Далеко не вперше ігротворці намагаються розповісти нам чуттєву історію та створити колоритний світ, не застосувавши жодної репліки — згадаймо лише Journey, Brothers: A Tale of Two Sons чи Inside (огляд). Пригодницька гра Virginia, здавалося, поповнить цей перелік. Її демо-версія відразу підкупала нотками “Твін Пікс”, “Справжнього детектива” і навіть “Секретних матеріалів”. Втім, релізна її подоба настільки швидко розлітається на друзки, що запитуєш себе: “І на оце пішло два роки?”

Справжній дете… о, лампочка!

Події гри, як можна здогадатися зі заголовку, відбуваються у штаті Вірджинія. Анна Тарвер, свіжопризначена агентка ФБР, вирушає разом із напарницею в містечко Кінґдом розслідувати зникнення сина священника. До всього, відділ внутрішніх розслідувань доручив Анні стежити за своєю неблагонадійною товаришкою. А ще вона темношкіра. Тобто вони обоє темношкірі, Анна та її напарниця Марія. І це ну капець як важливо.

Зі самісінького старту гра нарощує темп за допомогою монтажу. Ми отримуємо посвідчення агента на урочистій посвяті — бац! — ми сидимо у кабінеті начальника — бац! — ми вперше зустрічаємо Марію Гальперин — ми їдемо до Кінґдома — бац! — ми опиняємося у сні Анни — бац! — ми показуємо священникові наші значки і проходимо в кімнату зниклого хлопчика… Ще кілька хвилин після цього гра Virginia зберігатиме ілюзію того, що перед нами трилер із домішками чогось химерного. А потім все піде по жіночих статевих органах (що за дикого наголосу на статі персонажів украй доречно).

Жінки одного кольору

Для Virginia ви не гравець. Вже у головному меню вам про це відверто каже пункт “Розпочати фільм”, а не “гру”. Дослідження, свободи і багатства взаємодії для вас не передбачено — ідіть уперед та час від часу клацніть мишкою, щоби сценка продовжилася. А часто навіть іти не треба — просто чекайте і клацайте.

Гаразд, скажете хтось, якщо гравцем мене робити не хочуть, то хоч побуду глядачем. Подивитися тут є на що — стильні тріпи-кошмари Анни, душевні сцени товаришування і розбрату обох жінок, мирний сніданок, пізнання сімейної трагедії Марії. Особливо вдалися два ланцюжки сцен: у першому Анна йде по головах до вершини кар’єрної драбини, саджаючи за ґрати своїх чоловіків-колег, а потім замикає коло, сама ставши начальником ФБР і спокусивши молоденьку агентку стати на падлючий шлях; в іншому вона буває у тілах у головах чоловіків, з якими стикалася, оголюючи їхні чорні таємниці та душевні рани. АЄОА.

Це всього лише сценки, які ніяк не складаються у цілісну історію. Монтаж, покликаний нагнати темп, робить півтора-двогодинну гру вкрай затягнутою і нудною, а відсутність нормальною композиції взагалі відбиває охоту грати далі. Тобто ти розумієш, що в центрі стоять взаємини двох темношкірих жінок, що Анна у видіннях пропускає крізь себе труднощі визнання: вона ж бо кольорова жінка, яка змогла стати повноцінним агентом — а це для 90-их неабякий подвиг. Тут і асоціативна схема “чоловік-ворог”, і вже згадані мотиви домінування над цими ж чоловіками та ототожнення себе з ними. Але що толку з проштовхування сексуалізованих образів, якщо історії тут нема, лише тасований набір сцен.

Стоп, а що зі зниклим хлопчиком? Саме з нього усе почалось, і невже це зникнення так і лишать нерозкритим. Та ні не, не переймайтеся, його забрали іншопланетяни , він просто застав, як молоденька дівчинка доробила його татові-священику мінет, і втік з дому. Анна і Марія побачили його проїздом, але не спинились, бо кому він в дідька впав, той зниклий хлопчик? Тут же у нас важка жіноча доля в центрі уваги!

Дещиця на відкуп

Півтори години — саме стільки триває Virginia. За цей час її хотілося кинути добрий десяток разів. І лише дві речі не давали цього зробити. По-перше, увага до дрібничок, хай мова йде про інтер’єр чи міміку персонажів. Здебільшого рівні як не мають інтерактивності, так і доволі скупі на інформацію, хоча буває, кілька яскравих штрихів здатні розповісти щось про персонажа. Купа нерозпакованих коробок у квартирі Анни, лікарняне ліжко у домі Гальперин, рушниці та мисливські трофеї перед письмовим столом священика тощо. Але куди більше вражає те, скільки низькополігональні дровиняки здатні показати одними лише рухами брів та губ. Особливо це помітно у сцені знайомства з Марією Гальперин — її офіс запхали аж у підвал, подалі від людського ока, а сама вона при першій зустрічі тримається насторожено, неохоче йде навіть на зоровий контакт. І лише поступово крига її замкнутості скресає.

Та найбільша цінність Virginia — музика. Фактично всі емоції, що викликає гра, зав’язані на тутешніх мелодіях. Кожна композиція — це влучання в десяточку, а три мелодії взагалі змушують попросити розробників, щоби вони гру продавали на додачу до саундтреку, а не навпаки. Празький симфонічний оркестр лайна не робить — хто пригадує музику з третьої “Готики”, той знає, про який рівень мова.

Virginia не змогла стати ні хорошою грою, ні пристойним інтерактивним кіно. Це набір сцен, який надто вже зосередився на жіноцтві у винятково чоловічій сфері замість створення доладної історії — хоча десь на задвірках мигтить і тема педофілії, і молодіжної наркоманії, і корпоративного “вовчатництва”. Але ні, у творців свої пріоритети.

Артхаус водиться не лише в кіно, а й серед ігор. І часто буває в ньому автоцензура, мовляв, ні, я не повинен позіхати, це ж бо творчий задум, це високе, це почерк художника. Та не слід виправдовувати ні фільмів ні ігор, якщо за мистецькими амбіцями ховається нудний кавелдик. Хай навіть і з чудесною музикою.