Це був неймовірний рік.

Рік, у якому дебютна гра від 5 розробників продалася накладом у 5 млн примірників за перший місяць, жменька ентузіастів урятувала мережу GameStop, а Epic Games почали війну з Apple. Рік, у якому Stadia стала ледь живою, Anthem померла, а один японський виробник пачінко своїми ж руками вбив єдиного конкурента FIFA. Рік, у якому CDPR вибачалися за Cyberpunk 2077 майже стільки часу, скільки її розробляли, Blizzard блискавично втратили довіру від усіх довкола, а інші великі видавці готуються до пришестя NFT.

А от у плані ігор 2021 здебільшого наздоганяв за попереднім, бо левова частка цьогорічних новинок могла вийти значно раніше. Втім, навіть краще, що цього не сталося, адже ми вже надивилися на кострубаті недоробки, які квапилися випустити “вчасно”. Дякуємо, більше не треба.

І може, за кількістю помітних релізів цей рік поступається минулому (та й наступному також), з якістю проблем не було жодних. Обрати 15 найкращих ігор року цього разу було складніше, ніж торік — попри те, що десять кандидатів були цілком очевидними, за останню п’ятірку точилася неабияка боротьба зі застосуванням слів різної міцності та клавіатур різної крихкості. Кожен у редакції мав свого фаворита, якого хотів би побачити в підсумковому переліку — Returnal, Genesis Noir, Marvel’s Guardians of the Galaxy, Scarlet Nexus, Age of Empires IV (навіть попри ідіотію з Руссю) тощо. Всі вони безумовно варті вашої уваги, проте в кожної було чимало обмовок, які не давали нам з чистою совістю назвати їх найкращими у цьому році.

Та перш ніж перейти до оголошення переможців, хотілося би вручити кілька особливих нагород іграм, які хоч і не є повноцінними новинками 2021 року, але оминути увагою їх просто неможливо.

Так, цього року Valheim подарував нам чергову історію успіху недоробленої гри, а буквально в останні тижні 2021 на сцену ввірвався тактичний шутер Ready or Not, який цілком міг забрати собі цю нагороду, як би не…

Ні, вам не привиділося! Це дійсно та сама Subverse — своєрідна порнопародія на Mass Effect, яка стала правжнім хітом Kickstarter. Планка очікувань від цієї гри була напрочуд низькою. Вона цілком могла би бути черговою низькопробною порно-грою в Steam, і цільова аудиторія задоволено би потирала ручки та інші частини тіла.

Але ж ні, нам підсунули крутезну космічну RPG зі захопливою історією, яскравими персонажами, блискучими діалогами та аж двома цілком пристойними бойовими системами! За іронією, саме секс-сцени виявилися найслабшою частиною Subverse. Однак розробники обіцяють це виправити з випуском нових розділів, бо зараз у руках гравців лише початок історії Капітана, який врятує галактику від лихих загарбників і пуританства, заодно переспавши з десятком харизматичних вайфу, включно з головною лиходійкою. Втім, початок цей дуже і дуже міцний.

Цьогоріч помітних перевидань було не так уже й багато. Переважна більшість була просто цілком якісним втіленням улюблених спільнотою ігор, просто на нових платформах. Утім, дві гри все ж змогли виділитися з-поміж інших, хай і з мінімальною перевагою.

The Legend of Zelda: Skyward Sword HD завдяки джойконам Switch змогла зберегти одну з основних родзинок оригіналу на Wiі, де гравець сам розмахував мечем. Однак якщо ви не маєте змоги чи просто не хочете робити зайвих рухів, то для вас вигадали альтернативну систему керування, яка мало в чому поступається оригінальній.

Ну а паралельно з Nintendo, другий рік поспіль якісними перевиданнями тішить і студія Vicarious Visions (щоправда, тепер вже просто ще один підрозділ Blizzard). Якби Diablo 2 не вийшла 20 років тому, то перевидання Resurrected сміливо би претендувало на звання найкращої гри 2021, настільки добре її ігроладна формула пройшла перевірку часом. До всього, студія Vicarious Visions зробила для Diablo 2 цілком нову графічну оболонку, яка працює поверх оригінальної гри та настільки добре вхоплює похмурий тон оригіналу, що Diablo IV матиме серйозного конкурента, коли доживе до релізу. Або якщо доживе.

Одне діло, якби це просто був невдалий реліз. Але ж це мало того, що справді легендарна трилогія, яка і серію GTA для світу відкрила, і зробила Rockstar великою, так перевидання готували на 25-річчя GTA III. Стільки всього важливого в одному місці — і тут на тобі!

А ще ж напередодні видавництво Take-Two почало масово блокувати всі можливі моди до серії та прибрало з продажу оригінальні версії ігор, щоби не залишити покупцям альтернативи. До всього, голова Take-Two після релізу Cyberpunk 2077 сказав, що негоже так плювати на своїх користувачів і що його компанія ніколи би собі не дозволила випустити гру в такому стані — от йому й повернулося. (тест)

***

Що ж, а тепер настав час для 15 найкращих ігор 2021 року. Нагадуємо, що всі вони розташовані в довільному порядку, незалежно від їхнього бюджету, статусу, розрекламованості та жанрової належності — за винятком трьох останніх

Якщо ви не грали Hitman 3 або пройшли її всього один раз, та ще й довівши справу до відкритої перестрілки, вам дійсно може здатися, що це знову та сама гра. Однак варто лише спинитися та копнути глибше, і залишається тільки дивуватися, як данські ігротворці знаходять способи розвивати здавалося би бездоганну формулу.

Хоча місій тут формально найменше в усій трилогії, кожна з них (хіба що крім епілогу) за складністю мапи, багатством можливостей та розмаїттям локальних історій просто витирає ноги об усіх своїх попередниць. Стартове завдання в Дубаї — це своєрідна репетиція прийдешньої гри про Джеймса Бонда, у маєтку Блеквуд ми маємо змогу перетворити звичну нам гру на дуже навіть якісний міні-детектив, а рейв-паті на закинутому промкомплексі в Берліні — це ледь не найкраща місія в усій серії.

Forza Horizon 5 — це ультимативні аркадні перегони, де знайдуть собі місце і колекціонер, і дослідник, і фотограф, і рекордсмен, і компанія друзів, які просто хочуть погасати в красивих декораціях. А розгулятися тут є де, бо віртуальна Мексика — наразі найбільша та найрізноманітніша мапа в серії.

Навіть трохи прикро, що Forza Horizon зараз узагалі не має конкурентів у своєму класі, бо FH5 досягнула вершини своєї ігроладної формули, і здалося би комусь спонукати розробників на пошук якихось нових козирів. Але хай там як, для відпочинку і простого естетичного задоволення від катання на машинках нічого кращого за Forza Horizon 5 поки нема. (огляд)

Цьогоріч усе було якось дуже бідово з рольовими іграми, зате jRPG нам насипали повні жмені. І от серія Tales of, яка завжди пасла задніх на тлі Final Fantasy та Dragon Quest, нарешті змогла засяяти належним чином. Ба більше, Tales of Arise — найкраща частина серії за всі 25 років її існування, яка прекрасно підходить для нових гравців.

Так, спочатку все скидається на типовий фентезійний квест з пошуком важливих артефактів і бійками з лиходіями, проте в певний момент все переростає в історію про міжпланетну ксенофобію, соціальні та генетичні експерименти, штучні інтелекти, біополя зі свідомістю та купу інших речей, про які би ви нізащо не подумали, подивившись скріншоти і трейлери. А поруч із цими глобальними штуками розгортаються історії шести покинутих у великому світі людей, які вчаться відкриватися іншим, насолоджуватися побутовими дрібничками (зокрема, смачною іжею), відпускати своє минуле та іншим речам, через які кожен із нас уже проходив, або ще проходить. (огляд)

Хоча всі ефектні демонстрації порталів, “які неможливо було втілити без PS5” виявилися рекламним ошуканством (бо ще на PS3 вийшли Prey і Portal 2), Ratchet & Clank: Rift Apart якраз-таки сповна виправдовує існування нової консолі PlayStation. Усі особливості PS5, від потужного заліза й SSD до адаптивних триґерів Dual Sense, розкриваються на повну саме в цій грі.

Ratchet & Clank: Rift Apart і так до нестями красива, через що упродовж гри ніяк не позбутися думки, що на екрані перед нами повноцінний мультфільм Pixar. Так ще й майстерня Digital Foundry виявила, що Rift Apart має найтехнологічнішу графіку серед всіх ААА-ігор цього року.

Ну а найголовніше: Ratchet & Clank: Rift Apart — це неймовірно крута пригода, карколомна, яскрава, по вінця набита моментами, від яких перехоплює подих. (огляд)

Бідкатися, що Resident Evil Village — не такий survival horror, як усі звикли, нема сенсу, бо розробники свідомо робили з гри парк розваг, де кожна частина стилістично відрізнятиметься від попередніх. Звісно, до релізу на це ніхто не звертав уваги, бо всі др… дружно захоплювалися Леді Дімітреску, яка блискавично підкорила колективне несвідоме інтернет-спільноти, вивільнивши стільки фетишів, що Фройд би плакав.

Але зрештою це працює краще, ніж можна було б сподіватися. Замість того, щоби розмазувати тонким шаром горор по всій грі і зрештою неминуче видихнутися, розробники зробили його хай відносно коротким, зате насиченим фрагментом яскравого атракціону, де знайшлося місце і для фірмових для RE блукань “маєтком”, і для екшну незгірш Сall of Duty, і для напевно найлячніших сцен в історії серії. (огляд)

Навіть якби Rise просто повторила всі напрацювання Monster Hunter World, то впевнено зайняла би місце в топ-15 ігор року. Але де там — майстри з CAPCOM підсунули нам найкращу частину серії. Нові компаньйони (собаки-паламути) зі своїм корисним функціоналом, поліпшена система пересування, нові знаряддя для полювання та взаємодії з монстрами тощо — Rise зрізала весь жир, який обтяжував та сповільнював World.

Ну і раз мова зайшла про середовище, не можна не згадати про якусь маніакальну увагу розробників до найменших дрібниць, завдяки якій ігровий світ просто фонтанує життям та прекрасно обходиться без гравця. Та й до звичних козирів середовища тепер долалася і стилістична цілісність: де World пропонувала еклектичну суміш різноманітної фентезійщини, Rise ледь не в кожному своєму елементі пронизана відверто японським фольковим колоритом, а підбірка чудовиськ повністю натхненна створіннями з японської міфології.

Тут навіть не треба нічого пояснювати — це гра від Ryu Ga Gotoku Studio, а отже нас чекають і гостросюжетна кримінальна драма, і крутезні побічні історії, і десятки міні-ігор, аналогів яких уже котрий рік практично не існує.

Lost Judgement продовжує історію приватного детектива Яґамі, який просто поїхав допомогти колегам, а випадково вплутався у павутину з давніх злочинів, змов і шантажів, супроти яких правоохоронна система виявилася безсилою. Взагалі RGG люблять кидати камінці в бік державного правосуддя (бо воно в Японії подекуди навіть всратіше, ніж у нас), однак цього разу розробники розійшлися на повну. Минулорічна Yakuza: Like a Dragon неабияк задерла планку основного сюжету, однак Lost Judgement може й не перевершила, але максимально близько до неї підійшла.

Усі ігроладні системи, пересування, боївка тощо — розробники врахували відгуки гравців та суттєво покращили ці елементи. Не відстають від них і додаткові розваги, які відтіняють серйозну кампанію відрами комедії різного рівня відбитості. Взагалі котрий рік вражає, з якою легкістю RGG закидують у побічки цілу торбу тем, ідей та механік, кожну з яких інші ігровторці розтягнули б (і часто так вони й роблять) на самостійну гру.

Ми регулярно закликаємо всіх пограти в Yakuza 0, а віднедавна ще й Yakuza: Like a Dragon. Тепер до цього переліку можна сміливо додавати і Lost Judgement. (огляд)

Детективні ігри завжди були камерним жанром, і здавалося б, поєднати їх із відкритим світом у щось путнє практично неможливо. Але студія Frogwares, хай і не з першої спроби, все ж змогла це зробити. Не в останню чергу тому, що розробники створили саме “світ”, а не просто велику мапу. Острів Кордона, куди прибуває молодий Шерлок, є сплавом багатьох культур, суспільних прошарків та професій — і всі вони так чи інакше матимуть значення в наших пригодах. За руку теж ніхто не водить, тож орієнтуватися на острові доведеться самостійно. Практично позбувшись міні-ігор, розробники зробили практично найбагатший в жанрі арсенал знарядь для ключової потреби будь-якого детектива — отримання інформації — і дозволили його застосовувати не лише для розкриття злочинів (що, власне, цілком у стилі Шерлока, бо він же не може в “позаробочий” час перестати бути розумним чи спостережливим).

Кульмінацією цієї довіри до гравця та його рішень є те, що в Sherlock Holmes Chapter One, на відміну від інших детективних ігор, є змога помилитися. Зазвичай ретельний збір доказів і допит свідків все ж допомагають без проблем вирахувати справжнього зловмисника з-поміж кількох підозрюваних.  А в Chapter One навпаки: що більше тобі відомо, то складніше прийняти остаточне рішення. І навіть після закінчення такої справи тобі не дорікатимуть в разі помилки та не хвалитимуть за кмітливість. Тобі залишать лише сумнів у правильності свого рішення, тому залишається вкотре діяти, як Шерлок — просто йти далі, не задумуючись про наслідки розгаданих нами таємниць.

Ну і так, серед 100+ різноманітних інтерпретацій великого детектива напрочуд мало творів саме про молодого Шерлока. Аж ось абсолютно зненацька українська гра Sherlock Holmes Chapter One виявилася найкращою з них. (огляд)

Цьогоріч ми побачили дебют Riot Forge, програми Riot Games з підтримки розробників, які створюватимуть самостійні різножанрові ігри з героями чи у всесвіті League of Legends. Першою ластівкою стала тактична гра Ruined King від Джо Мадурейри, яку тільки тільки лінивий не порівнював з Battle Chasers, дарма що на форматі (ізометричне дослідження мапи + jRPG-шні покрокові бої) та художньому стилі (бо це обидві гри від Джо Меда, в якого вже десятиліттями є фірмовий візуал) подібності закінчувалися.

Запускаючи Ruined King ми не сумнівалися, що нас чекає хороша гра, але навряд чи підозрювали, що вона зрештою виявиться однією з найкращих у минулому році.Ruined King робить те ж саме, що і мультсеріал Arcane — бере шматочок світу LoL, надає йому неочікувано багатого дрібницями втілення, кидає туди жменьку яскравих персонажів та приправляє все простою, але капець якою захопливою історією. І що важливо, обидва згадані твори чудово підійдуть людям, взагалі не знайомим з LoL.

343 Industries нарешті спокутували свою провину за всі ті неподобства, які вони встигли вчинити зі серією в попередніх двох частинах. Зважаючи, що Halo Infinite розробляли як платформу, яка буде з нами майже 10 років, можна зітхнути з полегшенням, адже фундамент виявився напрочуд міцним.

Так, вступна кампанія виявилася досить бідною на події та ледь-ледь запускає нову глобальну сюжетну арку, однак її першочергове завдання було геть іншим — повернути нам Отамана. У Halo 4-5 з Джона-117 зробили балакучого живчика, але в Infinite він нарешті став ультимативною формою себе — самотній (у всіх сенсах) воїн, кожне слово якого є немовби ударом молота, зваженим і потужним. Бо Halo — це не тільки (і не стільки) масштабна мілітарі-космоопера, а історія любові між людиною, яка не знає нічого, крім війни (бо для цього її і створили) та збожеволілим штучним інтелектом.

Ну а в плані ігроладу Halo Infinite — просто бомба-ракета, ультимативне втілення поняття “шутерна пісочниця”. І як у будь-якій пісочниці, людям без фантазії та креативності тут робити нічого, бо ця гра не веде вас за ручку і не розважає яскравим атракціоном. Натомість вам дають цілу гору знарядь, ставлять загальну мету й кажуть: “Уперед, твори”. І дійсно, розмаїття ситуацій тут якесь феноменальне, кожна сутичка неповторна і обговорюючи гру в редакції чи зі спільнотою, завжди вражаєшся, наскільки все по-різному відбувалося в кожного з вас.

А те, як реагують на вас вороги, все те золото реплік, яким вас осипають до перестрілок, під час і особливо після вашої смерті — жоден інший шутер таким похвалитися не може.

Ага, ну і мультиплеєр крутий, звісно ж.

Майже 20 років спільнота чекала повноцінне продовження серії, яка ввела моду на бектрекінг, розгалуженість рівнів та отримання критично важливих поліпшень в пригодницьких іграх. І хоча Metroid Dread вже не задає тренди, як колись, а слідує їм, намагаючись примазатися до сучасної аудиторії в стилі Стіва Бушемі, виходить це у неї блискуче.

Metroid Dread наочно показує, що “зручна гра” і “легка” — не тотожні поняття, заочно посилаючи любителів називати кривизну “складністю” туди, куди сонце не світить. Всі базові механіки відполіровані до блиску, керування бездоганне, боси вигадливі, а сама боївка як ніколи динамічна. Так, за це довелося поплатитися зменшенням простору для дослідження, але зате в плані тривалості проходження Metroid Dread стала неабияк гнучкою, що напрочуд цінно в наш час, де більшість видавців женуться на десятками чи навіть сотнями годин на проходження, не переймаючись, чим саме ці години будуть наповнені. (огляд)

Forgotten City надто вже недоотримала любові та визнання в 2021 році. Якби не сила розголосу, ми би й самі її проґавили, а так усе ж пощастило під кінець року нарешті ознайомитися з цим шедевром, який почав своє існування в якості модифікації для TES V.

Forgotten City — це плід любові ролівки й детективу, а заодно найкраща гра про часову петлю після Outer Wilds. Компактна пригода, де практично нема нічого зайвого. Титульне загублене місто хай і невелике, але настільки ретельно й любовно зроблене, що закохує в себе ледь не з перших хвилин. В ньому приємно перебувати, його хочеться досліджувати, балакати з тутешніми мешканцями, ну і зрештою врятувати його.

Таємниця, з якої починається наш пригода, на перший погляд є досить легкою для розкриття, але що далі в ліс, то складнішим стає наше розслідування, проте задоволення від розгадки (до якої ми дійшли самі!) не зрівняти ні з чим.

Зізнаємося: Deathloop була основним претендентом на звання найкращої гри 2021 року… аж поки ми її не допройшли. Безумовно, Arkane зробили блискучу гру, де вміло розіграли всі свої традиційні козирі: гнучку суміш карколомного екшену і стелсу, багатющі рівні з купою закутків і прихованих цікавинок, суперздібності та максимально повну свободу дій. На додачу до цього розробники докинули туди тайм-менеджмент а ля Persona, вторгнення інших гравців в стилі Dark Souls, які до всього часто розігруються наподобі Among Us. В руках якоїсь іншої студії такий набір міг би запросто стати кострубатим місивом, але Arkane, наче вправним цирковим артистам, вдалося прострибати через підпалені обручі, стоячи однією ногою на спині коня та заодно жонглюючи ножами.

У художньому плані Deathloop теж дає жару. Рибальське селище посеред Атлантичного океану, прикрашене (чи спотворене?) добудовами, вивісками, плакатами й графіті в стилі баугауз — це вже саме по собі химерне видовище. А коли посеред чергової погоні з вогнепальними танцями вмикається скажений джаз-фанк (такий же хаотичний, як і сама гра), Deathloop просто розбиває серце. Довершує це естетичне задоволення просто блискуча озвучення Кольта і Джуліани — головних супротивників усієї гри, думка про відносини яких невпинно змінюватиметься впродовж усього проходження. Власне, Кольт Ван у виконанні Джейсона Келлі — це найкраща акторська робота для протагоніста у грі від першої особи взагалі *місце для вашого жарту про Ґордона Фрімена*

І все, перелічене вище, різко спотикається об відсутність гідного закінчення, яке поставило би красиву кому (це все-таки історія про часову петлю, тому на крапку розраховувати було б марно). Це хай і не применшує принад гри, зате шкодить Deathloop як цілісному художньому твору. Тим паче що наступні ігри цієї проблеми позбавлені.

***

Так, назвати одноосібно найкращу гру 2021 року нам так і не вдалося, бо Psychonauts 2 та It takes Two (огляд) у багатьох сенсах є подібними. Це бездоганні втілення ігор середнього класу, які втирають носа і ААА-блокбастерам, і розхваленій інді-дрібності. Це максимально авторські роботи однієї конкретної людини, в яку беззаперечно вірить решта команди. А ще це найдоросліші ігри минулого року.

It Takes Two формально є роботою над помилками A Way Out, і роботою аж настільки вдалою, що вона виводить на новий рівень поняття “кооперативна гра”. Потреба у двох гравцях рівноцінно вшита як в історію, так і в ґеймплей, не кажучи про все те розмаїття емоцій, яке ви апріорі отримуєте, граючи разом із кимось.  Наші протагоністи Коді та Мей постійно будуть жартувати чи сваритися в ході подолання нових перешкод — і ви теж будете це робити, що тільки додаватиме шарму It takes Two.

А ще творці It takes Two могли б обійтися дещо меншою кількістю унікального контенту, але ні — Йозеф Фарес та його команда вистрілюють з усіх гармат, постійно підкидаючи нові механіки та ситуації  з використанням усіх шаблонів кооперативного ігроладу: асинхронних, одночасних та навіть змагальних дій. І рівні розплановано з такою філігранною точністю, що навіть тупняки чи кривенькі руці  не надто зламають темпи, а вся 10-годинна пригода по закінченні здаватиметься вам насиченішою за багато масштабних ААА-ігор на десятки-сотні годин.

Psychonauts 2 мають все те ж саме і навіть більше (з поправкою на відсутність кооперативу). Оскільки перша частина і так досягнула небачених висот для 3D-платформера, продовження просто дополірувало ґеймплейну формулу, зате суттєво виросло в плані різноманіття ігроладних ситуацій, продуманого світотворення, персонажів, історій та ексцентричності рівнів… які разом із тим є максимально логічними зображеннями внутрішнього світу поламаних людей.

Psychonauts 2 говорять про психологічні проблеми з таким трепетом і розумінням, як жодна інша ігра. Помітно, що весь життєвий досвід Тіма Шейфера, який нарешті спромігся без жодних компромісів випустити гру своєї мрії, за 16 років між обома Psychonauts (хоча у світі гри іх розділяє лише кілька днів!) таки дався взнаки, що він за кожної нагоди вкладає в репліки своїх персонажі під час цієї неймовірної, карколомної, яскравої, сатиричної… і неочікувано пронизливої подорожі.

Ну от і все. Ми своє слово сказали, тепер ваша черга — ласкаво просимо у коментарі!