Девід Лінч — монументальна для світового кінематографу фігура. Титан незалежного кіно, який подекуди зміг вивести артхуас у мейнстрім, святкує сьогодні 75-річчя, але це не заважає йому викладати нові відео на YouTube-канал David Lynch Theater, адже два його веб-серіали практично щоденні. Це повідомлення про погоду у Лос-Анджелесі, а також “Сьогоднішнє число — …” (Today’s Number is…), загадкове лото без виграшу.
Девід Кіт Лінч народився 20 січня 1946 р. у м.Міссула (штат Монтана). Оскільки його батько був дослідником-аграрієм, родина Лінчів часто подорожувала, а в 15 років Лінч був присутній на інавгурації президента Джона Кеннеді (тож цікаво, що його ювілей цьогоріч співпав з ще однією інавгурацією) у складі загону бойскаутів. Втім, бойскаутом майбутній художник і режисер був дуже недовго, та й у школі вчився не дуже жваво, вже обравши своїм життєвим шляхом мистецтво.
Змінивши у молоді рокі декілька коледжів, більшість з яких його не надихали, Лінч зрештою став студентом спеціальної програми Американського кіноінституту, які зацікавились короткометражними фільмами Девіда. Саме тут з 1971 по 1977 рік режисер працював над своїм першим повним метром. Фільм “Голова-гумка” (Eraserhead) не одразу, але проторив режисеру власний шлях у кінематограф, заодно ставши однією з перших ластівок дійсно нового незалежного американського кіно: під кінець зйомок втомлений режисер спав у декораціях, розносив The Wall Street Journal за жалюгідну платню і думав чи не закінчити фільм анімацією, щоб не збирати знімальну групу і акторів зайвий раз. Але робота була доведена до кінця і помічена також.
Лінч працював кровельником, коли від відомого голівудського продюсера і режисера Мела Брукса прийшло запрошення відзняти біографічний фільм “Людина-Слон” (The Elephant Man). Фільм приніс Лінчу номінації на “Оскар” за кращі адаптований сценарій і режисуру, а також низку можливостей, з яких молодий режисер обрав “Дюну” (Dune) за романом Френка Ґерберта. Хітом фільм не став, а виробництво було проблемним і виснажливим, але продюсер Діно де Лаурентіс не звинуватив у цьому Лінча і дав йому невеликий бюджет на наступний фільм.
“Синій оксамит” (Blue Velvet) став культовим, а ще певною мірою закарбував у голові Лінча ідеї і атмосферу, над якими він та сценарист Марк Фрост працювали після того декілька років, зголосившись зробити незвичайно кінематографічний телесеріал. “Твін Пікс” (Twin Peaks) назавжди змінив вигляд сучасного телебачення.
Фільмографія Лінча повна робіт, які з одного боку міг зробити тільки він, а з іншого вони не дуже добре в’яжуться з традиційним розумінням того що таке “артхаус”: наприклад Лінч робив силу-силенну реклами, від PlayStation 2 до макарон Barilla. Режисер також записав декілька музичних альбомів і консультував створення VR-гри по “Твін Піксу”.
Зупинятись Лінч і не думає: навесні цього року стартує виробинцтво його нового серіалу для Netflix, відомого під робочими назвами “Гліцинія” (Wisteria) та “Незаписана ніч” (Unrecorded Night). Разом з тим невгамовний експериментатор продовжує майже щоденно викладати щось на YouTube, включно з раніше майже небаченим коротким метром, новими версіями попередніх проектів, розповідями про свої численні гобі і творчі проекти, а також кліпами на власні пісні.
Здоровля і здоровля....