Примітка: Авторську орфографію та пунктуацію збережено

Відеоігри сьогодні, мабуть, найрізноманітніша сфера людської творчості. Уявити, що таке кіно, чи музика, попри всю розмаїтість цих речей, легше, ніж вимальовувати в голові образ того, що таке відеогра, адже цим словом маркують такі несхожі один на одного проекти, як, скажімо, Pac-Man, Microsoft Flight Simulator та SOMA. Комбінуючи різні можливі складники відеоігор у різних пропорціях, та беручи за основу різні ідеї, розробники мають можливість створювати різноманітні вражаючі проекти. Візьмемо, до прикладу, сюжетний компонент. У великій частині цифрових забав він взагалі відсутній, тоді як в інших є наріжним каменем. До останніх можна віднести всі проекти Telltale Games, а відтак і візитівку студії – серію The Walking Dead. Завершальною грою серії й останньою в компанії взагалі (Telltale Games збанкрутувала в 2018 році) стала The Walking Dead: The Final Season. І хоч Telltale знову подала ознаки життя й, ба більше, планує нову частину про ходячих мерців, проте не зрозуміло, чим це все закінчиться, та і, як не крути – це вже трішки інша історія. А зараз давайте розглянемо, якою вийшла лебедина пісня первозданної Telltale Games.

The Walking Dead: The Final Season – це гра, що належить до жанру інтерактивних фільмів. Власне, всі проекти Telltale це інтерактивні фільми жанрово, або ж короткі інтерактивні серіали по факту. Остання частина містить чотири епізоди, кожен з яких розрахований приблизно на дві години двадцять хвилин. Це на один епізод менше, ніж зазвичай було в попередніх частинах The Walking Dead.

Випустивши два епізоди гри Telltale остаточно збанкрутувала й два останні епізоди були випущені спільними зусиллями колишніх працівників Telltale, автора коміксів про ходячих мерців, що стали основою ігрової серії The Walking Dead, Роберта Кіркмана та його продюсерської компанії “ Skybound Entertainment”. Всі перипетії, пов’язані із фінансовими проблемами, закриттям студії та перенесенням центру розробки не відобразились на якості технічної реалізації проекту. Гра якісна, її не стали робити стук-грюк, аби з рук, попри складні умови, щоб тільки якось завершити. Гра не зависає, не вилітає – не створює незручностей гравцеві. Візуальне оформлення має класично-телтейлівський комікс-відтінок. Графіка, на око, стала на дрібку краще, ніж в попередніх частинах. Покращення незначні, але вони є, хоча й важко сказати, в чому конкретно вони проявляються – трава зеленіша, небо блакитніше, обличчя персонажів мають декілька зайвих полігонів. Єдиним невеличким негативним нюансом можна назвати ефект затемнення видимого ігрового світу на відстані. Умовно кажучи, коли ти стоїш поблизу якоїсь стіни, то бачиш цеглу, з якої вона складається, можливо певні написи на стіні, але коли відходиш на метрів тридцять-сорок, то є можливість насолодитись репродукцією “Чорного квадрату” Малевича. Та, насправді, занадто це не дошкуляє.

Ігровий процес в “Ходячих мерцях” ніколи не був хедлайнером гри. “Фінальний сезон” не виключення. Все доволі звично для ігор подібного жанру. Левова частка ігроладу – це участь в діалогах, де вам потрібно обрати один із чотирьох варіантів відповідей, або ж просто промовчати. Статистику ваших виборів можна переглянути в кінці кожного епізоду. Тут же показують, які секретні предмети, розкидані ігровим світом, вам вдалось знайти під час проходження, а які ні. Часом вам дають можливість походити по ігровому світу самостійно, щоб знайти когось чи щось. Інколи гра презентує екшн-сцени, де вам потрібно вчасно встигати натискати на клавіатурі/ґеймпаді кнопки, що висвітлюються на екрані. Якщо не встигли, то ваш персонаж, скоріш за все, постраждає і тоді – вперед до останнього чек-поінту. Останнє, до речі, ставатиметься часто, бо розробники відводять доволі короткий час гравцеві на те, щоб влучити в необхідну кнопку. Узагальнюючи, слід сказати, що вищеописані ґеймплейні елементи вдало розбавляють наративну лінію, задля якої, власне, все і затівалось.

Сюжет в “Ходячих мерцях” – це все, це і є сама гра. Фінальний сезон починається із короткого пригадування подій, що відбувались в усіх попередніх частинах навколо головної героїні серії – Клементини. Цю подорож в минуле автори гри пропонують здійснити гравцеві у формі класичного коміксу, що доволі символічно. Історія ж The Walking Dead: The Final Season вибудовується навколо пригод Клем (Клементини), за яку ви і будете грати, та хлопчика, якого вона взяла під опіку в попередніх частинах, ЕйДжея (повне ім’я Елвін-Джуніор, або Елвін-молодший). Звісно, за час гри в головних героїв з’являться друзі та вороги – куди без них? Відмінною рисою від попередніх частин, де герої, фактично протягом цілої гри, перебували в подорожі, шукаючи якоїсь комфортної локації, є те, що події фінального сезону відбуваються відносно на одному місці. Певна річ, пересування будуть, але не такі глобальні, як раніше. Від вашого вибору реплік та дій залежать деталі (часом досить вагомі) розвитку сюжету, однак не його перебіг та завершення кардинально – все як звикли. Це, з одного боку, може здатись слабким місцем гри, бо послаблює вплив гравця на те, що відбувається, та применшує роль його вибору в грі, але з іншого, це дає можливість розробникам зберегти історію такою, якою вони її задумали, що дозволяє їй залишатись цілісною. Неодноразово за вибір неправильної репліки Клем може поплатитись життям, однак і тут чек-поінт вам допоможе (ще б пак…). Часто гра використовує метод “вилки”, коли перед гравцем постає вибір, внаслідок якого він неодмінно розчарує, когось із персонажів, і питання лишень в тому – кого? Це, разом із чисельними несподіваними сюжетними поворотами, тримає гравця в тонусі. Персонажі, до слова, це також безсумнівний сильний бік The Walking Dead: The Final Season. Вони об’ємні, мають своє минуле, свій унікальний внутрішній світ та особливості характеру. Ти віриш в те, що вони живуть власним життям і поза демонстрованою картинкою, співпереживаєш їхнім тривогам та болю. Творцям The Walking Dead вдалось побудувати живий світ. Зокрема, цікавим моментом у цьому контексті є зустріч Клементини із давно відомим персонажем, особистість якого не розкриватиму. В момент цієї зустрічі відчуваєш, ніби ти сам зустрівся з якимось шкільним другом, що і є свідченням справжніх емоцій, які викликає гра.

Взагалі, для тих, хто не в курсі – темою серії ігор The Walking Dead є виживання та відносини людей в умовах зомбі-апокаліпсису, якщо в двох словах. Таке тло, звісно, сприяє бруталізації гри – вона доволі жорстка. Що я маю на увазі – якщо в реальному житті ви можете втратити свідомість, проливши кетчуп повз бутерброд, то в The Walking Dead: The Final Season вам краще не грати. Тут вам, часом, доведеться дірявити та рубати мертвячі голови, або ж дивитись, як “ходячі” загризають когось із ваших друзів. Можливо, подібних сцен могло б бути трішки менше, але в цілому, не виникає враження (на відміну від деяких інших ігор), що все це зроблено задля того, аби підлітки-соціопати мали де випустити пару. Радше в грі розробники просто не намагались солодкаво прикрасити ігровий світ, а висвітлили все так, як би воно й було, якби подібні події мали місце в реальності.

На перший погляд, все описане абзацом вище, звучить як “попсова” гра на зомбі-тематику. Однак, насправді The Walking Dead: The Final Season набагато глибша, ніж може видатись на перший погляд. Це надзвичайно потужний драматургічний твір, який порушує багато складних питань. Це і вибір між любов’ю до ближніх та особистою вигодою, і втрата людської гідності певних осіб в період випробувань, і біль розлуки із дорогими людьми. Головним мотивом фінального сезону, на мою думку, є питання змін всередині кожної людини та її внутрішнього росту в процесі дорослішання. Гравці мають змогу замислитись над цим, спостерігаючи за Ей-Джеєм, що перебуває в активній фазі пізнання світу. Це хлопчина (років десяти на вигляд), що росте в складних умовах постцивілізації, та вже змалку змушений стикатись із складними життєвими ситуаціями. Фактично, він – це аналог самої Клементини в першій частині, за виключенням того, що остання все ж пам’ятає докризовий світ, тоді як Елвін-Джуніор був вже народжений у світі ходячих мерців. У зв’язку з цим, дуже цікаво спостерігати, як він цікавиться речами, які нам видаються буденними, але які втратили розповсюдження в його світі. Він питає у Клементини, яким був світ до нашестя зомбі. Зокрема, задає питання про те, хто такий “художник”, коли вперше чує слово. Проблема змужніння простежується і на прикладі самої Клементини, яка будучи не старшою двадцяти років, змушена виживати в надскладному світі та, практично, виконувати роль матері для Елвіна водночас. В цілому, вдаватись в подробиці сюжету немає сенсу, та можу запевнити вас, що він насичений та пронизливий, хоча й не позбавлений дещо гіперболізованих, драматичних сюжетних поворотів. Гра не один раз розчулює та провокує на сльози. А останню годину останнього епізоду, зізнаюсь, я особисто взагалі “не висихав”. Втім, такий ефект можливий, напевно, лишень за умови знайомства із минулими частинами серії.

Окремо слід відзначити головний саундтрек, який просто чудовий. Ні, я не про те, що ви будете його слухати знову і знову, хоча він, мабуть, цілком заслуговує місця у вашому плейлисті. Однак вражає те, як підібрана пісня відповідає настроєві гри. Вона ідеально пасує атмосфері The Walking Dead, як останній десятигранний шматочок пазлу недоскладаній картинці. Стовідсоткове влучання.

Дуже шкода, коли студії, на кшталт Telltale Games, що створюють якісні, натхненні життям проекти, банкрутують. Остання їхня гра The Walking Dead: The Final Season – це безсумнівно гідне завершення чудової та доволі популярної серії The Walking Dead. Відчувається, що розробники виклались на повну, аби попри всі труднощі пов’язані із виробництвом, гравці отримали якісну гру та можливість з’їсти ще декілька пудів солі разом із Клементиною. Дуже хотілося б, аби відроджена Telltale зберегла свій колишній дух. Серія The Walking Dead – це драматична історія, яка не відпускатиме вас та стане рідною, вже після декількох пройдених епізодів. The Walking Dead: The Final Season – гра, що, без сумніву, заслуговує вашої уваги, інколи жорстока та болюча, а інколи надихаюча та прекрасна, як саме життя.

Автор: Максим Голик