До кінця вересня в українських кінотеатрах можна побачити черговий хіт із франшизи «Закляття» (The Conjuring). Франшизи, яка не збирається скидати оберти, та й не має на це жодних причин, бо фінансові результати демонструють, що створена продюсером Тоні Де Роса-Ґранд (який і придумав назву «Закляття»), режисером Джеймсом Ваном та братами Геєсами «на основі реальних подій» (чому це слід писати в лапках, мова піде трохи згодом) серія фільмів про численні прокляті артефакти та одержимості духами і демонами більш ніж тримається на плаву.

Одразу слід сказати, що йти на фільм можна, взагалі не бачивши жоден з попередніх. Він достатньо працює як самостійний твір, і це вже неабияке досягнення на рахунку режисера Майкла Чавеса. Але є що в цьому нехитрому, але на подив атмосферному фільмі, обговорити і в деталях.

Максимальне, але грамотне ретро

З перших же звуків (а роботу звукорежисера Білла Р. Діна слід виділити окремо) та зображень фільм занурює нас у минуле: спочатку 1964-ий, а потім 1986 рік. У першому випадку ми бачимо, як дослідники паранормальних явищ Ед і Лоррейн Воррени ледь не втрачають дочку Джуді (якою на той час була вагітна Лоррейн) через невдалі намагання зробити щось із проклятим дзеркалом. Наступного разу дзеркало дає про себе знати під кінець кар’єри Ворренів. Опинившись у домі сімейства Смурлів, проклятий артефакт не зупиняється ні перед чим, поки Ворренам не доводиться знову повернутись до роботи, щоб закрити свою першу справу.

Фільми жахів часто діляться на два умовні підтипи: ті, які активно залякують глядача, і ті, які беруть скоріше атмосферою. Попри репутацію «Закляття» (The Conjuring) і всіх його похідних у першій категорії, цей фільм однозначно пропонує глядачеві занурення саме в цікаву атмосферу. Мов екскурсія домом-музеєм Ворренів чи якась поїздка в моторошні місця восени, він залишає скоріше враження, які асоціюються в багатьох із Гелловіном у найкращих американських проявах, ніж глибинний жах, після якого моторошно вимикати світло в кімнаті.

У цьому прояві він на подив близький до фільмів жахів 1980-х і добре засвоює в них естетику та деталі того часу. Хоча іноді для фільму, який гордо позиціонує себе «знятим за реальними подіями», стрічка аж занадто часто робить відсилки до класики жанру. «Екзорцист», «Сяйво» та «Полтергейст» вгадуються в окремих сценах і накладають певний відтінок вторинності. Але це непогана вторинність. Крім того, є у фільмі відсилки і дуже контекстні та влучні, зокрема до «Мисливців за привидами».

Додумано по спогадах за мотивами реальних подій

Якщо добре знати про подружжя Ворренів і їхню сумнівну репутацію як дослідників-самоуків навіть у колах, які щиро цікавляться потойбічним, здається досягненням те, що Патріку Вілсону та Вірі Фармізі вдалося зробити їх достатньо переконливими. На своїх прототипів вони ледь схожі зовнішньо (можна прямо порівняти під час чудових фінальних титрів, де нам показують хронікальні кадри та фото Ворренів), проте вони щиро зацікавились субкультурою демонологів, тією людською спільнотою, яку Ворренам вдалося створити навколо себе. Саме ця людськість, стосунки, які без жодних «але» сприймаються як справжні, врешті, складають емоційне ядро фільму. Як і у ще однієї «вічної» серії фільмів, «Форсаж» (до якої Джеймс Ван встиг докластися теж), виходить черговий фільм про сім’ю. З іншого боку, в цьому нема нічого поганого, якщо кіно якісне. А підставте в сцену сімейного матчу в пінг-понг хорошу й несподівану пісню 1980-х, і вона стає чи не «серцем фільму», хоча це стосується взагалі всіх сцен на дні народження Еда.

Можна сперечатись, чи хороший це вийшов фільм жахів, якщо найбільш сильні та цікаві сцени в ньому є сімейною драмою, в якій легко вбачити паралелі з намаганням батьків не нагородити дітей психологічно всім найгіршим в своєму житті. У фільмі, звісно, є кілька цікавих візуальних атракціонів, таких собі «кімнат жаху» (можна сказати що буквально), по які точно можна сходити в кінотеатр, але вони сприймаються як цікава «побічка» порівняно з подіями в сім’ях Ворренів та Смурлів. Виникає повноцінний ефект перегляду чийогось настільки старого домашнього відео, що це вже занурення в інший історичний період. І тут відчувається просто колосальна робота і увага до деталей художника-постановника Джона Френкіша. Особливо враховуючи, що істотну частину фільму знімали насправді у Великій Британії.

Єдине виключення, де фільм дійсно робить щось серйозно моторошне, на мою думку, — лінія отця Ґордона, яка приємно нагадує «Екзорциста» та перший «Кошмар на вулиці В’язів». У ній Майкл Чавес на максимум викручує відчуття страху перед невідомим (а що може бути невідомішим за потойбічне життя?), а монтажери Елліот Ґрінберґ та Ґрегорі Плоткін вміло обривають кадри так, що нібито й зрозумівши та побачивши все, ми все одно залишаємось із дуже багатьма запитаннями.

Але найбільше питання, яке виникає під час перегляду: чи етично фільм робить, вибудовуючи новий американський міф про Ворренів? Періодично споглядаючи екранних Джуді та Тоні Спера, дочку та зятя дослідників, мимовільно згадуєш, що це справжні люди (до речі, вони з’являються у фільмі в камео в сцені дня народження). Люди, які консультували цей фільм і абсолютно не проти, що істотні події їхнього життя стають атракціонами про проклятих ляльок, летючі дзеркала і сумнівні рішення. А може, з таким ходом подій слід просто змиритись, як у мене це вийшло з «Богемною рапсодією» (наш огляд), яка сприймається скоріше не як байопік, а як мюзикл за мотивами водночас біографій і пісень гурту. Асоціацію з цим фільмом підживлюють не лише вдало показані 1980-ті, а й актор Бен Гарді, який грав у «Богемній» барабанника Queen, Роджера Тейлора. Іноді складається враження, що цей актор знімається майже виключно у фільмах про 1980-ті, оскільки дебютував він у великому кіно в «Людях-Ікс: Апокаліпсис» (наш огляд), дія яких теж відбувається в цей період.

Замість висновків: необов’язковий всесвіт «Закляття»

При тому, що в українському прокаті фільм проходить під номером «4», насправді «Останній обряд» є вже дев’ятим офіційним фільмом у франшизі «Закляття». Крім оригінальної трилогії 2013-2023 рр. (наш огляд другого фільму), ми маємо три фільми в циклі «Аннабель» (однойменної ляльки на подив багато і в цьому фільмі) та два фільми в циклі «Монахиня».

Проте якщо розбиратись, стрічок у всесвіті «Закляття» насправді вийде 11. «Вовки біля дверей» (Wolves at the Door) 2016 року та «Прокляття Ла Йорони» (The Curse of La Llorona) 2019 року мають в собі окремих персонажів із фільмів про Аннабелль.

Останній із цих фільмів був режисерським дебютом Майкла Чавеса, який поступово перебрав пост основного режисера франшизи «Закляття» з рук Джеймса Вана і, навіть не рахуючи «Прокляття Ла Йорони», зняв за 2020-ті більше фільмів цієї серії, ніж будь-хто інший. Це не означає, що вічно зайнятий як продюсер численних проєктів Ван зовсім відійшов від франшизи. Навпаки, до «Останнього обряду» він щільно доклався як співавтор і навіть з’являється в камео в одному з останніх кадрів фільму. До речі, невелика сцена після титрів тут теж є.

Однак, як це часто буває, якщо режисер вже доріс до четвертого фільму, він доростає до нового рівню майстерності і Майкл Чавес не став виключенням. «Останній обряд» демонструє не лише повноцінне розуміння всього матеріалу франшизи та її тонкий баланс з власною атмосферою, а ще й власний стиль. Проблема в тому, що наразі важко сказати, де саме це його стиль, а де — серії фільмів «Закляття» на даному етапі її існування. Але зацікавлення порівнювати у мене з’явилось як раз за результатами цього фільму. А вміти зацікавити (відносно) нових глядачів на дев’ятому-одинадцятому фільмі це (відносна) рідкість.

«Закляття 4: Останній обряд» — це відносно легке, сентиментальне та дуже привабливе кіно зі спірним корінням в реальному житті і кількома моторошними сценами. Якщо ви не знаєте, хочете ви подивитись затишну осінню мелодраму, чи теж властивий осені (і наближенню Гелловіна) фільм жахів, ця стрічка ідеально поєднує саме ці два фактори.