Життя проноситься повз, мов ліхтарі у вікні потяга, який мчить у незвідану мандрівку. А молодість й поготів. Нерідко вертаєшся до питання «А чи так я хочу її прожити?», згадуючи незчисленні рішення, які приймаєш щодень у невпинному русі далі. І певним можна бути лиш у тому, що завершиться юність так само непомітно, як почалася. А тоді уже питання зміниться на «Чи не згубив її я?»
«Партенопа» це фільм-дорослішання, що проносить нас юністю чарівної дівчини у не менш магічному місті. Це картина, що стає тим самим джерелом прекрасного, яке попри показову важкість і сірість нашої буденності мотивує не забувати про всі ті яскраві миттєвості, які нас оточують. Вона терпляче й наполегливо вчить нас справжньої цінності вміння бачити, ховаючи несподівані істини між влучно закрученими фразами.
— Партенопо, якби я був на 40 років молодшим, ти б вийшла за мене заміж?
— О, справжнє питання в тому, чи одружилися ви б на мені, якби я була на 40 років старшою?
За легендою, сирени намагалися звабити під час мандрівки своїми піснями. Не впоравшись з цим, вони померли і на місці, де одну з них викинуло на берег, зародилося місто, назване на її честь. Нині ми знаємо його як Неаполь. Але саме оригінальне імʼя солодкоголосої спокусниці отримала народжена на побережжі цього міста дівчина. І так розпочалася історія Партенопи.
Партенопа — дівчина-загадка, уваги якої прагнуть майже всі чоловіки, які мимоволі зʼявляються в її житті. Та насправді ніхто не затримується в ньому достатньо надовго, аби її розгадати. «Мабуть, тому, що ніхто так і не пропонував всерйоз» відповідає вона на питання підопічної, коли та запитує чому Партенопа так і не вийшла заміж. Та чи потребувала вона цього? Що за думи кружляли у її голові у всі ті миті, коли вона задумливо дивилася удалечінь? Паоло Сорентіно вправно заграє з очікуваннями глядача, розносячи у хронометражі питання й відповіді. Змушуючи нас губитися у здогадках, насолоджуючись пʼянкою красою зображуваного.
Знаючи усе, ти помираєш рано та на самоті. Знайомишся з незвіданим.
Дивлячись «Партенопу», поневолі забуваєш хто ж виступає центральним героєм цього фільму. Створюючи картину, автор хотів водночас розповісти історію про юність та дорослішання і виразити свою щиру закоханість в Неаполь. І, гадаю, йому неймовірним чином вдалося однаково добре впоратися з обома завданнями. Адже й Неаполь, і дівчина названа на його честь йдуть в цій історії пліч-о-пліч, захоплюючи та лякаючи.
«Партенопу» хочеться розбирати на цитати. На своєму шляху, головна героїня зустрічає безліч людей зі складними сплутаними життєвими шляхами, які радо діляться з навколишнім світом набутою мудрістю. Особисто мені найбільше припав до серця, зіграний Сільвіо Орландо, професор Маротта, що виступив наставником Парте та зіграв визначну роль у її дорослішанні, попри свою незначну в ньому участь. Пізня сцена знайомства з його сином неймовірно пасує цій картині, попри свій різкий контраст із грубою приземленістю зображуваної історії. Запамʼятовується і зіграний Гаррі Олдманом герой меланхолійного американського письменника-пияка, що як ніхто інший розуміє привілейованість позиції з якої виступає головна героїня у своїй юні роки. Та чи тільки тоді?
Я не хочу красти ні хвилини твоєї молодості.
Дорослішання Партенопи нам подають зокрема через зміну її сприйняття Неаполю. Якщо у першій половині фільму вона легковажно закохана в місто і, немов граючись, насичує цим почуттям глядача, то чим далі, тим більше несподіваних особливостей вона відкриває для себе й для нас. Кульмінаційним у цьому сюжеті стає момент сповненої образи і злості промови відомої актриси Грети Кул на адресу неапольців. Уже після неї, дівчина починає простежувати приховані шари рідного міста й переглядати своє ставлення до Неаполю. І це тим гарніше переливається в паралель, адже і її саму названо на честь цього міста, і вона ніщо інше, як його віддзеркалення. Ймовірно саме тоді героїня починає усвідомлювати, що їй це геть не до вподоби та шукати шлях до змін.
Втім, попри прагнення вивести на світло зворотню сторону Неаполя, «Партенопа» все ще фільм, який його оспівує. Творчий доробок Сорентіно нерозривно повʼязаний з Римом, та він, як і Партенопа, не забуває про місто в якому народився. Хоч і не соромиться відверто вказувати на його недоліки, залишає тому місце в своєму серці. Так, у ньому не бракує проблем і для когось воно може стати пасткою з якої слід вчасно втекти. Але Партенопа усе ж повертається до нього наприкінці. Можна сказати, що це референс в бік людської природи, мовляв ми схильні романтизувати місця своєї юності і надавати їм додаткових сенсів. Та на мій погляд, це вдалий натяк на те, що з віком ми вчимося не тільки лиш бачити справжню суть речей, людей та подій, а й приймати її такою, яка вона є. «Я не засуджую вас, а ви не засуджуєте мене», саме цією простою домовленістю професор Маротта поклав початок їхній спільній роботі, заздалегідь підкресливши важливість цього вміння.
Про що думає ця жінка на схилі літ, спостерігаючи футбольних фанів, які святкують перемогу улюбленої команди? Хочеться вірити, що в цей момент вона без крихти жалю згадує власну юність в Неаполі і всі ті прекрасні моменти, що її наповнювали. Бо хоч в минулому, обабіч радісних митей, і залишається чимало того про що ми шкодуємо, усі ці події формують наш індивідуальний шлях. І можна в моментах довго думати щодо того про що шкодуватимеш незадовго до його завершення, та, гадаю, за цими роздумами можна впустити всі ті можливості, що приємно стискатимуть твоє серце при згадці про повʼязані з ними історії.