Помер легендарний режисер Жан-Люк Ґодар

У віці 91 рік у швейцарському місті Ролль помер від легальної в Швейцарії евтаназії легендарний французький і швейцарський режисер Жан-Люк Ґодар. Коли мова іде про французьку “нову хвилю” переважна більшість знавців кіно першими згадають два прізвища — Ґодара і Франсуа Трюффо. Близькі друзі (які сильно посварились у 1960-х) спільно писали сценарій першого повнометражного фільму Ґодара, “На останньому диханні” (À bout de souffle). Фільм 1960 року став справжньою революцією: так кіно до того не знімав ніхто, а після того кіно почав знімати кожен другий. В намаганнях зекономити і все одно зафільмувати те, що хотілося, Ґодар винайшов одразу кілька технік фільмування і монтажу в їх сучасному варіанті, зокрема використав фото- а не кіноплівку щоб знімати при мінімалістичному освітленні вночі. Коли ж готовий фільм виявився занадто довгим та нудним, Ґодар перебрав всі можливі варіанти що з цим можна зробити (наприклад видалити окремі сцени) і винайшов свій — видалив короткі моменти в сценах, зробивши фірмовий, “рваний” монтаж, на якому досі вчать режисерів та монтажерів цій техніці.

Проте головне досягнення “На останньому диханні” можливо навіть не в техніці а в організаційному підході загалом. Замість того, щоб знімати на скромному бюджеті так, як це робили на кіностудіях, колишній кінокритик фактично власноруч зробив незалежне кіно вже таким, яким ми його знаємо — свободним та непересічним. Успіх першого фільму перслідвував Ґодара все життя, як це сталося і з одним з його кумирів і, пізніше, шанувальників — Орсоном Веллсом. Втім, це не означає що наступні роботи Ґодара не стали культовими. Без багатьох моментів фільмів “Жінка є жінка” (Une femme est une femme), “Божевільний П’єро” (Pierrot le Fou) і особливо “Банди аутсайдерів” (Bande à part) не було б того Квентіна Тарантіно, який зараз зізнається в коханні кіно Ґодара майже в кожному інтерв’ю. Без фільму “Альфавілль” (Alphaville: une étrange aventure de Lemmy Caution) ми не бачили б таку наукову фантастику, яку глядаач вже звик бачити зараз — заземлену (Ґодар знімав майже без змін в сучасному йому Парижі 1965 року), перосмислюючу старі палпові романи та комікси (з яких прийшов головний герой фільму Леммі Коушн) та тривожну (головним антагоністом фільму є комп’ютер, який захопив владу над цілим містом).

Кінокритиків та глядачів вабили фіромвий стиль режисера та його відносини з виконавицями головних ролей (зірки фільмів Ґодара Анна Каріна та Енн Вяземські послідовно стали його дружинами). Самого ж Ґодара вабили політичний радикалізм, ліві рухи та ще більш артхаусні підходи до кіно. Переломним в цьому відношенні можна вважати фільм “Чоловіче — жіноче” (Masculine Feminine). Замість хулігана Жана-Поля Бельмондо (якого Ґодар вивів на зіркову орбіту у фільмі “На останньому диханні”) — нервовий інтелігент Жан-П’єр Лео. Замість “рваного” монтажу кадри, які настільки довго фіксуються на персонажах, що глядачу стає ніяково ніби це він у їх  особистому просторі (насправді ж, за природою кінематографу, все навпаки).

Подальші роки роботи Ґодара тісно пов’язані не лише з постійними розчаруваннями (аж до спроб самогубства) режисера в різних гілках марксизму, всі з яких він перепробував, а ще й зі звинуваченнями у антисемітизмі. Сам режисер завжди відкидав такі погляди і виправляв їх називаючи себе “антисіоністом”, однак ця риторика мало сприяла улагодженню скандалів. Втім, у 2010 році коли це в черговий раз випливло у суспільний дискурс режисера через статтю у The New York Times яка засуджувала американську кіноакадемію за бажання видати Ґодару почесного  “Оскара” за досягнення, на захист режисера стало багато експертів, у тому числі кінокритик Річард Броуді, цитати з книги якого наводились як докази у статті і були, на думку Броуді, сильно видрані з контексту. Так чи інакше, але за п’ять десятиліть після “золотих” для його фільмографії шестидесятих Ґодар дуже рідко зупинявся щоб не зняти принаймні один фільм на два роки. Він впевнено зайняв місце одного з режисерів, якого переважно дивляться інші режисери і самітнику, який переїхав до Швейцарії з дружиною (де він виріс під час Другої світової війни і куди повертався періодично все життя) цієї публіки було, в принципі, достатньо.

Останні повнометражний (45-й в цій категорії) та короткометражний фільми в фільмографії зі 131 режисерських робіт Ґодар закінчив у 2018 році. Повнометражний “документальний горор” “Книга з ілюстраціями” (Le livre d’image) взяв золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю. Фільм-колаж з усього, від перших кіноекспериментів до власних матеріалів (не нехтуючи мемами з інтернету), як виявилось, був епілогом всього життя Ґодара, в якій за його власними висловлюваннями була лише одна аксиома — безмежна любов до кіно.

У 2021 році Ґодар з’явився на півтори години по відеозв’язку на міжнародному кінофестивалі в Кералі (Індія). Режисер виглядав слабким, але коли мова заходила про кіно, ніби оживав: запалював сигару і ставав тим самим Ґодаром, якого ми звикли бачити на фотографіях та появах у власних фільмах. Живим (тоді ще) класиком, який власноруч змінив кіно.

Читайте також

“Хрещений батько” реаліті-ТБ і фільмографії Тарантіно: помер Джон Ленґлі

Квентін Тарантіно розповів, чому не взявся знімати фільм про Люка Кейджа

«Одного разу в Голлівуді»: персонажі та їх прототипи, великодки, алюзії, цитати (оновлено)

Одного разу в Голлівуді / Once Upon a Time In Hollywood (2019)

Огляд фільму «Одного разу в Голлівуді»

Одного разу в Голлівуді / Once Upon a Time In Hollywood (2019)

Золотий глобус. Номінації, розподіл сил і думи мої, думи…

Ми створили Steam-куратора з українськими іграми!

uagames site 01

До мережі потрапила інформація про неанонсоване DLC для Far Cry 6

Far Cry 6

Російські розробники присвоїли собі легендарний український шутер

chasm

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: