Топ-2 серіалів — Олег Куліков

Коли Олекса сказав, що планує зробити редакційні топи серіалів щорічними, я був спантеличений, адже дивлюся занадто мало серіалів, аби кожної осені плодити подібний матеріал. Стандартна сезонна тривалість і часто розмазана тонким шаром історія перетворює серіали — якими би крутезними вони не були — на сумнівну часову інвестицію. Все ж хороших книг, фільмів та ігор не бракує, і пріоритет зазвичай належить їм.

Та навіть якщо й доходять руки до якогось серіалу, то часто все закінчується переглядом однієї серії (зважте, не завжди першої і не завжди повністю) або всього серіалу, але “по діагоналі”, зі значним проскіпуванням. Втім, є кілька серіалів, де рука не піднялася промотати навіть кілька секунд, настільки велике естетичне задоволення вони доставили.

1. Шерлок / Sherlock

В оповіданнях про Шерлока Голмса мене завжди бентежило, що Уотсон — всього лише інструмент для ведення оповіді, а не повноцінний персонаж. І навіть у численних екранізаціях бідолашного доктора посували на другий план, не дбаючи про показ нехай навіть стриманої джентельменської дружби між двома чоловіками. “Шерлок Голмс” Ґая Річі у цьому плані потішив, створивши по-справжньому живий тандем улюблених персонажів.

Телевізійний “Шерлок” пішов ще далі. Відточений до розрізання пір’я на льоту та відполірований до блиску котячих кутасиків, цей телефільм (погодьтеся, його важко назвати стандартним серіалом) є найконцентрованішим утіленням любові та пошани до першоджерела. Стівен Моффат і Марк Ґеттіс не просто використали типажі з творів Дойла, а й органічно їх розвинули. І якщо Уотсона, місіс Гадсон та інспектора Лестрада помітно осучаснили та соціалізували, то образ самого Шерлока зазнав мінімальних коректив. Такий же соціопат та інтелектуальний нарцис. Як і в першоджерелі, Голмс був людиною на крок попереду сучасності, котра в своїй діяльності застосовувала передові технології. Хай серіал не дотримується букви першоджерел, проте дух та типажі персонажів відтворює бездоганно.

Серіал аж кишить алюзіями на оригінальні твори, починаючи від заголовку кожного епізоду. Десь вони лежать в основі стрижневого сюжету серії, а десь є кількасекундними “вишеньками”, покликаними присмачити ту чи іншу сцену. Їх знаходження — неабияке задоволення, хоча і потребує досить глибоко знайомства з оригінальними оповіданнями.

Найбільшим досягненням сценаристів є те, що вони вперше почали розробляти “темний” бік Голмса, перетворювати соціальну несумісність Голмса з оточенням на проблему, закрили тему “Шерлок і кохання” дали йому врешті-решт гідних суперників, а найголовніше — вперше показали Шерлока, який безапеляційно програє в інтелектуальному протистоянні.

Бездоганний сценарій, потужний акторський склад, розкішна мова (так, “Шерлок” неймовірно багато втрачає в дубляжі) та цікаві, часто витончені візуальні рішення — ось складники гримучої суміші, якою є “Шерлок”.

2. Шибайголова / Daredevil

Компанія Marvel завжди трималася яскравої обгортки, а не цінного наповнення. Однотипність, передбачуваність, алергія на сміливі творчі експерименти і таких же персоналій. На превелике щастя, це жодним чином не стосується серіалу “Шибайголова” — найкращої речі серед фільмів, коміксів, ігор та інших проектів, до створення яких причетна Marvel.

В першу чергу тому, що творці серіалу вирішили максимально позбутися коміксовості, хворобливо притаманної марвелівським продуктам. Як і у випадку зі “Шерлоком”, “Шибайголова” відтворює не букву першоджерела, а його дух — бере знайомих персонажів і розповідає історію, яка могла би з ними статися в реальному житті. Звісно, є невеличкі реверанси у бік кінематографічного всесвіту Марвел, однак епізоди ними не засмічені, так само як і пафосними коміксовими фразами. Тутешні персонажі — не витесані з поліна химери, а живі люди, тому й говорять і поводяться відповідно до обставин.

До речі, про “говорять”. У “Шибайголові”, як і багатьох іграх Ubisoft, дбають про мовну автентичність. Китайці балакають між собою китайською, а не англійською, так само вільно й доречно звучить японська, іспанська чи російська. На між мовності побудовано чимало хороших сцен, де, наприклад, Вілсон Фіск у знак поваги звертається до співрозмовниці рідною їй китайською, дарма що вони могли би без проблем спілкуватися англійською.

Але найбільше вразив головний герой. На відміну від Метта Мердока з мерзотного фільму 2003-го року, в якого сліпоту нівелює повноцінний сонар у голові, серіальний Шибайголова насправді незрячий. Він не якийсь там безстрашний супергегой, чиї труси змушують ворогів тремтіти. Так, в нього загострений слух і нюх, так він може здалеку підслухати розмову, розпізнавати брехню по серце биттю тощо. Так, він вміє битися, злісно, відчайдушно, до смерті. Але все одно Метт сліпий: смартфон йому ні до чого, комп’ютером без спеціальної брайль-консолі скористатися не може, та й від дистанційної зброї його вміння не надто помічні. А ще він часом боїться або ж просто не знає, що робити. Бо одна річ — не втриматися і вбити сусіда, котрий щоночі ґвалтував свою доньку, і зовсім інша — стати на бій супроти організованої злочинності, наразивши на смертельну небезпеку своїх близьких.

Та найцікавіше стає, коли образові Мердока повноцінно протиставляють настільки ж сильного персонажа Кінґпіна. Брехливий герой і чесний лиходій з плином сезону проходять зворотну трансформацію: людина (Мердок) поступово перетворюється на чудовисько, тоді як монстр (Фіск) стає людиною.

Зізнаюся, звістка про другий сезон “Шибайголови” мене засмутила. Оригінальний задум зняти 13 серій виправдав себе сповна — розповів чудесну origin story, внутрішня трансформація Мердока в Шибайголову також була підкріплена зовнішньою: переходом він оригінального чорного костюма до класичного червоного. Так, у серіалі було про всяк випадок розвішано чимало рушниць, але навряд чи вистрелять так само гучно, як і першого разу.

Ганнібал / Hannibal

Насправді я планував згадати у цій статті лише два серіали, і цей пункт іде радше бонусом, адже я подивився  лишень половину першого сезону. Так, без проскіпувань, що вже чудово. Однак я не певен, що мене вистачить на всі 30 з гаком серій, дарма що “Ганнібал” дарує неймовірну естетичну насолоду.

Вже після перших епізодів стає зрозуміло, чому серіал закрили на третьому сезоні — левова частка бюджету напевне пішла на потурання примхам художників серіалу. Він банально дорогий: дорого знятий, дорого прикрашений і дорого поданий. “Ганнібал” — це суцільний бенкет для очей, майже кожен кадр якого можна роздрукувати на фотопапері і поставити в рамочку. Чільні персонажі теж не відстають: детектив Ґрем, який тамує психопата в собі та манірний естет Ганнібал Лектер, котрий справді дивиться на людей, як на худобу, нецікаву в особистісному плані, зате поживну. Кулінарні сцени серіалу, до речі, несамовито прекрасні.

І загалом усе, більше сказати нічого. Якщо(!) додивлюся, то з часом опишу серіал розгорнутіше.

---

Стосовно переліку найгірших серіалів, то все ж утримаюся — такого мотлоху є вдосталь, передусім на ТБ (сам не бачив, мені учні розказують). Можете ще поглянути у топи Олекси, Юри і Михайла — в них більший досвід знайомства зі серіальним непотребом :)

Тримайте мозок у чистоті та самі ретельно обирайте, що дивитися/читати/грати, бо жодні порадники не повернуть вам витраченого часу.