Кіно про українські 1990-ті хвилею накриває нас і це вже важко назвати чимось поступовим: «Носоріг» (2021) Олега Сенцова, «Я, “Побєда” і Берлін» (2022) Ольги Ряшиної, «Я і Фелікс» (2022) Ірини Цілик, «Ля Палісіада» (2023) Філіпа Сотниченка, «Назавжди-Назавжди» (2023) Алли Бурячкової (в прокаті буде з 19 вересня 2024 року). Навіть у випадках, коли дія відбувається у сучасності, присмак 1990-х наявний і при цьому як ніколи актуальний. У «Люксебмург, Люксембург» (наш огляд) є істотні флешбеки та теми пов’язані зі спогадами режисера Антоніо Лукіча про цей час. У фільмі «Стоп-Земля» (2021), коли молодь пізнього шкільного віку танцює під гіт ВУЗВ «Бо вже той день коли», це могло б здатись людям «протягуванням за вуха», намаганням режисерки Катерини Горностай зробити себе ближчою по віку до головних героїв. Однак інтерес молоді до цього часу дійсно існує. Я бачу це як викладач зараз, але я бачив це ще до того як почалося повномасштабне вторгнення, коли прислухався, що там таке співає і під що таке танцює нинішня молодь і з подивом виявляв, наприклад, «Піду втоплюся» Андрія Миколайчука.

Головна героїня фільму «Ти мене любиш?», Кіра, теж часто танцює під музику. Частіше за все це омріяна на той час західна музика, яку переважно ілюструють піснею Venus у виконанні Bananarama. Для фільму вона глибоко символічна. Один з основних хітів британського герлз-бенду (на рівні з власним Cruel Summer) є кавер-версією на нідерландців Shocking Blue. Оригінальна пісня ще 1969 року, але версія Bananarama 1988 ще довго звучала у 1990-х, особливої популярності набувши на пост-радянському просторі, до якого пізні 1980-ті дістались лише у 1990-ті. Це «відставання», за яким не було часу ганятись однозначно є однією з основних тем фільму, однак культурні аспекти не основне, що цей фільм показує.

Злам ранніх 1990-х і намагання зростати в цих умовах показані в фільмі Тоні Ноябрьової настільки автентично, що мене затриґерило і почались флешбеки. Я почав згадувати щось зі свого дитинства, що не згадував приблизно років 20, якщо не з того часу, як це відбувалося (тобто всі 25-30 років). Яким магічним чином вдалося настільки відтворити побут і вулиці 1990-х, що мені місцями не вдається прорахувати навіть при тому, що я знаю багато про «магію кіно». Скажімо, я дуже швидко розпізнав відтворення кольоро-корекцією того самого світла вуличних ліхтарів, яке було у 1990-ті і яке зараз виглядає абсолютно по-іншому, через інші лампочки. Приблизно з тієї ж опери — стратегічний розфокус, де сучасні елементи пейзажу в окремих кадрах були ним замасковані. Однак, багато чого і я б не знав, якби не маг змогу спитати свого часу на показі Київського тижню критики у творців фільму, або не почув відповіді на питання інших глядачів. Серед іншого окремим успіхом художньої постановки фільму є комунальна квартира, в якій подекуди неможливо запідозрити декорацію (видають її лише кілька кадрів, досягти які можна лише маючи розсувні стіни). Частина ж автентики дійсно не є декораціями — вивіска «Молоко» в одній зі сцен це останній в своєму роді архітекутрний артефакт, знайдений в Києві.

Проте відтворити 1990-ті музично чи візуально не так важко. Явно складнішими були підбор акторів та робота режисерки з ними, адже замаскувати сучасні звички та стиль мислення акторів — теж кропітка робота на тижні і місяці. З цим впорались блискавично. Можливо тому, що суто на людському рівні фільм працює, він і працює загалом. Кастинг-директор фільму Алла Самойленко провела шалену роботу (яку називає чи не найскладнішою в своїй кар’єрі), знайшовши людей, більшу частину яких важко навіть запідозрити в тому, що вони актори. У тому числі — бо частина з них ними і не є, зокрема відомий український письменник та мистецтвознавець, Заслужений діяч мистецтв України Василь Неволов (який дебютував в кіно як актор у віці 75 років). Останню роль в кіно (одного з трійці друзів батька) зіграв у фільмі Ніко Лапунов, головний режисер Полтавського академічного обласного театру ляльок (2019–2024), художник, модельєр, сценограф, актор та аніматор, який помер 4 червня 2024 року від набряку мозку. З перших днів повномасштабного вторгнення і до останнього часу він також був кухарем в лавах ЗСУ, у 116-ї бригади ТрО. Чи не найбільш впізнаваними обличчями фільму є виконавиця головної ролі Карина Химчук та відома акторка Соломія Кирилова у короткому камео (в сцені з тією самою вивіскою).

І це радше комплімент — те що, наприклад, Олександр Жила ледь схожий на себе у фільмі і ти не впізнаєш його в залі питання навіть не зовнішності, а всієї поведінки. Його персонаж, лікар швидкої, у фільмі здасться багатьом людям більш знайомим, ніж ситуація Кіри і її родини, хоча фільм чесно намагається змалювати портрети різних соціальних класів на зламі епох. При тому, що Кіра належить до інтелігенції (навіть богеми), її пошук кохання поза межами власного ареалу спілкування досить логічний. По-перше, зростаючи в цьому середовищі вона мало стикалася з людьми поза ним (що яскраво демонструють сцени на ринку та в чергах). По-друге, розлучення її батьків поступово стає сумнівом в тому, що щастя і любов взагалі можливі в творчих колах і сумісні з ними. Питання винесене в назву фільму не дарма сформульоване не як «Ти мене кохаєш?», а саме як «Ти мене любиш?» — головна героїня сумнівається в будь-якому безкорисному пориві, сумнівається в дружбі, сумнівається що для батьків вона не обов’язок а дійсно кохана донечка.

Весь цей сумнів з одного боку дуже гарно лягає на конкретний історичний період і є до нього дотичним, бо такий же сумнів люди мали і щодо власної країни. З іншого боку він також робить емоційний конфлікт фільму одвічним і таким, що скоріше за все витримає перевірку часом. Як пісня Venus насправді має походження ще у 19 столітті (у пісні Стівена Фостера «Oh! Susanna»), теми фільму вічно актуальні, тому через них значно простіше рефлексувати — що саме і чому ми втратили у 1990-х… І як не втратити це знову в не менш складні часи.

Хоча фільм є в першу чергу художнім твором, автобіографічні елементи з життя Тоні Ноябрьової роблять його висловлювання досить особистим, але в той же час багатьом знайомим. «Ти мене любиш?» — це історія про дорослішання і розчарування цілого покоління, показана на тлі конкретних і постійних розчарувань людини в інших людях. Кінцівка в цьому плані є очікуваним, але дуже гарним підкресленням, яке перенаправляє і адресує питання вже глядачеві. Чи любимо ми зараз когось крім себе, та й чи любимо себе, врешті-решт?.. Коли фільм підіймає настільки глибокі питання, але його можна дивитись у відриві від них, це легко можна назвати справжнім творчим успіхом. На який дуже рекомендую ще встигнути сходити в кінотеатр для повного ефекту занурення.