Огляд фільму “Birdman”

Автор: Олег Куліков

Це завжди показово, коли фільм, книга чи якійсь інший витвір вибудовує навколо себе ореол “елітарного мистецтва”. Начепить монокль, обвіситься табличками з написом “Не для бидла” і “Обивателям не зрозуміти”, а на всі зауваження відповідатиме щось на кшталт “Це мистецтво, курва”.  Тоді чітко розумієш, що автор не зумів зняти доладної історії у кіноформаті, а натомість випустив щось убоге, незрозуміле і нудне. Ці слова справедливі для 90% фестивальних стрічок, які виходять щороку десятками.

На щастя, Birdman не належить до їхніх рядів. Це фільм, яким однаково можуть посмакувати і звичайний глядач, і гурман від світу кіно. Це жива і щира історія, розказана зрозумілою мовою, але аж ніяк не спрощена чи примітивна. Це неймовірне технологічне досягнення, яке задирає планку з написом “магія кіно”.

Birdman — це однозначно найкращий фільм 2014-го року, і якщо вам досі не поталанило його переглянути, будь ласка, заповніть цю прогалину в своєму культурному розвитку.

Зіграти самого себе

Зізнаюся, свого часу я бачив лише три фільми Алехандро Ґонсалеса Іньярріту“Сука-любов”, “21 грам” і “Вавилон”. І жоден з них не додивився до кінця. Причиною того були сильний наліт показушної арт-хаусності, часами відверта затягнутість та кілька речей, згаданих у першому абзаці цього тексту. Не дивно, що переглядати “Бердмена” я сідав з певною гидливістю. І тим неймовірнішими були враження від побаченого.

Birdman оповідає нам історію Риґґана Томсона, актора, який 20 років тому полишив успішну кар’єру в cупергеройських про Птаха, щоби “зайнятися чимось серйозним”. Втім, без крилатого костюма його чекало лише забуття. І от щоби повернути собі колишню славу та довести свою спроможність як актора, головний герой вирішує поставити п’єсу з неабиякою помпою: самому бути сценаристом, режисером та ще й виконавцем головної ролі. Та з наближенням прем’єри зростає кількість проблем, стосунки з оточенням стають напруженішими, а внутрішній голос то вдається до самозачмирювання, то переконує знову вдягнути костюм Птаха (інколи поєднуючи ці дві речі).

_AF_6405.CR2

Риґґан Томсон — персонаж, який максимально наблизився до тієї межі, коли відчай вже неможливо побороти, тільки поливати алкоголем чи намазувати наркотиками. Він розуміє, що це його останній шанс щось змінити, саме тому він ставить на карту все, не гребуючи навіть достатком власної доньки чи життям-здоров’ям інших акторів. Так, Риґґана насправді не цікавить “високе мистецтво”, він робить усе це задля власного егоїзму, жаги слави і бажання почуватися потрібним, важливим. Актор просто хоче показати світові (та й самому собі), що він ще досі існує.

І телекінез, справжній він чи всього лише уявний, — це ще один елемент “особливості” головного героя. Принаймні, він себе таким вважає, і коли нема нікого поруч, то соває предмети силою думки, щоби довести самому собі “я не лайно, я таки щось можу, я неймовірний”. Тепер лише треба довести ці речі всьому світові.

Томсона впізнають на вулицях, з ним фотографуються і в нього беруть автографи, проте для всіх цих людей він є просто “отим чуваком, який десь колись грав популярного супергероя”. І плювати на цих 20 років, за яких без сумніву актор не сидів без діла. Ти просто дядько, що колись носив кумедний костюм… Тебе нема ні в Твіттері, ні на Facebook, про тебе не говорять в мережі. Ти атавізм. Ти не існуєш.

Фактично Birdman є “криводзеркальною” біографією Майкла Кітона, який не просто блискуче втілив Риґґана Томсона. Кітон грав самого себе. Або й не грав, а просто показав те, крізь що свого часу пройшов сам. Адже 20 з лишком років тому Майкл Кітон став першим Бетменом для багатьох із нас. “Бетмен” та “Бетмен повертається” були чудесними фільмами для свого часу, але боси кіностудії воліли менше похмурості та насильства (і нового Адама Веста, ага), тож вони наполягли на заміні режисера. Кітона не тішила перспектива працювати з Джоелем Шумахером та бетменівський костюм зі сосками, тому він пішов услід за Бертоном. І якщо дядько Тім нічого для себе не втратив, то Майкл Кітон на довгі роки зник з вищої ліги, хай як не намагався туди повернутися.

141020_r25614-1200-756

Подібний ланцюжок подій стосується й Едварда Нортона, котрому в “Бердмені” дісталася роль Майка Шайнера, скандального актора-сенсата. Нортон теж для нас є передусім Оповідачем з “Бійцівського клубу”. Міг би ще й бути Халком, адже фільм 2008 року був доволі непоганим, але в силу творчих причин Нортон відмовився зніматися в “Месниках”. Мабуть, воно й на краще, бо там Халка просто неймовірно спаскудили.

Голівуд vs Бродвей

Birdman — актуальна, іронічна і в дечому злободенна стрічка. Іньярріту розповідає нам про одвічне протистояння “високого” і “низького” мистецтва, яке в цьому випадку втілене в концептах Голівуду, твердині дешевого ширпотребу “для бидла”, і Бродвею, вмістилища невмирущого Театру. Проте режисер в жодному разі не стає на чийсь бік. Ба більше, режисер, широко посміхаючись, однаково обкидує лайном і Голівуд, і Бродвей. Бо є за що.

З’явися Birdman 5 років тому, стрічка втратила би значну частку свого творчого цинізму. А все тому, що зараз екранізації коміксів переросли з одиничних і доволі нішових творів у здоровезний пласт сучасного кінематографу. Касові рекорди, залучення майстровитих акторів (навіть для епізодичних ролей), потужний рекламний тиск на широку публіку, яка коміксів навіть не читає, і воістину монструозні перспективи — все це дозволяє впевнено поставити знак “=” між поняттями “Голівуд” та “кінокомікси”.

Машина гучних блокбастерів затягує у свої тенета всіх, з чого Іньярріту не соромиться жартувати вже у перші хвилини стрічки, згадуючи Вуді Гарельсона, Майкла Фассбендера і Джеремі Реннера. “Фабрика мрій” настільки зациклилася на екранізаціях популярних книг та коміксів, що акторський талант там нівелюється як явище. Головне — мати необхідний мінімум сценічних навичок, і опа! — ти знаменитість. Знаменитість,а не актор (що теж прямим текстом розмежовується у “Бердмені”). Серйозним акторам не залишається нічого іншого, ніж іти в театр або на телебачення, де круті драми вже не перший рік існують у форматі телесеріалів.

Та й самі актори, в кого не тицьни, так чи інакше мали справу з кінокоміксами. Вже було згадано про Кітона-Бетмена та Нортона-Халка, а є ще ж Емма Стоун, яка зіграла у двох останніх фільмах про Спайдермена і вже туди не повернеться. До слова, дівчина блискуче впоралася з роллю Сем — дочки головного героя, яка все життя отримувала від нього мінімум уваги, і навіть повернувшись із реабілітаційної клініки для нарків, не зазнавала якогось бонусу батьківської любові.

Birdman3

Не залишається осторонь насміху режисера і Бродвей. Переважну більшість хронометражу Іньярріту показує нам, що за лаштунками розкішних театрів знаходяться вузькі коридори, тьмяні підсобки та смердючі гримерки. І нехай в цих приміщеннях відбувається важка праця зі створення вистави, публіці на це глибоко плювати, бо ж завсідники бродвейських театрів не стільки хочуть насолодитися мистецтвом, скільки шукають змоги вбити час перед вечерею. Ще більше плювати критикам, котрі самі не здатні щось створити, а того й немов перебувають у постійному клімаксі, незалежно від віку й статі. Того й вони у своїх рецензіях ліниво розвішують ярлики, або й узагалі готові розбомбити виставу, яку ні разу не бачили. Просто так, бо їм неприємний режисер або ж хочеться поставити на місце колишнього голівудника, який думає, що має акторський талант. І коли герой Кітона з неймовірною пристрастю оце все озвучує, то розумієш, що Іньярріту не має жодного співчуття ні до Голівуду, ні до Бродвею. Він відкрито їх критикує, злісно насміхається і закидує коричневими смердючими кульками.

“Тут смердить прілими яйцями”, — каже внутрішній голос головного героя. І починаєш розуміти, що ці слова характеризують не лише гримерку Томсона, а й увесь кінотеатральний світ.

Несподівана сила невігластва

Birdman — це фільм несподіваного градусу чесності. І досягається вона не лише неймовірною грою акторів, а й кількома відверто сміливими рішеннями. Взяти хоча би зачитування сценарних описів, яке триває від першої і до останньої секунди фільму. Перша реакція була “Що за … ?”, однак з кожною хвилиною захват від цього прийому лише зростав. Беземоційна дикторка створює повноцінні флеш-форварди, озвучуючи те, що трапиться на екрані за 1-2 секунди. Але як тільки починаєш сприймати цей прийом однобоко, тобі підкидають кілька сцен, де зачитування вже відстає на кілька секунд від акторської гри. Це наче вдруге програє сцену в тебе в голові і наголошує на певних деталях, які ти міг прогледіти (і які посилено намагаєшся відшукати при повторному перегляді).

Особливої сили цей художній прийом набуває в сцені передсмертних галюцинацій Риґґана, де торохкотіння дикторки зливається воєдино з нестримними барабанами і лише підсилює химерність показаного. Справді, без голосу цієї жіночки, яка знищує в “Бердмені” таку річ як тиша, фільм чимало би втратив.

Однозначного схвалення заслуговує і музичний супровід стрічки. Класичні мелодії Рахманінова, Чайковського та інших звучать на своєму місці, неабияк присмачуючи епізоди (політ посеред Нью-Йорка, ага), однак справжньою зіркою є барабанщик Антоніо Санчез. Саме так, оригінальний саундтрек стрічки складається винятково з барабанів. Жодного тобі басу, струнних чи духових — є лише одна барабанна установка і виконавець, котрий своїми руками і ногами створює неймовірно багате музичне наповнення.

Та однозначним переможцем у номінації “Це магія, крихітко” стає операторська робота. Еммануель Любецькі минулого року вже отримав “Оскара” за операторство у “Гравітації”, і повірте, цей чоловік заслуговує вдруге поспіль взяти до рук золоту статуетку.

Чудесний творчий тандем: Іньярріту та Любецькі
Чудсний творчий тандем: Іньярріту та Любецькі

Birdman став фільмом-викликом для своїх творців не в останню чергу завдяки зйомці довгими кадрами по кілька хвилин кожен. Це незвично, це важко, це дорого, але тим грандіознішим стає успіх цієї затії. Акторам доводиться вчити значно більше тексту, проводити тривалі репетиції і тримати в голові дуже багато речей. А це збільшує можливість та цінність помилки. І якщо у фільмах запоротий дубль зазвичай складає кілька секунд, то одне неправильне слово чи зайвий рух коштував колективу “Бердмена” цілої купи часу. Проте ці жертви окупалися сторицею.

По-перше, так стрічка банально краще сприймається, адже “довгий кадр” — це те, як ми бачимо світ. Ми щодня живемо в довгому суцільному кадрі, того й те, як знятий “Бердмен” є максимально природним для нашого мозку. Причому Іньярріту та Любецькі пішли ще далі, зумисно створивши з кількох десятків кадрів ілюзію єдиного, безперервного руху камери.

По-друге, це додає стрічці інтимності, про яку ці ваші “50 відтінків сірості” можуть лише мріяти. Зважаючи на тісні приміщення застінків театру, дистанція між оператором і акторами була мінімальною. А ми, глядачі, знаходимося так само близько, вловлюючи найменші деталі, найтоншу міміку. І це, трясця, прекрасно.


Birdman — це потужний, гострий і щирий фільм. Так, це начебто звична історія про подолання себе, про мистецтво і егоїзм. Однак тут вистачає і любові та примирення — зі собою та зі своїми ближніми. І це найцінніше.

Це фільм, який не жертвує своїм диханням задля толерантості, не відмовляється від складності задля любові широкої публіки. Це фільм, який варто подивитися і регулярно переглядати.

І так, Birdman — не лише найкращий фільм минулого року. Це найкращий фільм не лише минулого року.


P.S. А як же …?

Хоча Birdman цілком заслужено удостоївся своїх дифірамбів, багато хто може запитати “А як же <назва фільму>? Чим вони не тягнуть на найкращий фільм року?” І цей огляд був би неповноцінним без хоча би побіжної згадки найбільш хвалених фільмів у “передоскарівський період”

Boyhood. Мені було дещо прикро, коли порноакторки в своєму антирекламному роликові про “50 відтінків сірості” наголошували саме на цьому фільмові. О.К., його знімали 12 років і така терплячість режисера, знімальної групи та акторів заслуговує однозначної поваги. Та загалом у фільмі, окрім згаданої тривалості зйомки, нема більше нічого.  Це навіть не історія дорослішання (до того ж тиражна), а нарізка епізодів, які типу як формують дорослішання. А хронометраж у 160 хв — звірство, яке змушує почуватися ошуканим. Благо, у фільмі є Ітан Хоук та доладно підібрана музика.

Imitation Game. Стерильна і беззуба стрічка, яку біографічною не вийде назвати через жахаюче викривлені факти. Це цілком типовий “якісний голівудський фільм”, який і біо-, і про війну, однак на більше він претендувати не може. Але Бенедикт усе одно чудовий.

Whiplash. Прекрасний фільм, який я всіляко рекомендую до перегляду. Це теж круто зіграна і знята історія про мистецтво та егоїзм. І з шикарною музикою. Проте в цій історії нема любові. Є кристалізація, є подолання себе, а от любові нема. Бо історія ця про двох людей, які люблять своє мистецтво, проте вони там не стільки з любові, скільки з розуміння, що за його межами вони стануть просто живими мерцями. І задля себе у мистецтві вони готові багатьма речами, бо в своїй царині цим людям потрібен лише шлях до величі. Все інше — мотлох. Це направду жорсткий фільм і він прекрасний у своїй жорсткості. А Симмонс просто мусить отримати “Оскара”, настільки чудесно він виклався.

96

Перлина

Вдалося

  • любите хороше кіно
  • вічно можете дивитися на очі Емми Стоун
  • скучили за Нортоном і Кітоном
  • хочете побачити закулісся бродвейських театрів

Не вдалося

  • палкий шанувальник фільмів Майкла Бея

Останні огляди

Ретро-огляд Sid Meier’s Pirates!

Автор: Андрій Нагорний

Sid Meier's Pirates!

Огляд фільму «8 подруг Оушена»

71

Автор: PlayUA

8 подруг Оушена / Ocean's Eight (2018)

Огляд Cities: Skylines — Parklife

75

Автор: Семен Брилінський

Cities: Skylines - Parklife

Огляд FAR: Lone Sails

80

Автор: Владислав Папідоха

FAR: Lone Sails

Огляд Frostpunk

73

Автор: Олег Куліков

Frostpunk

Огляд мультфільму «Острів собак»

88

Автор: Володимир Вітовський

Острів собак / Isle of Dogs (2018)

Огляд Ash of Gods: Redemption

58

Автор: Роман Береговий

Ash of Gods: Redemption

Огляд BATTLETECH

93

Автор: Роман Береговий

BATTLETECH