Огляд фільму “Дюнкерк”

За цей фільм Крістофер Нолан отримає найбільшу винагороду у історії кіно, а кожен, хто вирушить на нього, отримає найбільше задоволення від військового фільму у порівнянні із стрічками останніх двадцяти років. Крістофер Нолан не просто не зраджує собі, а й піднісся на новий культовий рівень, створивши щось вище за очікуваний нами фільм у “ноланівській” стилістиці. Він створив легенду. І це “must see” для кожного, у кого повертається язик сказати, що його хоббі — це дивитися фільми.

Моя душа тремтіла як осінній листок, а Нолан грав на ній, наче на струні якогось музичного інструменту. Неможливо дивитись без здригання серця на те, як обступлені з усіх сторін солдати чекали свого шансу врятуватися, коли по них щодуху лупашили німецькі винищувачі. Кожен їхній крок, кожен порятований солдат: їх усіх ти сприймаєш близько, наче за час фільму вони стають тобі братами. Усе це відбувається під насичений орган і насичену альтами партію струнного оркестру, музику для котрого писав Ганс Ціммер, і я розумію, що десята частина успіху Нолана залежала також і від того, що для шедеврального результату треба працювати із шедевральними митцями. А Крістофер уже має всі знайомства.

Хойте ван Хонтема — оператор, який не просто вміє гарно поставити кадр, щоб той був симетричний відносно сітки, а й зробити його захопливим у буквальному сенсі. щодуху: адже прикрутити дорогущу IMAX камеру на Supermarine Spitfire, щоб зняти битву з повітря це ще та екстримальна, але творча затія, і взагалі, вони з Крістофером знову ж таки побалували всіх любителів м’якого, середземноморського кольору і знімали на 65-мм плівку. Хойте, до речі, навчався кіномистецтву у Лодзі, і вже працював із Крістофером над “Інтерстеларом”. І він передав своє фантастичне відчуття симетрії, пластики простору у стрічці, де ти спостерігаєш усю феєрично масштабну картину евакуації трьохсот п’ятдесяти тисяч солдатів на узбережжі і водночас не пропускаєш жодної деталі.

Сюжетну лінію піхотинця розповіли через героя Гаррі Стайлса, морську частину взяли на себе Марк Райленс і Кілліан Мерфі, а льотчика зіграв володар більшості жіночих сердець від 15 до 45 Том Харді. Специфікою підходу Нолана було й те, що він брав на ролі хлопців того ж віку, що й реальні солдати, кидаючи виклик встановленій у кінематографі традиції. Кожного знімального дня він був поруч з ними, чим теж дивував їх: і Нолан ставив для себе завдання знайти нові обличчя, які не “приїлись” глядачам і у нього це вдалося.

Нолан надихався фільмом «Схід Сонця» (1927) Фрідріха Мурнау, «Врятувати рядового Райана» Стівена Спілберга та показував усій команді фільм «Плата за страх» (1953 року), у якому намагався показати, чого він хоче: дати глядачеві відчути усю складність дії, усю важливість одного на фоні всіх решти.

Дюнкерські флешбеки кожну мить

Зізнаймося чесно: ми всі очікували від Нолана продовження “Інтерстелара”: адже тема із паралельними всесвітами, у поєднанні із традиційними переплетеннями напрочуд круто зайшла глядачам. Дюнкерк у кінематографі — це як битва на річці Калка, чи під Берестечком для школярів на уроці історії: тема заїжджена і сказати у ній щось нове — це слід бути майстром своєї справи. Коли у березні цього року він оголосив, що наступний фільм зніме про операцію “Динамо” у Дюнкерку і приблизно визначив його вектор — це звучало наче здутий пшик надувної кульки. Але що ми отримали потім..! Це ще раз доводить: краще “з’їсти дві зефірки потім, чим одну одразу”, і не судити про фільми виключно з їхнього тизера.

Мене інтригував трейлер, який змушував мене очікувати цей фільм і прокидатись уночі з думкою: “а раптом вже запустився продаж квитків?”, але він не вартий і ламаного пенні порівняно з усію стрічкою. Неможливо змалювати добро без зла, чи змалювати його цілком: Нолан брав свій гонорар не за те, щоб створити чергове історичне відтворення подій на кшталт фільмів BBC, бо їх повним-повно: а тому будь-яке протиставлення історичних подробиць виглядає недолуго, тому що це ніколи не було метою фільму, і сам Нолан також про це свідчить.

Ти повністю занурюєшся у фільм і спостерігаєш: цього стилю Нолан і притримується, знаючи грані гнучкості людського сприйняття ще після “Початку”. Цей фільм важко назвати трилером, тому що він знятий немовби “сміливою, твердою рукою”, і уся канва стрічки не виглядає зіжмаканою, пришвидченою зумисне, чи драматизовано жорстокою і вона вражає цим спокоєм та відчуттям трагедії, що наближається.Цей фільм легко можна було б зіпсувати: додати йому пафосних діалогів, зробити бодай одного із солдатів мучеником, який жертвував собою, чи зобразити усе як величезний військовий подвиг, де усі з красивими обличчями і “несподівано” змужнівшими поглядами холодно ведуть всіх до перемоги, але ні Нолан, ні будь-хто інший не зробили цього і вчинили мудро.

У епоху сторітелінґу, споживацької економіки, розквіту лібералізму, коли все навколо працює над побудовою стратегії розвитку, яка буде застосовуватись до всіх людей без винятку, відзняти фільм про найбільшу ганьбу у історії військової справи — це не просто виклик, чи плавання “проти течії”, а це таки дорівнює лясненню долонею по столу. У фільмі немає звичного нам “замилення” гострих конфліктів: на екрані ледве не вбивають солдата виключно через те, що він француз, а британця не пускають до колони французьких гренадерів, тому що кожен хоче жити і усвідомлює цінність свого місця у черзі.

Я не впевнена, що зможу сісти у транспорт, особливо морський, з такою ж легкістю як раніше: побачивши, як за добу можна тричі тонути на кораблях, які мають тебе врятувати, заходячи до трюму, який вже через секунду може почати тонути від ворожого бомбардування, і якщо хтось загерметизує двері, то перетворить корабель із людьми на банку сардин, які не зможуть вибратись.

Єдине, що дивує: Нолан закладав у фільм концепцію, згідно якої усі ці сюжетні лінії, які перемежовуються між собою у різних відрізках часу, на лінію “повітря” відводив дуже багато часу, але зобразив тільки три літаки, історично узбережжя утримували близько 140 літаків, і зображаючи масштаб армії, масштаб флоту, Нолан нехтує масштабами авіації. Дивує і те, що чимала кількість конфліктів між солдатами, які хочуть врятуватись, практично їх не об’єднує, і дезінформація, яка була поширена німцями про один есмінець у день для евакуації усіх солдатів, не була використана Ноланом для підсилення драми… Але все це стає інтригуючою загадкою задуму автора.

Саспенс у чистому вигляді

Колись хлопчиків вчили плавати, викидуючи їх з човна посеред озера. Вони або тонули, або призвичаївшись, починали пливти і вибирались на берег. Цей фільм робить з тобою точнісінько те ж саме: і твоє усвідомлення війни розбивається на друзки.

Усі діалоги виглядають зайвими у порівнянні з цим екзистенційним жахом війни, чи вирвання із “материнської утроби” суспільства, яке живе у капіталістичних відносинах. Ти чітко розумієш разом із цими солдатами, історія котрих розповідається з трьох фронтів: землі, моря і повітря, що тепер почалась війна не тільки за кожен клаптик узбережжя, не тільки за кожну душу, але у першу чергу за самого себе і не може бути сильнішого мотиву до дій, ніж твій власний, невідомий нікому.

Цей фільм змушує глядача підозрювати, вгадувати, припускати — і тому не міг не сподобатись, бо він знятий не тільки з візуальним, але і з ментальним “масштабом”, який допускає існування не тільки однієї концепції подій, думок героїв, але й інших, часто протилежних по змісту. Коли будете дивитись цей фільм: поспостерігайте за поведінкою, багатозначними жестами і поглядами більшості героїв і просто усвідомте, що вони цим говорять більше, ніж будь-якими діалогами, які могли б бути там написані.

Дивлячись на цих солдатів, які виступають “головними” у змальовуванні подій у повітрі, на землі, у морі, згадуєш книгу Віктора Франкла про пошуки сенсу і усвідомлюєш, що ці люди знають цю величезну таємницю: навіщо вони живуть, і навіть якби у одному реченні вони могли б її передати з екрану, то вона б нічого не була варта для нас самих.

Цей фільм шедевральний вже хоча б тому, що ти, точно знаючи кінець і історичні обставини, все одно наче заворожений спостерігаєш за всім, що відбувається. Війна нікого не залишить безгрішним: тому і відбуваються усі ті конфлікти, які показує Нолан, але через них він доводить, що саме плече товариша допомагає тобі у найкритичнішу мить. І що сенс війни полягає у тому, аби залишитися живим. Залишитись живим не тільки фізично — а й морально: не втративши сенсу життя, перебування, боротьби за власні бажання.

Цінність кінематографу полягає у тому, що він змушує нас бути людьми, коли ми самі навіть не можемо цього зробити. Маю на увазі те, що людьми нас робить здатність відчувати, і хороше кіно пробуджує у нас гамму різних почуттів і змушує відчути з фільмом емпатію. Неможливо краще зрозуміти усю цінність жанру кіно мистецтва, ніж сходивши на сеанс “Дюнкерка”. Не пропустіть можливість подивитись фільм, який ви без сорому зможете переглянути на старості із своїми внуками, тому що він ввійде у топ військових фільмів двадцять першого століття.

Оцінка PlayUA

99

Чудово!

Вдалося

• закохати у себе картинкою і ракурсами
• не впасти у пафос і скласти геніальну сюжетну лінію
• не осоромитись перед військовими критиками

Не вдалося

• відтворити усі історичні події достовірно