Після виходу в кінотеатрах першої частини «Дюни» Вільнева, спільнота увірувала, що цей проєкт попав у правильні руки і тепер залишилося лишень чекати продовження, щоби побачити повну екранізацію першого роману серії. Втім, навряд чи хтось здогадувався, що після першого фільму, який заледве покривав третину першої книги, друга частина кіносаги з легкістю та вивіреною точністю зможе покрити усе, що залишилося. «Дюна. Частина 2» використовує закладене в першому фільмі як трамплін, від якого відштовхується і сміливо мчиться догори. Якщо у першій частині нам заледве показали перші етапи самоусвідомлення Пола Атріда, то у продовженні нас проносять усією низкою подій, що передують становленню Квізаца Хедераха та його помсті. І при цьому геть не гублять темпу.

Перша частина «Дюни» завершилася незадовго після знищення дому Атрідів. Одразу після того, як Пол і його мати зустріли в пустелі загін фрименів і ті погодилися забрати їх до свого поселення, піддавшись вірі у пророцтво. Друга підбирає нас одразу там же, швидко розкручуючи тему їхньої інтеграції у племʼя та здобування довіри піщаного народу через неймовірну відповідність пророцтву й бойові якості Пола. Пізніше це приведе Пола до бажаної помсти. А дорогою він знайде кохання, завоює повагу бойових побратимів, опиниться за крок від смерті та навіть віднайде прихований склад із фамільними ядерними боєголовками (нам би так).

Надважливою, і разом з тим до комізму гіперболізованою, темою фільму стало пророцтво. Давній міф фрименів, що колись до них прийде обраний з інших племен і поведе їх до зеленого Раю. Саме це вірування змушує їх залишити Пола та його матір у живих і дати їм прихисток. Звісно, головним рушієм з боку племені в цьому став їхній вождь Стілґар. І якраз його віру демонструють чимраз комічніше: вигуки “це ж воно!”, піднесення рук до неба і сліпа віра у все, що злітає з вуст пророка. Усе це до болю нагадує проповіді Мунтяна.

Події швидко мчать вперед, та разом із тим режисеру дивним чином вдається уникнути метушливості й усі події отримують достатню кількість екранного часу. Ближче до останньої третини фільму навіть здається, що ти провів у кінозалі 3 або й 4 години замість двох, настільки густе вариво приготував нам Денні Вільнев. І воно заворожує так сильно, що навіть зиркнути на годинник не хочеться.

Це сильно контрастує з першим фільмом, що мав незначну кількість ключових подій і працював на розкриття світу. Саме завдяки цьому «Дюна. Частина 2» може сміливо мчати вперед, не зупиняючись зайвий раз для пояснень. У певній мірі це нагадує конраст між неспішним «Братством Персня» з трилогії «Володаря Перснів» та «Двома Вежами» і «Поверненням Короля», які за рахунок закладеної основи могли нестися вперед без зиркання назад.

Візуальна складова «Дюни» усе така ж чарівна. Це одна з найзахопливіших у плані дизайну кіносерій сучасності, що з другою стрічкою змогла піти навіть далі. Дизайн космічних кораблів імператора, костюмів його почту чи небойові одежі фрименів однаково захоплюють уяву. Чого лиш вартує поданий в повністю інвертованому кольорі епізод на Ґеді Прайм. Єдине чого забракло, то це більш детальної демонстрації інтерʼєрів січі Табр, яких злочинно мало у фільмі. Та якби на цьому зосереджували увагу, то, ймовірно, це би поламало темп.

Не менш перехоплює подих й аудіо оформлення стрічки, але на противагу візуальним елементам, тут складно зловити новизну в порівнянні з першим фільмом. Хитрі оркестрові сегменти задають ритм, а хорові етюди водночас передають магію пустелі та підкреслюють розмах зображуваного.

Акторський склад «Дюни» вражав і до цього, але навіть його вдалося підсилити. Потрапляння Флоренс Пʼю в роль імператорської доньки неймовірне. А Остін Батлер у ролі Фейд-Раута виглядає по-справжньому огидно й моторошно. Звісно, важко було проґавити й представлену вже на червоній доріжці Аню Тейлор-Джой, яка у фільмі зʼявляться направду на 30 секунд. Та це лиш ще одна цеглинка для майбутньої кладки.

«Дюна» Вільнева, ймовірно, закріпиться в серцях кіноспільноти незгірше за «Володаря Перснів» Пітера Джексона. Вона така ж масштабна, глибока й продумана в деталях. Здатна прикувати до екрану й захопити подих. І у той же час вона геть інша, чужа, далека — у цьому її власна магія. «Дюна. Частина 2» — це лише частина кіносерії, що запамʼятається на роки, і на вашому місці я б усяко шукав змоги подивитися її в кінотеатрі зараз, щоби розуміти про що говоритимуть друзі найближчі місяці.