Російськи загарбники вбили письменника Володимира Вакуленка

Тіло №319 у страшному масовому похованні на Ізюмщині привернуло увагу багатьох впізнаваним татуюванням, однак лише ДНК-експертиза змогла підтвердити остаточно: у віці 50 років відомий український письменник та громадський діяч Володимир Вакуленко був вбитий двома пострілами з пістолета Макарова. З 1930-х у відношенні ганебної імперії невігласів та пияків до справжньої, а значить екзистенційно протилежної для них української культури (який на відміну від “російської” не потрібно було позичати майже все у поневолених народів) змінилося мало і станом на 2022 рік ми вже маємо ще одне Розстріляне відродження.

Уродженець Капитолівки в Ізюмському районі Харківської області, Володимир Вакуленко був справжнім патріотом України, який до останнього вірив у звільнення рідного села від загарбників. І звільнення відбулося, але Володимир Володимирович його, на жаль, не дочекався. Двоє синів залишились без батька, а українська культура — бз ще одного справжнього ентузіаста, який ніколи не лишався осторонь.

Громадська діяльність Володимира Вакуленка не обмежувалась волонтерством та участю у Рволюції гідності (він був, зокрема, поранений у Маріїнському парку). Для нього не було різниці між Києвом, Львовом, Донецьком (про яке на його YouTube-каналі є відео “Донецьк. Зовсім не різні”, аматорське але від того не менш щемливе для мене як донеччанина) та рідною Ізюмщиною. Україна була його домом комплексно, тому так само як він до кінця життя займався облаштуванням рідного села, Вакуленко не шкодував зусиль як волонтер та культурний діяч, дійсно сприяючі зближенню різних, але рідних областей України. Коли у 2014 році почалася російсько-українська війна, Володимир Вакуленко навіть попри звільнення від військової служби через інвалідність не міг залишатись осторонь, бачив волонтером бої під Мар’їнкою.

Аналогічно не залишило осторонь Володимира Вакуленко і повномасштабне російське вторгнення в Україну. Рідне село Вакуленка російські військові окупували наприкінці березня. За доносом письменника було викрадено в березні, а зрештою закатовано та вбито. Про те, що окупацію він може не пережити письменник здогадувався тому встиг закопати свій щоденник і заповів батьку “Коли наші прийдуть, віддаси”.

Наразі щоденник зберігається та оцифровується у Харківському літературному музеї, маючи всі шанси стати 14-ю, останньою книжкою Вакуленка.

Володимир Вакуленко (часто публікувався також як Володимир Вакуленко-К.) був лавреатом багатьох відомих відзнак та премій, престижних літературних конкурсів “Коронація слова” (2014) та “Гранослов” (2016). У прижиттєвому творчому доробку автора є максимально різні твори, від антицензурної поезії (Вакуленко відносив себе до контрлітературної течії) до дитячих книжок. Географія видань письменника вражає: Вінниця, Київ, Краматорськ, Луцьк, Львів, Рівне, Тернопіль, Харків… Вакуленко був настільки українським письменником, що не належав якийсь конкретній місцевості. Крім численних власних поезій, прозових творів та перекладів він плідно займався також редагуванням та упорядкуванням численних альманахів, антологій, журналів та колективних видань. Окрема сторінка його діяльності — проєкт «Зірки на долонях», книжки якого друкувались з потребами дітей з вадами зору.

Одним з останніх можливо прижиттєвих висловлювань Володимира Вакуленка стала сторінка з щоденника, що її поширила письменниця Вікторія Амеліна. Це прості, але потрібні і зрозумілі зараз нам усім слова:

Усе буде Україна! Я вірю в перемогу!