У ніч на 16 березня Американська кіноакадемія роздавала все ще найбільш престижну кінонагороду в світі. Багато хто пішов спати і, в принципі, нічого суттєвого не втратив. По-перше, не прокинутись після нагородження просто-таки в стосі новин про «Оскар» важко, навіть коли хочеться. По-друге (і вже тенденційно), «Оскар» продовжує втрачати глядацьку авдиторію, а це завжди був її золотий запас. Частина людей була обурена чи розчарована ще на стадії номінацій (про які ми цьогоріч навіть не написали), бо досить багато відчутних стрічок не потрапили у гонитву. Частина людей просто не бачить сенсу дивитись церемонію нагородження.

Намагання підняти інтерес до неї було дуже відчутним в соцмережах, де цьогоріч було на подив багато інсайдерської інформації. Багато з цього не дуже щоб і новини (особливо факт, що церемонія проходить, по суті, в типовому ТЦ), але для багатьох людей стало сюрпризом, що за снеки роздають гостям церемонії (не сидіти ж чотири години без води та їжі), а також наявність справжнісінької масовки — т.з. seat fillers (буквально «заповнювачі крісел»), які абсолютно безкоштовно і при цьому з купою обмежень (серед яких не чіпати їжу і не говорити зі знаменитостями, якщо до тебе не заговорили) приходять подивитись на шоу наживо.

Чи було там на що дивитись цього року? Є сенс розібратися, а заодно дізнатись про всіх переможців.

Проблеми з трансляцією і зацікавленістю

Постановником церемонії нагородження був британський режисер Геміш Гемілтон: людина, яка вже 31 рік у телевізійній режисурі, зокрема постановник церемоній відкриття та закриття Олімпіади 2012 року в Лондоні. Це професіонал своєї справи, тож величезна кількість дивних помарок на цьогорічних «Оскарах» здивували більше, ніж будь-які перемоги та поразки. Обрубані промови деяких переможців та навіть завалені в прямому і переносному сенсі кадри — такого «оскарівського» рівня якості люди не бачили на церемоніях давно. Враховуючи, що специфіка телевізійної режисури це, переважно, вчасно перемикатись між камерами та мікрофонами, питання тут як раз не до операторів, а до Гемілтона.

Хоча, звісно, на прямій трансляції статись може що завгодно і зазвичай це теж свого роду цікавинка «Оскарів». Але цього разу не було якихось сміливих висловлювань чи неочікуваних ляпасів. Поменшало навіть традиційних для церемонії музичних номерів. Тому увага глядачів була прикута до зірок, але і вони чимось сильно цікавим переважно не радували. Моментом, який найбільше претендує на мем, цьогоріч стало зовсім не чергове обличчя Леонардо ДіКапріо (хоча хтось намагався його виловити), а досить сумна, якщо вдуматись, сцена, в якій канадський бізнесмен Кевін О’Лірі (який дебютував в кіно в 71 рік у фільмі «Марті Супрім: Геній комбінацій») хизувався своїм дивакуватим костюмом, а на нього в цей час дивився іранський режисер-дисидент Джафар Панагі, якому в рідному Ірані загрожує ув’язнення за те, що він в принципі знімає кіно.

Втім, цікавинки на червоній доріжці все ж були. Другий рік підряд «Оскар» почав звертати увагу на горор і YouTube, і обидва відповідають церемонії взаємністю. Зірка фільму «Грішники» (Sinners) Джек О’Коннелл (якого Академія, як багато хто вважає, обділила номінацією за найкращу роль другого плану) прийшов на церемонію зі своїми вампірськими зубами з фільму.

А от те, що на церемонію нагородження запросили Марка Фішбаха (він же Markiplier), має по собі два цікавих аспекти. По-перше, це визнання того, що його режисерський дебют, екранізація інді-відеогри Iron Lung (яку Фішбах зміг зробити касовим хітом попри відсутність звичайної дистрибуції), стала нетиповим успіхом, з яким Голлівуд не може не рахуватись. По-друге, починаючи з 2029 року «Оскари» будуть показувати вже виключно на YouTube. Ведучий церемонії Конан О’Браєн жартував на цю тему, кажучи що ймовірним ведучим церемонії в майбутньому може бути Mr. Beast.

Головні тріумфатори

Хоча «Грішники» стали новим рекордсменом з кількості номінацій на «Оскар» загалом, головним тріумфатором виявився фільм Пола Томаса Андерсона «Одна битва за іншою». В активі цієї стрічки опинилося шість статуеток:

• Найкращий фільм — продюсери Адам Сомнер (посмертно), Сара Мерфі та Пол Томас Андерсон;
• Найкращий режисер — Пол Томас Андерсон;
• Найкращий актор другого плану — Шон Пенн за роль полковника Стівена Джея Локджо;
• Найкращий адаптований сценарій — Пол Томас Андерсон за мотивами роману «Винокрай» (Vineland) Томаса Пінчона;
• Найкращий монтаж — Енді Юрґенсон;
• Найкращий кастинґ — Кассандра Кулукундіс.

В останньому випадку фільм став першим переможцем у номінації, яка була додана цьогоріч. Заслуги кастинґ-директорів в підборі акторів для фільму, формуванні разом з режисером цілісного ансамблю після копирсання у сотнях кандидатур на кожну роль у фільмі, після чого ще робота з контрактами та документами кожного актора, давно вимагали подібного визнання. Через кілька років додасться ще одна номінація, яка непогано виглядала б в портфоліо цього фільму — найкращі каскадерські трюки.

Перемога Шона Пенна особливо приємна українцям, оскільки Пенн підтримує нас з 2022 року в усіх можливих проявах. Однією з головних цікавинок вечора стало те, що Пенн вирішив не з’являтись на церемонію. І хоча на ній про це нічого не сказали дуже швидко стало відомо: замість того щоб сидіти поміж знаменитостей Пенн вирішив вкотре навідати Україну, куди наразі їде через європейські країни.

Пенн став сьомим в історії “Оскарів” актором, який виборов статуетку тричі. До нього це вдавалося тільки Волтеру Бреннану, Інґрід Берґман, Джеку Ніколсону, Меріл Стріп, Деніелу Дей-Льюїсу та Френсіс МакДорманд. Є сенс нагадати, що крім “Однієї битви за іншою” в 2025 році Пенн з’явився на екранах також в українській стрічці “Війна очима тварин“, де знявся за номінальний (щоб не порушувати формальні правила Акторської ґільдії США) гонорар $1.

З 14 номінацій “Грішники” взяли лише чотири нагороди, проте досить істотні:

• Найкращий актор — Майкл Б. Джордан за ролі Ілайджі “Смоука” Мура та Еліаса “Стека” Мура;
• Найкращий сценарій — Райан Куґлер;
• Найкраща музика — Людвіг Йоранссон;
• Найкраща операторська робота — Отем Дюральд Аркапоу.

В останньому випадку Аркапоу стала першою жінкою-операторкою в історії нагороди і також першою небілошкірою особою в цій номінації. Трохи сумно за легендарного характерного актора Делроя Ліндо, якого в номінації за найкращого актора другого плану обійшов Шон Пенн, хоча в цій номінації була більш ніж чесна боротьба. Навіть попри те, що “Одна битва за іншою” отримала дві номінації в цій категорії (Бенісіо дель Торо на відзнаку заслуговує так само як і Шон Пенн).

Непогані три нагороди з дев’яти номінацій отримав “Франкенштайн” (Frankenstein) Ґільєрмо дель Торо:

• Найкраще художнє оформлення — художниця Тамара Деверелл, декоратор Шейн Війо;
• Найкращі грим та зачіски — Майк Гілл, Джордан Семюєл та Кліона Фьюрі;
• Найкращі костюми — Кейт Гаулі.

Ще одним успіхом Netflix став мультфільм “Кейпоп-мисливиці на демонів” (KPop Demon Hunters). Фентезійний мюзикл переміг в обидвох своїх номінаціях:

• Найкращий анімаційний фільм — Меґґі Канґ, Кріс Епплгенс та Мішель Л.М. Вонґ;
• Найкраща пісня — “Golden”, слова та музика Ejae, Марка Зонненбліка, 24, Ido та Тедді Парка.

Піти з одним “Оскаром” це краще ніж піти з нічим, проте серед таких “одинаків” є максимально неприємний для нас інцидент, про який мова далі піде окремо. Але поки що:

• Найкраща жіноча роль — Джессі Баклі за роль Аґнес Шекспір в фільмі “Гамнет” (докладніше про який і його вісім номінацій тут).

• Найкраща жіноча роль другого плану — Емі Медіґан за роль Тітоньки Ґледіс в фільмі “Зброя” (Weapons).

Перша ж анонсована перемога закріпила минулорічну тенденцію — горор почали серйозно сприймати на “Оскарах”. Для цього знадобилось майже 90 років (поодинокі випадки можна перерахувати на пальцях), але за 75-річну ветеранку характерного акторства Емі Медіґан не можна не порадіти. Заслужену нагороду вона отримала за роль в менше ніж 20 хвилин, але таку, що цей моторошний, гротескний образ (який навіть не потрапив в трейлери фільму) запам’ятався кожному, хто його бачив. Загалом горор виборов солідні 8 нагород та 27 номінацій, які поділили між собою чотири фільми — “Грішники” (16 номінацій, 4 нагороди), “Франкенштайн” (9 номінацій, 3 нагороди), “Зброя” (1 номінація, 1 нагорода), а також шведсько-норвезько-польско-датський фільм “Гидка сестра” (Den Stygge Stesøsteren). Останній було неочікувано номіновано на найкращий грим.

• Найкращий міжнародний фільм — “Сентиментальна цінність” (Affeksjonsverdi), Норвегія (норвезькою, шведською та англійською мовами).

Стрічці Йоакіма Трієра пророкували значно більше нагород з 9 номінацій, але їй все одно поталанило більше ніж вищезгаданому “Марті Супріму”, який не має жодної нагороди з 13 номінацій.

• Найкращий документальний фільм — “Містер Ніхто проти Путіна” (Mr. Nobody Against Putin), режисери Девід Боренстейн та Павєл Таланкін (РФ), продюсери Гелле Фабер та Ержбета Караскова.

Той самий неприємний інцидент, про який було сказано вище. Технічно це не російський фільм (за виробництво відповідальні три країни — Данія, Чехія та Німеччина), але він переважно знятий російським режисером на російських теренах.

• Найкраща документальна короткометрівка — “Всі пусті кімнати” (All the Empty Rooms), режисер та продюсер Джошуа Сефтел, продюсер Конелл Джонс.

Врятувати ситуацію для українців цілком могла б ця номінація, бо в ній було представлено фільм “Озброєний лише камерою: життя та смерть Бретта Рено” (Armed Only with a Camera: The Life and Death of Brent Renaud). Це зафільмована в тому числі в Україні остання робота Бретта Рено, відомого журналіста та кінематографіста який загинув від рук російських окупантів 13 березня 2022 року в Києві. Натомість члени Академії проголосували за короткометрівку про інше наболіле — стрілянини в школах. Важко їх звинувачувати.

• Найкраща короткометрівка — “Співаки” (The Singers) режисера Сема А. Девіса та продюсера Джека Піатта та “Дві людини обмінюються слиною” (Two People Exchanging Saliva) режисерів Александра Сінґха та Наталі Мустеата.

Цікавий випадок стався в цій номінації, бо “нічия” між двома номінантами де обидва стають переможцями є відносною рідкістю. Воно і на краще, бо “Співаки” засновані на розповіді російського письменника Івана Тургенєва (настільки що він вказаний єдиним автором літературної основи фільму без проміжного сценариста), у той час як “Дві людини обмінюються слиною” — антиутопія про диктатуру (яка забороняє людям навіть цілуватись) в дусі Джорджа Оруелла і чогось ще, що завжди сусідствувало з нами на півночі. В тому числі в той час коли там ставав відомим письменником Іван Тургенєв. “Співаків” можна подивитись на Netflix, а “Дві людини…” — безкоштовно на YouTube.

• Краща анімаційна короткометрівка — “Дівчинка, що плакала перлинами” (The Girl Who Cried Pearls), режисери Кріс Лавіс та Мацек Жебровські.

Принаймні в цій ситуації українці зітхнули з полегшенням, бо нагороду не отримала єдина стрічка, де РФ не серед країн виробництва (дві інших — Ізраїль та Кіпр) і де режисером не є творець десятиліть російської анімаційної пропаганди (зокрема з 1999 році в складі анімаційної студії “Мєльніца”). Найцікавіше, що режисер “Трьох сестер” Константін Бронзіт навіть не був вказаний під власним іменем в титрах. Офіційна аргументація появи псевдоніми “Тімур Долґов” — “соціальний експеримент”, мовляв чи буде успішним анімаційний фільм на фестивалях без імені “відомого режисера”.

Але те, що “Долґов” за геть фіктивною біографією народився в Тбілісі і живе в Торонто наштовхує на геть інше пояснення “соціального експерименту” — банальне і до болі вже знайоме ґеймерам намагання росіян приховати походження фільму до певного моменту. Вдалося, але вочевидь, розкриття після номінації реальної особистості режисера не дуже сподобалось членам Академії. До того ж, “Дівчинка, що плакала перлинами” зроблена вручну стопкадровою анімацією справжніми канадцями, в той час як фіктивний “Долґов” працює в цілком типовому для Бронзіта стилі примітивного малюнку на комп’ютері.

• Найкращий звук — Ґарет Джон, Ел Нельсон, Ґвендолін Йейтс Віттл, Ґері А. Ріццо та Хуан Перальта за фільм “F1” (наш огляд).

Блокбастер про наймасштабніші в світі перегони став дивним аутсайдером оскарівської гонитви, бо багатьом здався атракціоном без наповнення. Це не завадило академії номінувати F1 не лише на три технічні номінації (звук, монтаж, візуальні ефекти), а ще й на найкращу стрічку. Ніхто, звісно, не думав, що фільм забере їх всі, але є і такі люди, хто здивовані, що фільм в принципі взяв принаймні одну. Між тим, спортивна драма просто перекрила ніші, в яких зазвичай впевнено сидять супергеройські фільми. З “чистих” представників цього жанру вперше за довгі роки не номіновано було нічого.

• Найкращі візуальні ефекти — Джо Леттері, Річард Банегам, Ерік Сейндон та Деніел Барретт за фільм “Аватар: Вогонь і попіл” (Avatar: Fire and Ash).

Якось мало номінацій дісталось і черговому творінню Джеймса Кемерона (окрім візуальних ефектів стрічку також номінували на найкращу роботу художника по костюмах), тай в тій номінації де фільм здобув статуетку є сенс спитати — чи дійсно в третій “Аватар” більше заслужив на неї ніж, наприклад “Грішники”?.. Як і у випадку монтажу, нагорода в цій номінації часто дістається більш очевидному використанню візуальних ефектів, у той час як сама їх ціль, за логікою — не бути очевидними.

Свято кіно знову псують росіяни

З початку повномасштабного вторгнення рівно раз на два роки (2023, 2025) “Оскари” стабільно дають привід зайвий раз згадати, що російська культура все ще котується як щось величне на світовій арені. Але це, вочевидь, не було незламною тенденцією, тому що 2026 скоріше видав нам те ж саме що й 2025-й, тільки трошки гірше. Про це є сенс написати окремо.

В 2025 році українці настільки пожвавлено чиниили спротив “Анорі” (Anora), що за перемогами і номінаціями (всього шість) цього фільму геть не помітили що це єдиний фільм з російським внеском (та й те у вигляді окремих акторів), у той час як український внесок був у  фільмах з сумарним числом в 29 номінацій. Цьогоріч ситуація повторилась ще цікавішим чином — обурення українців номінацією “Містера Ніхто проти Путіна” засліпила істотну частину видань та думок таким чином, що ще двох “агентів впливу” в короткометражних номінаціях ми просто не помітили. А між тим, ми живемо в епоху short form content і дивитись короткометрівки ніколи не було простіше. Для багатьох кіноманів з дефицітом часу це давно є настільки ж істотна частина того, що вони подивились як, наприклад, серіали.

Звісно, що нам як колишній радянській колонії значно видніше, що класична російська література ховає за собою повну бездіяльність, заклик до неї та відсутність прогресу, але чи слід дивуватись, що люди які досі вважають піком літератури щось російське з 19 століття (в сумнівному перекладі) перебувають також в шоці від того від показаних в “Містері Ніхто проти Путіна” масштаби пропаганди в шкільній освіті?..

Насправді, слід. Бо, по-перше, освіта США наразі сама не витримує критики в плані цензури і пропаганди, а по-друге засвоєні в класичній російській літературі 19-20 ст. приклади “непокори” росіян дуже гарно лягають на наратив про простого вчителя, який, один-однісінький на всю школу, вирішив показати світу “правду”. Проблема російської “правди” в тому, що вона дійсно має по собі правдивий компонент, але завжди має нашарування пропаганди.

Чи правильно ми намагаємось донести це американцям? На мою думку, можна краще. З емоційної точки зору важко не поділяти обурення, але коли у випадках “Анори” і “Містера Ніхто проти Путіна” американці запитують українців “ви хоча б бачили ці фільми?” вся наша аргцментація розбивається об те, що ні, не бачили. І вирішення цієї проблеми зовсім не в тому щоб дивитись остогидлу романтизацію СРСР та/або РФ (різниці насправді мало), а в тому щоб ефективніше комунікувати світу, що ми вже передивились, перечитали цього всього в 1992-2014 рр. Що воно було в нашій шкільній програмі, постійно замінювало собою наші твори (яким в  результаті не було істотного місця в популярній культурі) і буквально не сприймається вже серйозно нашою психікою, якщо не нервовою системою. Як це не дивно, культура політкоректності могла б працювати і на нас, якби ми вміли нею користуватись: спокійно, але наполегливо казати, що для нас російська культура настільки ж травматична як для афроамериканців, наприклад, присутній в кожній другій класичній кінострічці з США расизм. Пояснювати і аргументувати, що культура опресії неприпустима і глибоко вкорінена в російській з середньовіччя.