Переглядаючи перелік новинок у кінотеатрі, раз у раз замість нових привабливих назв в око впадають…числа. Частина друга, частина третя, а от ця — взагалі сьома. Здається, мовби старий-добрий Голлівуд помирає, і натомість перед обличчям темної безодні марить про свої найяскравіші спогади зіркової юності.
Креативність у кінематографі безслідно зникла, скажете ви. Раніше було краще — ніяких тобі сиквелів, приквелів чи спін-оффів, тільки автентика. Згадати хоча би «Чужого», «Термінатора» чи «Хрещеного батька» — ніхто не спроможний повторити успіх цих унікальних проєктів.
Ніхто, хіба що…їхні продовження.
Вітаю, у вас франшиза
Насправді всеможливі кінематографічні фоллоу-апи — не новий феномен: оригінальний «Чужий» (1986) має дев’ять повнометражних і шість короткометражних фільмів, «Хрещений батько» (1972) — дві частини й серіал, а «Термінатор» (1984) — шість повнометражних фільмів, один телесеріал й аніме; і деякі з них дебютували краще за оригінал.
Такі тривалі в часі, проте пов’язані сетинґом й персонажами проєкти ще у 1950-х роках стали відомими як кінофраншизи, що концептуально були схожі на лайв-екшн версії серій популярних тоді коміксів. Старий герой, нова пригода — їхнє головне правило.
Ні сиквели, ні приквели не були повторенням подій своєї попередньої інсталяції, а натомість логічно її розвивали. Персонажі зазнавали нових випробувань, одружувались, змінювали професії, переїздили, вмирали, рятували світ, проте ніколи не переставали бути частиною життя своїх шанувальників. Саме так кінофраншизи здобули шалену популярність серед людей будь-якого віку та зацікавлень: хтось знайшов собі героя в обличчі «Супермена», хтось втілював мрію стати джедаєм із «Зоряних війн», хтось знову відкривав в собі дитину з «Історією іграшок», а хтось любив випробовувати свою нервову систему, переглядаючи «Оселю зла».
Світ розвивався, покоління змінювались, а от щирий захват від продовження улюблених стрічок ніколи не гаснув. Гіпноз? Ні, психологія.
Ностальгія як ілюзія обману
Вся справа в особливостях людського мозку.
Людина — істота емоційна, саме тому протягом життя вона схильна підсвідомо ідеалізувати свої почуття та минулий досвід. З плинністю часу, мозок переписує наші спогади: знищує травматичну чи непотрібну інформацію і заповнює прогалини новою. Такий механізм допомагає рухатись нам далі, та водночас змушує надмірно романтизувати наше минуле, що призводить до викривлених спогадів і, як наслідок, ностальгії.
Дослівно ностальгія перекладається як «туга за поверненням додому». Дім тут виступає концепцією штучно ідеального минулого, яке ми не в змозі повернути собі знову. Ось чому раніше сонце світило яскравіше — ми обертаємося назад і бачимо світ через призму рожевих окулярів.
Ностальгія — це велика перешкода раціональності, проте вона корисна для кіностудій та ігрових розробників.
Так само як і відеоігри, кінострічки, незалежно від своєї фактичної якості, залишаються в нашій пам’яті виключно як позитивні спогади. Особливо ті, які ми знаємо з дитинства. Ностальгія за почуттями — от що провокує інтерес до сиквелів колись відомих проєктів.
Та нашу любов до продовжень підсилюють не тільки психологічні трюки, а й звичайна людська природа. Ми ментально прив’язуємось до персонажів, що є привабливими або схожими на нас. За результатами наукових досліджень, ідентифікація з вигаданими персонажами пов’язана зі збільшенням нейронного перекриття у вентромедіальній префронтальній корі. Ця ділянка мозку пов’язана з саморефлексією та обробкою інформації про близьких людей. Тобто чим сильніша ідентифікація з персонажем, тим більш схожою стає нейронна активність під час роздумів про себе та вже знайомого героя.
Такий особливий зв’язок допомагає нам бачити власне життя через їхні очі, і водночас допомагає знаходити вихід із складних ситуацій, позбуватися страхів, обробляти пригнічені емоції і навіть розвивати свою ідентичність.
Але якщо сиквели не знищують кіно, дарують нам позитивні емоції, допомагаючи зі самоідентифікацією, то в чому тоді полягає проблема?
Творчий бізнес або вбивця креативу
Починаючи з 2000 року, лише один фільм (і це «Барбі») можна класифікувати як оригінальну стрічку в топі найприбутковіших кінопроєктів року, тоді як усі інші — це сиквели, приквели, спін-оффи чи перші частини різноманітних франшиз. Але навіть «Барбі» протрималася у списку оригінальності не довго – режисерка Ґрета Ґервіґ вже підтвердила початок роботи над продовженням історії. Та й до того ж славнозвісна блондинка навіть не була вигадкою режисерки – франшиза ляльок Барбі існувала ще з 1959 року.
Від безневинного дослідження нових методів сторітеллінгу, прогрес кінобізнесу зрештою досяг егоїстичного алгоритму функціонування: завдяки нескінченному потоку всеможливих продовжень, він фактично розпочав монетизацію більшості умовних людських концепцій – ностальгії, комфорту, любові, безпеки.
В один момент керівники кіностудій зрозуміли: знімати продовження безпечно, а отже й вигідно. Чому сиквели не приречені на смерть в забутті? Тому що:
- аудиторія вже знає першоджерело
- люди бажають знову побачити улюблених героїв
- вони легкі у створенні – не потрібно заново винаходити колесо: світ побудований, а персонажі уже чекають на свій черговий зірковий час в повній готовності.
Маніпулюючи нашими емоціями, студії буквально змушують нас дивитися свої численні творіння. І навіть хейт в бік відкрито провальних проєктів не становить для них значної небезпеки (привіт, hate watching, або чорний піар теж піар).
Саме тому сиквел «Ваяни», навіть за повної відсутності рекламної кампанії, зібрав в міжнародному прокаті мільярд доларів попри мізерний бюджет у 150 мільйонів. Саме тому «Думками навиворіт 2» очолив ранг найприбутковіших фільмів 2024 року з прибутком у 1,7 мільярдів доларів. Саме тому з 200 фільмів, що транслювали в кінопрокаті минулого року, лише близько чверті були оригінальними.
Але і це не найгірше.
Найголовніша проблема продовжень полягає у їхній якості. Ліниві, банальні та повторювані сюжети, багаторазово використані концепції, недоречний гумор, скальковані характери героїв, проблемний каст, аматорський продакшн, ремейки ремейків, недотримання канонів оригіналу – список характерних рис продовжується нескінченно. Але неякісні проєкти стали переважати в кіноіндустрії тільки тому, що студії впевнені в дещо сумній, але реальній тенденції – аудиторія цього неодмінно бажає, тому і з’їсть що завгодно.
Із жахливою якістю сучасних франшиз («Зоряні Війни», «Трансформери», «Щелепи» «Форсаж» тощо, проте з деякими приємними винятками на кшталт «Місії нездійсненної» чи «Дюни») може зрівнятись лише культурна деградація сучасної аудиторії. Варто згадати лише чудернацькі пости від справжніх поціновувачів кіно в соцмережах: «Що-що, Майнкрафт в кіно? Нісенітниця. Я дочекаюсь оригінальності». А тим часом стрічка південнокорейського режисера Пон Джун Хо «Міккі 17» з тріском провалюється в прокаті і збирає лише 131 мільйон доларів при 117-мільйонному бюджеті, поки “нікому не потрібна” екранізація «Майнкрафт» водночас очолює міжнародний прокат з 800 мільйонами і вже готує вірусне продовження. Чомусь кіно не можуть врятувати навіть диванні критики.
Справедливо додати, що не всі сиквели (чи інші n-квели) досягають такого приголомшливого успіху. До прикладу, «Фуріоза: Шалений Макс. Сага», незважаючи на тепле сприйняття критиків щодо неабиякої творчої вартості та загальної унікальності проєкту, в прокаті зазнала невдачі.
Така дивна ситуація провокує інше цікаве запитання. Чому навіть якісні сиквели цікавлять нас менше, ніж ширспожив? Невже відповідальність за проблеми якості сучасного кіно лежить на нас?
І ось та правда, яку нам, кіноглядачу, варто почути: так. Ми винні у цьому на рівні зі студіями. Наскільки дивною не була би чергова ітерація будь-якої франшизи – ми її обов’язково подивимось. Причому чим менше в ній буде оригінальності, тим безпечніше. Така наша сіра рутина безрадісного життя. Саме так ми створимо проєкту рейтинг і зберемо необхідну для продовження касу. А гроші в нашому світі вирішують все.
Тому перший крок до зниження деградації якості сучасного кіно починається з нас. Все просто: немає попиту – немає бізнесу.
Та невже люди дійсно перестали цінувати оригінальність? Ні. Не все в індустрії так погано, як здається на перший погляд. Зрештою, навіть сюрреалістичний боді-горор Коралі Фарґіт «Субстанція» зміг знайти свою аудиторію і зібрав близько 80 мільйонів доларів. Ба більше – отримав номінацію на «Оскар». Теж саме можна сказати і про «Бруталіста», «Конклав», «Каскадера», «Дикого робота» та десятки інших нещодавніх оригінальних фільмів.
З поверненням в реальність
То чи Голлівуд дійсно помирає? Ні.
Як колись альтернативою театру став кінотеатр, що зрештою і сам почав конкуренцію зі стрімінговими сервісами, франшизи не витіснять оригінальні проєкти з творчого ландшафту, а навпаки – пристосуються до збалансованого з ними існування.
«Так було, так є й так і буде. І це чудово. Для кожного глядача має бути своє кіно», – зазначає Станіслав Тарасенко, кінокритик та артменеджер «Планети Кіно».
Наше завдання – не завадити природному генезису кінематографу, а запобігти перетворенню кіно на бездумний неякісний секонд-генд.