Удавсь на всеє зле проворний. Огляд фільму «Одіссея»

Як би не хотілось людям, які досі пророкують «Одіссеї» Сера Крістофера Нолана провал, його вже не сталось. Менше ніж за тиждень фільм повністю відбив бюджет (знаючи ж наскільки Нолан та його дружина, Емма Томас, грамотні продюсери є істотна вірогідність, що він встиг відбити його десь наполовину ще до прокату), а зали на нього досі повні. Особливо в IMAX. Фактично, можливості подивитись «Одіссею» в ідеальному варіанті задуманому Ноланом в Україні нема (бо з 41 проектора на весь світ, які здатні програвати фільми з 70 мм плівки, жоден не знаходиться в Україні), але навіть в звичайному, цифровому IMAX ця стрічка вражає розмахом, ідеально продуманим під цей формат.

Можливо найголовніша перемога фільму в тому, що десь 80% або більше цього розмаху абсолютно справжні. Реальні неймовірні пейзажі (оператор Гойт ван Гойтема перевершив себе), реальні трюки та спецефекти (з мінімальною доводкою комп’ютерною графікою)… Про це свідчать навіть титри фільму, значно коротші ніж зазвичай у блокбастерів такого масштабу (бо нема сотень людей відповідальних за візуальні ефекти). А от історія не реальна, і ніколи нею не була. Чомусь це найважче зрозуміти багатьом людям, які вимагають від екранізації, по суті, фентезі свого часу якоїсь історичної достовірності. Хоча при цьому дійсні недоліки у фільму є, особливо як екранізації.

Крістофер Нолан і його Одіссеї

«Одіссею» Гомера прямо екранізували і переробляли у щось своє стільки разів, що нічого крім подиву у мене особисто «скандали» з недостовірністю не викликали. Особливо дивно такі нарікання звучать від українців, бо одним з наріжних текстів сучасної української мови є «Енеїда» Івана Котляревського, заснована на однойменній поемі римського поета Верґілія. Обидві є варіацією все тієї ж «Одіссеї» навиверт (головний герой Еней — троянець який біжить від того, що з Троєю зробив Одіссей, але його поневіряння досить схожі). Не знаю, чи погодяться зі мною філологи та історики, але і «Слово о полку Ігоревім» за багатьма параметрами теж підозріло нагадує «Одіссею».

Якщо вам здається, що перенести такий сюжет в антураж Гетьманщини це досить смілива ідея, то треба зазначити що брати Коени зробили з неї кантрі-мюзикл, мінімум двічі історія ставала вестерном, а французька режисерка Мюрієль Теодорі взагалі в 2000 році вирішила перенести події на АЗС. Коротше кажучи, лише лінивий не брався робити власну «Одіссею» і багатьом вдавалось. Від «Улісса» ірландця Джеймса Джойса (поневіряння якого були пиятикою по барах) до серіалу «Стріла» (Arrow) за коміксами DC — цим твором надихались і продовжують надихатись всі, хто тільки можуть.

Крістофер Нолан в цьому списку теж не вперше. Очевидні паралелі з «Одіссеєю» є в його трилогії про Бетмена (особливо першому та третьому фільмах), а «Інтерстелар» (наш огляд) настільки явно надихався цим сюжетом, що один з документальних фільмів про зйомки в 2014 році так і називався: Interstellar: Nolan’s Odyssey. Свого часу він міг би екранізувати ще й інший твір Гомера, як зараз би сказали, «в тому ж всесвіті», «Іліаду», однак вирішив відмовитись від постановки фільму «Троя» на користь Вольфґанґа Петерсена. Тінь «Трої», тим не менш, повернулась до Нолана на цьому фільмі: попри те, що це екранізації різних творів Гомера, саме з витвором Петерсена почали найбільше порівнювати «Одіссею» за першими ж рекламними матеріалами.

Здебільшого ці порівняння були максимально помилковим і навіть не лише тому, що це екранізації двох різних творів (з частково тими ж персонажами). Наприклад, багато хто до останнього думав, що Елліот Пейдж грає місцевий варіант Ахілесса. Насправді його у фільмі взагалі нема, а Пейдж грає Сінона. Якого в творі Гомера, щоправда, нема теж, бо він з «Енеїди» Верґілія. Так само коли в більшості випадків люди скаржились на кастинг Люпіти Ніонґо на роль Єлени Троянської, вони вперто ілюстрували це кадрами де вона грає іншу роль у фільмі (одну з двох) — Клітемнестри. Тим більш сумно це враховуючи, що і Пейдж і Ніонґо у фільмі гарно підібрані на свої ролі і чудово грають. У Нолана по-іншому не буває.

Акторський ансамбль

Коли мова іде про фільми Нолана, люди вже традиційно очікують багато хороших акторів. Жодних розчарувань в цьому напрямку у мене особисто не виникло, хоча я підозрюю що багато людей будуть засмучені, дізнавшись, що Нолан пропонував роль Посейдона Роберту Дауні-молодшому. Номінований на «Оскар» за «Оппенгаймера» того ж таки Нолана актор вирішив натомість повернутись в рідний кіновсесвіт Marvel в фільмі «Месники: Сходження Доктора Дума». Наскільки це було виважене рішення сказати зараз важко, адже другий фільм ще не вийшов, а роль Посейдона Нолан скоротив, в результаті, повністю. Аналогічно слід сказати, що у фільмі нема (вже другий фільм підряд) колись «талісмана» Нолана, Сера Майкла Кейна. Хоча 23 червня 2026 року плутанину в новинах з цього приводу спричинив вихід аудіокниги по «Одіссеї» начитаної імітованим ШІ офіційно ліцензованим голосом Кейна від ElevenLabs. Очевидно, що це була досить дешева спроба хайпанути на «Одіссеї» Нолана і асоціації його з Кейном. Приблизно такого ж штибу, як не менш розмазаний по екрану штучним інтелектом мокбастер від сумнозвісної студії Asylum.   

Втім, це не відміняє того факту, що переважна більшість акторського складу з Ноланом працювали вже не раз. Виконавці головних ролей Метт Деймон та Енн Гетевей обидва знімаються у Нолана втретє і відчувається, що Нолан довірив їм ці ролі не просто так. Коли анонсували, що Нолан робить «Одіссею» мені особисто було сумно, що цей фільм повністю перекриє собою іншу екранізацію цього твору, яка вийшла не так давно, в 2024 році. В «Поверненні» Уберто Пазоліні Одіссея який нарешті повернувся в Ітаку грав Рейф Файнс, який пережив заради цього фільму неймовірну тілесну трансформацію. Здавалось, що Метт Деймон навряд піде на щось подібне, але в результаті зусилля обидвох акторів можна порівняти майже на рівних. «Повернення» вийшло в 2024 році і, на подив, «Одіссея» Нолана скоріше привернула до нього більшу увагу, тож мої побоювання не виправдались. Об’єднує ці два фільми і ще один факт: те, що вони обидва дійсно знімались в Греції з істотною часткою грецького ж виробництва.

Найбільше з тих, хто зібраний в цьому фільмі до цього в стрічках Нолана був Джош Стюарт, неймовірний характерний актор який починав у режисера з місцевого «Дедшота» Барсада в «Темний лицар повертається», а потім озвучував одного з роботів в «Інтерстелларі» та агента в Мумбаї в «Тенеті» (наш огляд). Роль моряка Антифатія (ім’я яке в різних творах, до речі, є як серед людей Одіссея, так і серед людей Енея) не дуже велика, але досить помітна. Хоча може тільки мені, бо я цього актора добре знаю. Підозрюю, що для багатьох глядачів команда Одіссея крім кількох візуально виразних акторів змішалась в приблизно один фоторобот кремезного неголеного чолов’яги в обладунках. Найбільшим виключенням є Гімеш Патель в ролі Еврілоха, який у Нолана знімається вдруге («Тенет»). Трохи більш схематична і типова роль дісталася валлійцю Ендрю Говарду («Тенет»), але його агресивна посмішка і лисина однозначно виділяються на тлі команди Одіссея, натякаючи на жорстку правду, яку глядач осягне не одразу — ми дивимось не на героїв. Вдруге у Нолана і Роберт Паттінсон, якому в цьому фільмі дісталась одна з найбільш виграшних партій фактичного головного антагоніста (особливо у відсутності Посейдона чи Зевса). Залицяльник Антіной — це роль, в якій давно вже майстерному британцю було, де розгулятись (іноді і буквально). Сам актор порівнює її з роллю Джеймса Вудса в «Казино» Мартіна Скорсезе.

Так само вдруге у Нолана знімаються актор, клоун та хореограф Білл Ірвін (грав обидвох роботів в «Інтерстелларі»), вищезгаданий Елліот Пейдж («Початок»), а також Бенні Сафді та Джеймс Ремар (обидва знімались в «Оппенгаймері»). Всі четверо грають невеликі, але дуже цікаві та невластиві їм ролі. Персонаж Пейджа багато хто хвалить як один з основних нервів стрічки (попри дуже обмежений екранний час), а Сафді після цього фільму гарантовано буде отримувати геть інші ролі, ніж до того. Бозна як і чому Нолан вирішив, що загрозлива фігура Агамемнона потребує саме цього актора, але спрацювало блискавично. В якійсь мірі можна сказати, що вдруге працює з Ноланом і репер Тревіс Скотт, який має камео в ролі барда на безкінечному банкеті (до того він записував пісню для «Тенета»). За музику (на традиційних давньогрецьких інструментах!) загалом у фільмі відповідальний швед Людвіґ Ґоранссон (втретє працює з режисером після «Тенета» і «Оппенгаймера»). Разом з Ноланом (від якого цього ніхто не очікував) вони написали заключну пісню, яка впевнено застрягає в голові після перегляду.

Весь цей величезний список залишає нам ще один, чи не більш цікавий — тих, кого Нолан позвав у свій фільм вперше. Том Голланд, Зендея та Джон Бернтал всі втрьох буквально цього тижня будуть в ще одному блокбастері («Людина-павук: Абсолютно новий день»), але в цьому гарантовано отримають більше овацій, і є за що. Найбільшу роль тут має Голланд, зовнішня схожість якого на Деймона якось не кидалась до того нікому в очі, але дійсно працює на пару «отець-син». Попри те, що Бернтал часто виступає в подібній іпостасі і його Менелай не виключення, в житті вони з Голландом хороші і давні друзі, тож їх хімія тут щедро використана.

Не менш цікавою вийшла ще одна умовна трійця персонажів: прислуга Одіссея та Пенелопи у виконанні Джона Леґуізамо, Лоґана Маршалла-Ґріна («Апґрейд») та Мії Ґот. Поява останньої, відомої за численними ролями у горорах, натякає на давні амбіції Нолана зняти фільм ще й в цьому жанрі. Є істотна вірогідність що саме таким буде наступний проєкт режисера, але про це трохи більше у кінці огляду. З цих трьох найбільш нехарактерну для себе роль отримав Леґуізамо, який здавалося б на мудреця не дуже підходить і звик грати лиходіїв.

Аналогічно можна згрупувати наостанок ще три актриси: вищезгадану Люпіту Ніонґо, Шарліз Терон та Саманту Мортон. Всі вони (як і Зендея) грають персонажів дуже міфологізованих і розкривають з одного боку прогрес Нолана коли мова іде про жіночих персонажів, а з іншого те, що ця проблема все ще наявна, бо фактично лише Гетевей має достатньо часу в фільмі на повноцінну роль. Зендея та Ніонґо грають по дві ролі і часу у них разом все одно менше (хоча Ніонґо Нолан довзолив зрежисувати одну сцену: честь яку до того мав лише Гіт Леджер в «Темному лицарі», який самостійно фільмував плівки Джокера). Це була б невелика проблема (зрештою, багато з вищезазначених акторів запам’ятовуються за кілька хвилин), якби ролі не були б з потенціалом для більшої значущості.

І отут ми підходимо до найбільшої проблеми Нолана як режисера екранізацій, про яку слід поговорити окремо.

Нащо залишати персонажів, якщо їм нема чого робити?..

Крім жіночих персонажів моя основна претензія щодо цього фільму стосується циклопа Поліфема. В першоджерелі його роль приблизно така ж за обсягом як і у фільмі, але є кричуща різниця: щоб перемогти циклопа Одіссей «вмикає» не лише військову хитрість а й дипломатичні вміння. Це один з ключових моментів, в яких розкривається його характер в творі Гомера та більшості екранізацій, однак попри титанічні зусилля з аніматронним циклопом в повний розмір і Біллом Ірвіном (який старається в громіздкому гримі), діалог з циклопом фактично зникає з фільму. Про те, що він взагалі може говорити Одіссей та команда дізнаються лише на останок і Одіссей пояснює це одним з найбільш затертих пояснень з наукової фантастики: чи говорили б ви з комахами?..

Можливо, якщо б в фільмі залишився Посейдон (те що циклоп його син звучить непереконливо і для глядачів незнайомих з першоджерелом буде радше дивною реплікою когось з команди, ніж дійсно логічним поясненням наступних подій), частина діалогів з Поліфемом дісталася б йому і тоді ця сцена мала б більшу значущість. Натомість наративно сцена з циклопом нагадує випадок-курйоз з фільмографії Френсіса Форда Копполи, одним з режисерських дебютів якого була переробка для американського глядача радянської фантастики «Небо кличе». В ній не вистачало монстрів (і взагалі хоч чогось цікавого), тож це єдине, що Коппола для фільму реально дозняв. І це відчувається. Хоча версія Копполи, до речі, в рази краще.

Коли в фільмі Нолана з бюджетом в 0М сцена, яка є обов’язковою для першоджерела виглядає приблизно настільки ж потрібною, це навряд можна назвати поразкою режисера з таким кредитом довіри. Як і максимально своєрідну інтерпретацію Лестригонів. Але обидва можна як мінімум занести в дивні рішення. Плем’я диких велетнів-людожерів у Нолана перетворилось в величезних лицарів в явно анахроністичних обладунках. Єдине пояснення такої інтерпретації, яке мені приходить в голову буде знайоме всім, хто порівнював свої враження від будь-якої книги в дитинстві з реальним текстом. Уява дитини чи молодої людини під час читання працює значно швидше та яскравіше, ніж дорослої, тож додумати щось геть інше, ніж те що написане не так вже й складно. Якщо саме так пояснюється дивне прочитання Ноланом Лестригонів, я можу лише порадіти за режисера, який вже знаючи різницю між власною уявою і текстом вирішив що його внутрішня дитина хоче все ж побачити перше. Буду чесним, до моєї внутрішньої дитини ця сцена апелює так само.

І це при тому, що Лестригони, циклоп, Сцилла і особливо Цирцея у фільмі — добротний горор у різних піджанрах. Як я вже писав, Нолан хоче зняти такий фільм вже досить давно (хоча елементи можна знайти в кількох його стрічках), тож ці сцени в першу чергу натякають, що тут є потенціал для чогось неймовірного для всіх причтених. А поки… Маємо просто дуже добротне, красиве і розумне кіно.

Замість висновків: Наслідки як жанр

Коли вже мова зайшла про горор, слід сказати, що Крістофер Нолан досить тепло відгукнувся про «Backrooms: Залаштунки» Кейна Парсонса та «Обсесію» Каррі Баркера, основні та несподівані успіхи прокату кілька місяців до появи, власне, ще й «Одіссеї». 55-річного Нолана на подив багато об’єднує з вищезазначеними 21-річним та 26-річним режисерами і зокрема те, що всі три фільми можна віднести до певного нового піджанру, який почав формуватись в кіно цього року. Назвав би я цей піджанр «наслідками»: дивна помилка Google яка прописала так жанр Backrooms в одному з американських кінотеатрів напрочуд підходить по сенсу як цьому фільму, так і «Обсесії», так і «Одіссеї». Не те що б для Нолана усвідомлення жахливих наслідків власних дій не було темою весь цей час (як мінімум «Оппенгаймер» теж в тому числі і про це), але цікаво, як воно саме зараз і саме в цьому фільмі «лягло» на теми, про які думають всі.

І от тут мені хочеться сказати ще пару слів про те, що український глядач до цього фільму, з одного боку, більше готовий ніж західний, а з іншого… Сміливе рішення Нолана показати війну з точки зору завойовника, який зрозумів всю марність того що наробив перед обличчям наслідків може здатись українському глядачеві максимально наївним. Одіссей не настільки схожий на росіян, щоб до нього зникло всіляке співчуття, але як влучно констатує Маріам Найєм, він в першу чергу саме завойовник, який виправдовує спочатку економічною необхідністю (треба віддати належне, Пенелопа одразу виправляє його, вказуючи що це амбіції Агамемнона в першу чергу), а потім необхідністю повернення додому. Насправді ж він, як писав Котляревський про свого Енея, «на всеє зле проворний» і поза виправданнями виглядає в кінці своєї епічної подорожі як лиходій на пенсії.

За великим рахунком він ним і є. І саме в таких нюансах різниця між міфологією та історією: те, що Гомер писав як повчальну епічну історію про боротьбу людини з задумом богів, якщо це намагатись натягнути на сучасне розуміння і не спрощувати виявляється банальним завоюванням з закономірними для нього наслідками. Але звісно, що один з плюсів «Одіссеї» та інших подібних вічних сюжетів в тому, що кожен митець побачить в них щось своє і зробить власні висновки і так само в усіх версіях має змогу зробити і авдиторія. Тому слід згадати на останок ще одну тему, яка мені дуже сподобалась в цьому фільмі і яка точно болюче, але відгукнеться українському глядачеві: неможливість повернутись в минуле і розуміння того, що тільки в ньому місця залишаються такими, як були.

І навіть недосяжні міфічні площини, колись недоторкані століттями, рано чи пізно переписують наново.