Джеймс Ґанн — режисер і сценарист, індивідуальність якого завжди видно в будь-якому фільмі. Хоча наразі його тісно пов’язують з жанром супергероїки, сам Ґанн вважає, що «Супермен» є першою його чистою роботою в цьому жанрі, відносячи «Супер» і «Миротворця» до пародії та деконструкції, трилогію «Вартові галактики» — до ширших космічних пригод, а «Загін самогубців: Місія навиліт» (наш огляд) і мультсеріал Creature Commandos — до творів конкретно про суперлиходіїв.

Стиль Ґанна в «Супермені» дотримано, однак перед режисером і головним архітектором нового Кіновсесвіту DC стояло напрочуд складне завдання — зробити стрічку і особистим висловлюванням, і наріжним каменем цілої франшизи. Чи вийшло у нього це? Якщо максимально коротко, то так. Але тут є про що поговорити в деталях.

Будні всесвіту різними очима

Сюжет нового «Супермена» важко назвати складним. Він однозначно не спрощений і сценарію вистачає деталізації, однак навіть попри завищені ставки, не складається враження, що відбувається щось дійсно масштабне для цього всесвіту (скоріше за все, так і задумано). Фільм відкривається чіткими часовими рамками, з яких стає зрозуміло, що це третій рік діяльності досить молодого Супермена, однак у цьому всесвіті він супергерой далеко не перший і точно не останній. Як і Лекс Лютор не є єдиним злом, хоча безумовно він є значно більшою загрозою, ніж карикатурний диктатор Боравії (до якого ми ще повернемось).

Уже на початку фільму нам показують, що Лютор одночасно стоїть за війною між Боравією та Джарганпуром. «Молот Боравії» (про якого всі думали ще з часів першого тизер-трейлеру) виявляється Ультраменом — ручним лиходієм Лютора,  який виконує не просто накази, а схожі на шахові комбінації та/або мову програмування кодові позначки ударів. Таким чином мозок Лютора напряму протиставлений м’язам Супермена. Ця динаміка зберігається весь фільм, однак Лютор сильно недооцінює головне — прибулець, який є об’єктом його ксенофобії, насправді така ж людина в плані особистості, як і він.

Ну, може, не зовсім така. Чесно кажучи, Лютор Ніколаса Голта — один із найбільш лихих варіантів цього персонажа. Куди він тільки не вліз і чиїх замовлень не виконував. Сама лишень приватна в’язниця для політв’язнів і колишніх дівчат у розломі між усесвітами (який  Лютортакож використовує для нелегальних і дуже небезпечних переміщень) ніби прийшла з трохи іншого жанру. Голт блискуче відіграє не просто поганця, а поганця дійсно геніального. Частину фільму ми бачимо з перспективи якщо не його самого, то його підлеглих. Багато з них дуже швидко починають розуміти, що призма, через яку їхній бос дивиться на світ викривлена настільки, що це загрожує всім довкола.

Ґанн використовує в цьому моменті дійсно хорошу роботу з акторами. Особливо серед супроводу Лютора слід виділити Стівена Блекгарта в ролі одного з найближчих асистентів, Сіднея Гапперсена. Актор працює з Ґанном ще з 1990-х рр. і найперших робіт для студії Troma, тож не дивно, що іноді саме цей персонаж каже найбільш логічні й переконливі речі про стан усесвіту (і схожий на суміш Ґанна й Коренсвета зовнішньо). Загалом Ґанн із тих режисерів, яких актори люблять і в яких охоче будуть грати навіть маленькі ролі. Для фільмів про Супермена є вже традиційним, що біологічного батька героя, Джор-Ела втілить хтось відомий, тож Ґанн вмовив на камео Бредлі Купера, який озвучував Ракету в усіх його трьох із половиною «Вартових галактики». Персонаж Купера вийшов менш важливим для фільму, ніж Рассел Кроу в «Людині зі сталі» Зака Снайдера, проте точно важливішим, ніж Марлон Брандо в «Супермені» 1979 року. А от біологічній матері Супермена в усіхі з цих випадків досі приділено мало уваги.

Загалом, попри очевидну різницю в тоні й стилістиці, підхід Ґанна до «Супермена» можна порівняти з «Бетменом» Метта Рівза (наш огляд). Прослідковується це в трьох факторах — болючому переосмисленні героєм ролі своїх померлих батьків, намаганні зрозуміти власну позицію та її притримуватись і… музичній ідентичності. Ґанн завжди любив нетривіальний підхід до використання пісень і музики у своїх стрічках, однак зробити Супермена шанувальником панк-року — це настільки ж цікаво, як Бетмен, натхненний Куртом Кобейном. Цей елемент також додає контрапункт у тому, наскільки різні Кларк і Лоїс (Девід Коренсвет та Рейчел Броснаген однозначно знаходять одне одного в спільних сценах і мають чудову хімію), бо вона смаки свого хлопця вважає відверто попсовими, а сам Кларк наголошує на тому, що панк-культура — це передусім спротив, який може набути дуже різних форм.

У цьому плані складними, але дуже цікавими є інші супергерої фільму, так звана «Банда Справедливості», лідером якої є Ґай Ґарднер, один із Зелених ліхтарів. Це, ймовірно, найбільша роль постійного учасника будь-чого, що робить Джеймс Ґанн, відомого актора Натана Філліона з часів першого повного метру Ґанна, «Слизький» (Slither). Ґарднер постає дуже впертим, не найкращим у світі супергероєм, проте на подив ефективним (коли це стосується його безпосередніх обов’язків). Те ж саме можна сказати і про Орлицю (Ізабела Мерсед) та Містера Теріфіка (Еді Ґатегі). Як і Ентоні Керріґан в ролі Метаморфо, кожен із них отримує можливість проявити себе як з емоційної точки зору, так і в кількох екшн-сценах.

Сказати те ж саме можна навіть про журналістів з газети Daily Planet. Їхні сюжетні лінії цікаві підняттям тем журналістської етики та складнощів цієї роботи (навіть роботи з WordPress). Найбільше можливостей показати себе отримує Джиммі Олсен (Скайлер Джізондо), чия робота з інформаторкою в колах Лекса Лютора є навіть більшим підсюжетом ніж, власне, журналістська діяльність Лоїс Лейн і Кларка Кента, ускладнена їхніми стосунками. Все це нерідко стає приводом для гумору, однак за можливим винятком в особі спортивного журналіста Стіва Ломбарда (Бек Беннетт) жоден персонаж не сприймається як вписаний і сценарій суто для того, щоб було з кого жартувати. Навіть суперпес Крипто й Суперґерл у виконанні Міллі Алкок, появи яких глядацька авдиторія в залі кінотеатру майже завжди зустрічає сміхом.

Що стосується персонажів, роль яких — це показати масштаби кіновсесвіту, то комусь дісталось дуже мало матеріалу, а комусь — несподівано багато. До останніх належить Френк Ґрілло в ролі генерала Ріка Флеґа-старшого, а до перших — завсідник стрічок свого брата Шон Ґанн в ролі Максвелла Лорда, порівняти менш ніж хвилину якого з Педро Паскалем в «Диво-Жінці: 1984» (наш огляд) було б нечесно. Приємні камео отримали й інші постійні актори Ґанна. Якщо Робот №4 у виконанні Алана Тьюдіка — це дійсно істотна роль другого плану, то інші роботи (всіх із яких озвучують відомі актори) є масовкою і, в принципі, нащо робити їх аж стільки, не дуже зрозуміло. Але сам дизайн роботів, яких робили як аніматронікою, так і комп’ютерною графікою, вже є досить приємним. Як і загалом зовнішній вигляд цього всесвіту.

Щоб створити всесвіт, треба 5 монтажерів і 8 зварювальників

Читаючи фінальні титри (до речі, одна невелика сцена є посеред них і ще одна є в самому кінці) я помітив, що крім двох основних монтажерів (Крейґа Альперта й Вільяма Гоя) у фільму був ще один рангом нижче (Джейсон Баллантайн), один додатковий (Ґреґ Д’Аурія) і один монтажер-консультант (Фред Раскін, який постійно працює з Квентіном Тарантіно, але досить часто також і з Ґанном). Не дивно, бо уявити собі, зі скількох компонентів довелось збирати, перезбирати та скорочувати цей фільм досить важко. Однак ще одна цікава кількість людей, на яку я звернув увагу це… зварювальники. Не дуже часта категорія в титрах загалом, але тут їх вказано аж вісім. І насправді це момент для Ґанна явно принциповий, бо аналогічним чином в кінці титрів вказано весь оркестр, який грав музику для фільму.

Роботу всіх цих людей чутно, видно та відчутно. Ще одна цікава особливість, яка споріднює «Супермена» й «Бетмена» — те, що Метрополіс стає окремим персонажем, як і Ґотем у Метта Рівза. Художниця-постановниця фільму Бет Мікл, для якої це, без перебільшення, є спеціалізацією (серед її здобутків — Лос-Анджелес у «Драйві», «Мегалополіс» Френсіса Форда Копполи, Нью-Йорк у фільмах «Сирота Бруклін» та «Англієць у Нью-Йорку») блискавично впоралась з айдентикою, яка зараз жителям України буде дуже знайома — місто, що потерпає практично кожен день, але все одно не здається і не дає ворогу відібрати можливість жити власне життя. Разом із декораторкою Розмарі Бранденбург вони зробили також і кожне приміщення у фільмі, від серверної Лютора до квартири Лоїс і Кларка (з чудовими книжковими шафами) автентичним і живим.

Замість післямови: Яскраво про наболіле

Піти на цей фільм, щоб відволіктись від проблем нашої непересічної буденності та військового стану, не вийде. Це важко назвати мінусом, але маємо, що маємо. А саме війну (і нездатність нейтральних механізмів стримування адекватно та ефективно зупинити), вторгнення в країну, руйнування, і, звісно ж, нерішучість уряду США в усіх без виключення питаннях, крім як вставляти Супермену палки в колеса.

А ще — політв’язнів, ПВК, ботоферми (обіграні досить смішним жартом на тему відомого уявного експерименту про твори Шекспіра, з майже адаптації якого Ґанн починав у кіно), не кажучи вже про інформаційну й когнітивну війну, які у фільмі є одними з найбільших важелів, що їх тримає при собі Лютор. Важко сказати, на що більш боляче дивитись — на те, як Лютор прямо катує та вбиває людей, чи на те, як дуже впізнаваним чином руйнує думку світової спільноти про Супермена. Є тут і трохи автобіографічної рефлексії від Ґанна на тему власного досвіду відновлення заплямованої репутації (ймовірно, про неї ж і сцена після титрів), проте загалом від «Супермена» дивно бачити настільки реакційних натяків на наше сьогодення. Президент Боравії Васіл Гларкос (актор Златко Буріч) максимально скидається на Віктора Орбана, а ведучий Клівіс Торнвейт (Майкл Ієн Блек) — на Такера Карлсона. Безумовно, не тільки на них — як і багато інших персонажів, вони засновані радше на тенденційності, ніж на чомусь конкретному.

Підсумовуючи: ті, хто хочуть сходити просто на фільм хорошого режисера, де видно його індивідуальність, сміливо можуть іти на «Супермена» як фільм саме Джеймса Ґанна. Тут є його улюблені суміш трагічного й фарсового, боді горор та ностальгійна пасторальність. Сцени на фермі Кентів в Канзасі є одними з найбільш сильних моментів цього фільму, без перебільшення його емоційним стрижнем. Прониклива розмова Джозефа Кента з сином про те, що батьки не повинні нав’язувати свою волю дітям, а лише бути опорою для прийняття власних рішень — це сміливе й нестандартне рішення для сімейного фільму, який багато дітей подивиться разом із батьками. І, цитуючи фільм, може в цьому і є панківський підхід Ґанна до теми.

У фільмі багато яскравих кадрів, але ще більше яскравих емоцій. Це не завжди плюс, якщо емоцій вистачає і в житті, але навіть в таких випадках робить фільм цінним як медитацію на власні переживання. Що в жанрі супергероїки не те що б рідкість, але точно не розповсюджений варіант. Якщо кожен фільм нового кіновсесвіту матиме окрему тему й емоційний спектр такого машстабу, на нас чекає щось дійсно особливе.