того, щоб насолоджуватися оновленими візуально іграми, я досі експериментую з налаштуваннями емуляторів. Тим дивніше виглядає несподіваний реліз Sons of Sparta.

У грі з’явилася нова для серії механіка божественних ударів. Ідея проста: завдаючи шкоди ворогам, ви заповнюєте додаткову шкалу. Якщо затиснути відповідну клавішу під час бою, шкала витрачається, але замість червоних сфер (грошей і досвіду) ви збираєте зелені — здоров’я. Зрідка це дійсно виручає, але загалом не рятує в’язку й до біса монотонну бойову систему. Коли доходить до босфайтів, ситуація стає майже комічною: часом не розумієш — це Кратоса зачинили на арені з босом, чи то боса — з Кратосом? Настільки тутешні противники невигадливі й безініціативні. І це при тому, що найкращий ворог у грі з’являється ще наприкінці першої третини — у епізоді з виноробнею.

Система розвитку теж дивує своєю логікою. Дерево характеристик — здоров’я, мана, кількість отримуваного досвіду тощо — приховане від гравця майже всю гру. Відкривається воно лише після того, як ви прокачаєте всі інші гілки, що містять відверто прохідні навички, які я довго й безтурботно ігнорував, аж поки досвіду не накопичилося надміру. Підсумок: три чверті гри я пройшов із базовими показниками здоров’я й мани. Що, втім, ніяк не завадило, бо складність у Sons of Sparta досягає свого піку наприкінці першої третини, а далі гра поступово розслабляється разом із гравцем. Навіть таємна локація-випробування (яка, до речі, є найкращою зоною гри) не ставить серйозних перепон

Тутешня мапа розлога, міні-локацій вистачає, але бажання їх досліджувати зникає швидко. Зони рідко різняться між собою чимось суттєвим, Кратос постійно дратує своїм темпом пересування, а швидке переміщення відкривають до смішного пізно — так само, як і можливість зберігати позначки на карті для повторного дослідження, як це було у Prince of Persia: The Lost Crown.

Під час гри мені весь час не виходило з голови порівняння зі старими Castlevania для Game Boy Advance та Nintendo DS. Sons of Sparta схоже виглядає і відчувається. Та якщо для свого часу ті ігри були чудовими, то зараз Sons of Sparta губиться поміж безлічі сучасніших альтернатив. Від проєкту ще й віє відголосками стареньких мобільних Java-ігор за великими ліцензіями — тих, що Gameloft робив у нульових. І так само, як із тими іграми, знайомство з ними зараз подарує радше розчарування, ніж захват. Та й те, певне, ті забавки могли похвалитися кращою стабільністю роботи в момент виходу.

Згадуючи про мобільні версії чи спін-офи великих хітів, хочеться думати про God of War: Sons of Sparta як про великий маркетинговий хід. Мовляв, ось ми ігрова компанія, робимо гру для реклами своєї франшизи. Але ж, трясця, я не хочу грати в рекламний буклет на своїй основній платформі, де б волів грати у повнорозмірну версію. Sons of Sparta — немов проєкт тої давно забутої епохи, де були більшенькі платформи і меншенькі платформи, які не тягнули великі версії, але заслуговували на власні. Це були беззаперечно хороші часи, але вони минули понад десять років тому і PS Vita давно не жива.

God of War: Sons of Sparta — вочевидь недорога гра з коротким циклом розробки, що мала стати розрадою для фанатів, які стомилися чекати на нові частини серії. Він непогано справляється з метою підживити інтерес до оригінальної трилогії та спін-офів із PSP, але не несе ні для гравців, ні для франшизи жодної самостійної цінності. І це навіть не сумно, а відверто дратує. Адже гіршою за гру, що не вдалася, може бути лиш проєкт, який своєю сірою посередністю не виправдав і без того низьких очікувань.