Огляд коміксу “Kick-Ass”

“Чому купа людей хоче бути Періс Хілтон, і зовсім ніхто — Людиною-Павуком?” — запитує Дейв Лізевський. За відповідь йому слугують спантеличені погляди друзів. Усе просто: в реальному житті нема місця для супергероїв. Чи не так?

Марк Міллар — безумовно, непересічний автор. З нестримним запалом, різкими та широкими мазками він обожнює створювати яскраві історії, котрі витирають ноги об усталені шаблони. Шалена динаміка, по-кіношному лаконічні діалоги, удосталь чорного гумору та неприхованої жорстокості — ось характерні риси  робіт Міллара, неважливо береться він за класичну супергероїку, її виворіт чи шпигунський бойовик. Однак є й зворотній бік: за шаленим ритмом ховається майже нульовий темп, поспіх оповідача не реалізує належним чином усіх крутих задумок, і загалом Міллар, навіть якщо й зачіпає справді плідні теми, не намагається вийти за рамки яскравого розважального чтива, що суттєво шкодить його історіям.

На щастя, “Підсрачник” (Kick-Ass) — точніше, тільки перший том — від згаданих вад не страждає. Це міцна, самодостатня і доладно скомпонована історія, яка по максимуму відпрацьовує закладені в неї ідеї. За останні роки на тему висміювання (чи то пак сатиричної деконструкції) супергероїки було стільки всього написано й знято, що “супергерої навиворіт” стали навіть більш однотипними і безглуздими, ніж традиційні історії про труси поверх трико. Та “Підсрачник” на тлі однодумців усе одно виглядає свіжо та виграшно.

Побавитися в супергероя

Дейв Лізевський — звичайний старшокласник, котрих мільйони. Не відмінник, не спортсмен, не громадський активіст. Зі захоплень у нього лише комікси, зависання з такими ж друзями-ґіками, безнадійна закоханість у популярну однокласницю і масаж “Полуничка”. Він не був останнім представником іншопланетної раси, не мав драматично вбитих грабіжником батьків, його не шваркала блискавка і не кусала кобра (не кажучи вже про радіоактивних павуків). Одним словом, Дейв — концентрат типовості та занудства.

Про фільм: певен, за відсутності прочитання коміксу, чимало з вас бачили однойменну екранізацію Метью Вона. Випереджаючи запитання про порівняння: кіношний та коміксний “Підсрачники” — два цілком незалежні та однаково достойні вашої уваги твори. Щоправда, фільм значно м’якший у плані кривавості та більш оптимістичний.

І от ця людина вирішує стати супергероєм з усіма його атрибутами — упізнаваним костюмом, характерною зброєю та звучним прізвиськом. Та попервах Дейвом керує ніяк не бажання змінити світ на краще, а звичайна нудьга. Костюм та супергеройське альтер-еґо — це таке собі екстремальне захоплення, спосіб хоч якось прикрасити своє до знемоги сіре життя. Єдиний спосіб для підлітка зробити щось достатньо значуще, аби не перетворитися на в кінець утомлений життям  овоч під назвою “мій батько”.

Втім, Дейв досить швидко засвоїв, що реальний світ є значно менш привітним для супергероїв, аніж сторінки коміксів. Навіть якщо ти подолав перші невдачі, завжди постануть нові проблеми; навіть якщо ти знайшов однодумців, з’являться грізні вороги; навіть коли ти стаєш популярним і починаєш надихати людей, то все одно ніхто не врятує тебе від підступного удару в спину.

Бо якщо ти вже зважився переступити межу і стати героєм, навіть без префікса “супер-“, слід бути готовим і до поламаних кінцівок, і до приниження, і до не вигаданих, а справжніх смертей тих, хто стоїть разом із тобою. Це не кажучи про те, що щасливим кінцям у таких історіях не місце.

І сміх, і сльози

“Підсрачник”, немов той придворний блазень, вміє бути і смішним, і пронизливо серйозним. Насильство, яким так упивається Міллар ледь не в кожному своєму творі, у “Підсрачникові” працює на кожну з тональностей. Коли Повбиваночка влаштовує криваві танці, нарізаючи мешканців наркопритону — це всього лише розвага для очей; коли ті ж самі речі роблять з чільними персонажами — це вже декорації для драматичної сцени. Начебто ті ж прийоми, такі самі мальовані бризки крові та перекошені від болю обличчя, але сприймається геть по-іншому.

Власне, на прикладі Повбиваночки та її Татуська творці коміксу показують, до чого можуть довести оті самі пошуки веселого життя та супергеройство з нудьги. Бо одна річ, коли ти сам цим страджаєш, і зовсім інша — коли цей вихор підхоплює твоїх батьків, друзів чи щонайгірше — дітей, безповоротно позбавляючи їх нормального життя. Хай Повбиваночка і є майстринею різноманітних способів шкварити добром і завдавати справедливості, однак передусім це десятирічна дівчинка, якій усе ж потрібні обійми, опіка і любов. І навіть не скажеш, хто завдав цій дитині більше страждань — мафіозний клан Дженовезе чи її власний батько.

Втім, Дейв-Підсрачник, Мінді-Повбиваночка і Татусько не є герметичними образами. Вони — плоди свого оточення. Світу, де перехожі почнуть знімати бійку чи аварію на телефон, аніж втрутяться з метою принити/допомогти; світу, де більше наслідують обгортку, а не наповнення; світу, де конформізм розтоптав залишки яскравого у мільйонах людей.

---

Марк Міллар та Джон Роміта-молодший вичавили обрану тему до краплі. Другий та третій томи “Підсрачника” значно впали в якості — задерши рівень брутальності до захмарного рівня, продовження історії Дейва та Мінді не додає нічого в ідейному плані, а до всього під кінець вилітає у моралізаторський зірково-смугастий хепі-енд. Це вже цілком опціональне чтиво, тоді як перший том — зубаста, ядуча сатира на звичну пафосну супергероїку, котра здатна не лише чорним гумором потішити, а й має що вам сказати.

P. S. За наданий для огляду комікс дякуємо магазину ideo-grafika.