Один з найбільш очікуваних фільмів року дійшов до нас із запізненням у два місяці. У мене особисто (окрім невеличкого сорому через саму лише можливість глянути кіно там де я знаходжусь) це викликало острах певної тривіалізації. Чи може фільм взагалі вразити чимось після подій, які ми всією країною болісно витримуємо вже більш як 80 днів (стає все важче запам’ятовувати скільки саме)? Як виявилося, може. Достатньо було викласти на стіл чарівний джокер з рукава у вигляді нуару як жанру і фільм виконує майже ту ж функцію що й нуари 1940-х для людей які жили під час Другої світової війни. Він відволікає, але не настільки щоб не надихнути. Він надихає, але замість сліпого оптимізму після якого неминуча особиста криза він каже, що важкі часи реально витримати і знайти в них певну поетику. Він — це «Бетмен» (The Batman) Метта Рівза. Стрічка, яку жваво обговорюють по всьому світу весь цей час і, схоже, не збираються зупинятись і надалі. Стрічка, яка на подив настільки актуальна для України, що мені хочеться попередити, що якщо у вас посттравматичні розлади від того, що відбувається (а рідкість зараз радше навпаки їх не мати), від воєнного стану і інших речей пов’язаних з війною — про щось з цього фільм нагадає чи не вголос. Але сходити на блокбастер, який запізнився, все одно є сенс, і можна навіть не раз. Причин для цього може бути багато, я наведу лише деякі.

До болю знайоме кубло

Якщо ви знайомі з Бетменом по фільмам чи суміжному медіа, можна не вловити деталь про цього персонажа, яка не те щоб випадає, але часто стає саме деталлю на тлі основного спектаклю. Бетмен — це детектив. Його перша поява була в журналі коміксів, який називається Detective Comics, один з його найжорстокіших ворогів називає його виключно Детектив, а в рекламних матеріалах до коміксів часто можна знайти формулювання «найкращий детектив у світі». Брюс Вейн — це Шерлок Голмс свого часу, на стероїдах (іноді буквально, до речі) і з сильним додаванням значно більш цинічних приватних детективів з «круто звареної» літератури. Поняття «нуар» і такого жанру (довідка про який є в огляді на “Алею жаху”) ще не було на момент першої появи Бетмена, але стовпи цього жанру вже почали з’являтися разом з готичними фільмами жахів і Бетмен з «Детективних коміксів» максимально гармонійно поєднує ці два компоненти. Це людина, яка може розплутати будь-яку справу. Але це також готичне чудовисько, яке єдине може владнати з собі подібними, тому що рибалка бачить рибалку здалеку.

Майже кожен гарний сценарист коміксів про Бетмена за нагоди намагається зазирнути у ранні роки діяльності Темного Лицаря. Момент коли Бетмен забиває цвях у труну організованої злочинності тільки щоб віднайти, що нагодоване трупом з труни, як з ящика Пандори, вже повилазило щось значно гірше, завжди є особливо цікавим з точки зору «парадоксу супергероя». Чи всі ці психи надихаються Бетменом і він винуватий у їх появі? Чи навпаки, за відсутності Бетмена це все нікуди не ділося б і продовжувало жувати людське м’ясо десь у тіні?.. Відповідь завжди неочевидна, але так само майже завжди місто Ґотем до появи Бетмена і в перші роки його діяльності — глибоко корумпований оазис для будь-яких злочинців, де поступово втрачаєш віру у людство і стаєш частиною системи.

У 1939 році, коли Бетмен вперше з’явився на сторінках коміксів, щоб «всипати» хімічному магнату Альфреду Страйкеру (який вирішив позбавитись своїх партнерів), розгул злочинності ще асоціювався з початком того десятиліття, легендарними зараз ґанґстерами на кшталт Аль Капоне, Баґсі Сіґела чи Джона Діллінджера. Однак наступні десятиліття часто поверталися до ідеї, що злочинність, мов та пліснява, швидко набуває різних форм і проростає в найбільш неочікуваних місцях. Як натхнення сценаристи використовували новини: Друга світова війна, шалених масштабів корупційні скандали 1970-х, розгул вуличної злочинності 1980-х, боротьба з наркотрафіком у 1990-х, тероризмом у 2000-х… Але між цими ключовими точками люди частенько забували, що світ Бетмена — це гіпербола не дуже далека від їх власного. Знайомство ж з людиною-кажаном пострадянської аудиторії співпало з настільки жахливим і травматичним періодом у нашому світогляді, що розуміння цього персонажу тут набуває інтуїтивного чи навіть езотеричного рівню.

Якщо західна аудиторія вважає карикатурним хрестоматійного сільского мажора у серіалі «Декстер: Нова кров» (Dexter: New Blood), тут люди бачили таке вживу стільки разів, що цей образ сприймається без жодних питань. Те ж саме стосується заплутаного корупційного кубла в The Batman. Коли окружний прокурор Ґіл Колсон (чудовий у другоплановій ролі Пітер Сарсґаард, акторська задача якого значно складніше ніж, скажімо, у Біллі Ді Вільямса у «Бетмені» 1989 року) вимушений зізнаватись які суми він бере, щоб не відкривати певні справи, коли на кожному кроці погано замаскована корупційна схема, а всі знають хто мафіозний лідер настільки, що його так кличуть в новинах, це подекуди не здається приземленим США. По-перше, тому що вони мають коротку пам’ять на такі речі, а по-друге, тому що вони не пережили це в таких масштабах як «країни, що розвиваються» (і продовжують бачити весь цей дурдом кожен божий день). Золоті зуби, наколки, шкіряні куртки… Подекуди Ґотем Метта Рівза нагадує «Носоріг» Олега Сенцова. І це, між іншим, комплімент.

Всередині всього цього кримінальний авторитет, який видряпався на самий верх і не поступається місцем. Кармайн Фальконе у виконанні Джона Туртурро — це одна з найнесподіваніших прикрас цього фільму. Коли актора анонсували мало хто думав, що це може бути щось більше ніж непогана але схематична поява цього персонажа у виконанні Тома Вілкінсона у «Бетмен: Початок» (Batman Begins). Натомість мало яка рецензія не згадає про те, наскільки Фальконе тут щось значно більше ніж дріб’язковий гангстер, якого швидко зливають суперлиходії. Певною мірою «Римлянин» сам є суперлиходієм, звалити якого з вершини самотужки — нереально. І найстрашніше в цьому те, що нічого фантастичного у Фальконе немає. У кожній країні є по декілька своїх Кармайнів, яких вибити з сідла не вдається десятки років.

З цієї точки зору плутане кубло організованої злочинності у фільмі сприймається як щось до болю знайоме (і на цьому етапі хотілося б сподіватись, що вже хоч не “рідне”). Постійне “переведення стрілок” і кругова порука в Ґотемі на другому році хрестового походу Бетмена проти злочинності стають головним аспектом його діяльності. Вулична злочинність ще на місці, але вже починає задумуватись, бо з кожної тіні на них може накинутись псих з погано протестованими ґаджетами і відгамселити так, що краще б вже «пов’язали». Взагалі, слід всьому цьому корупційному кодлу лишень трішки розслабитись, як знаходяться нові таланти як у їх лавах, так і бозна де ще, які зносять це все з досі небаченим ентузіазмом. Поліція просто вже вимушена співпрацювати з Бетменом, бо він — єдиний з цих «психів», хто на їх стороні.

Генії темних підворітень і зйомних квартир

Як і чудовому «Джокері» (Joker) Тодда Філліпса у «Бетмені» Рівза в розумних межах задіяно класове протистояння, максимально актуальне для США: нові покоління роками не мають змоги придбати нерухомість і не можуть пояснити «бумерам», що інфляція з’їла якщо не їх майбутнє то хоча б не найбільш тернистий шлях до нього. Купа неоплачених квитанцій за комуналку у квартирі Селіни Кайл, люди, що бідкаються на похоронах мера, недобудови, які стоять в місті по 20 років, безхатченки і інші дива соціального прогресу щедро розкидані по всьому фільму. І знову щось нагадують.

Бетмен досі не певен де його місце в цьому конфлікті поколінь і верств населення. Народжений у привілейованій родині він байдужий до власного багатства і розцінює його як інструмент, але це не відміняє звичок. В Ґотемі, здається немає сенсу копати глибоко, але коріння бур’яну знаходиться саме там і починати, як годиться, треба з себе. Тим більше, що на тлі всього іншого стає зрозуміло, що обраний шлях його «Ґотемського проєкту» потребує істотних корегувань на місці. Роберт Паттінсон грає одну з найкращих ролей у і без того вже повній фільмографії авторського кіно. Бетмен в його виконанні — це змучена людина, яка постійно сумнівається в тому чи її вистачає на власні ж наполеонівські плани. Але навіть в такому стані Бетмен — це ще й міфічна істота. У цьому випадку — Орфей, якому постійно треба оглядатись “по роботі”.

З цієї точки зору Загадник, якого влучно описують як “сірник у небезпечній відстані від порохової діжки”, гарно працює як дзеркало головного героя. З одного боку ми маємо схожу травму родом з дитинства, а з іншого боку замість дворецького Альфреда цього монстра створила собі на голову ціла система, якій начхати на знедолених, якщо на них не можна зробити «відкат» (а в багатьох випадках і так, теж). На відміну від Брюса Вейна у Загадника немає жодних сумнівів та докорів у тому що він робить, хоча це у випадкових пропорціях місиво з тероризму, тролінґу, хактивізму і банальних серійних вбивств. Пол Дано відіграє людину очевидно неадекватну але як і у випадку Фальконе найстрашніше в ньому те, що ця суміш Зодіака з Андерсом Берінґом Брейвіком теж досить реалістична.

Не лише Загадник готовий за влучної нагоди вигризати собі шматочок «нового світового порядку» і місце в історії. Права рука Фальконе, Оз на прізвисько “Пінґвін”, явно подолав тяжкий шлях і криза середнього віку вже починає хапати його за певні місця. Відчутно, що Пінгвіну значно комфортніше в присутності Бетмена ніж в лавах першого ешелону «шісток» Фальконе, тому що Пінгвін це його справжнє «я» так само як Бетмен це не маска Брюса Вейна, а vice versa. Яскраві костюми в стилі «малиновий піджак», які він носить у своєму клубі, це його дійсне бажання виділитись на тлі застарілих “братків” в сірих або чорних костюмах або їх шісток у шкірі. Навіть щодо останніх Оз випендрився і знайшов десь близнюків (брати Карвери особливо гарні у сценах з Паттінсоном), яких посилає по черзі, ніби відкриваючи карти у покері.

Завершує четвірку людей, які явно не вписуються в систему (і ламають її зсередини і ззовні) Селіна Кайл. «Кішка» має свою важку історію, яка теж родом з дитинства. Це, втім, «третій» варіант який ніяк не схожий ані на Бетмена з Загадником (як мінімум тому що її історія повна серйозних проблем властивих саме жіноцтву), ані на варіанти Кішки які ми бачили досі у повнометражних фільмах (навіть Мішель Пфайффер). Всі з них були трохи карикартурами або на фемінізм, або на… кішок. Більш того, Зої Кравітц встигла вже зіграти такий варіант у “LEGO Фільм: Бетмен” (наш огляд), тож знала куди іти у діаметрально протилежному напрямку. Це значно більш «фатальна жінка», яка заплуталася у власних ситуаціях та інтенціях. Це значно менше умовна жертва обставин, яку треба від цих обставин рятувати. Радше самим обставинам треба трохи посунутись. Бо згризе або задере. І не тому що має на те якийсь злий умисел. Просто їсти ж щось треба, та ще й годувати величезну кількість диких улюбленців.

Здавалося б на тлі всього цього повинні губитись як «хороші хлопці» так і менш цікаві корупціонери, але Рівзу вдається блискавично зробити другорядних персонажів цікавими. Вже згадний корумпований прокурор Колсон, асортимент поліції від патрульних до комісара, кандидатка в мери Белла Реаль мають тут своє місце. Втім, найбільшу партію тут отримує Ґордон у виконанні Джеффрі Райта. Щойно відігравши Фелікса Лейтера в «007: Не час помирати» (наш огляд), актор з великим задоволенням взявся за цей шмат роботи, а шмат тут неабиякий і переграти вдалося навіть Ґері Олдмена в трилогії Нолана, не кажучи вже про Пета Гінґла з дилогій Бартона і Шумахера. Перш за все тому що Ґордон та Бетмен працюють в повноцінному детективному тандемі, постійно відштовхуючись один від одного.

Але є ще один тандем Бетмена, позаздрити якому можуть як Кішка, так і Ґордон, так і чудовий Альфред у виконанні Енді Серкіса (якого могло б бути трішки більше, але вистачає і так). Ніхто не пасує Бетмену так як місто Ґотем, яке возведене тут у ранґ персонажа, як це рідко вдається зробити на екрані.

Мокре місто, підтоплене великодками

З часів дилогії Тіма Бертона 1989-1992 рр. і золотого стандарту, який спромігся перенести прямо зі сторінок коміксів художник-постановник Антон Фюрст, аспект Ґотему як міста давно є ахілесовою п’ятою екранізацій коміксів про Темного Лицаря. Ґотем Шумахера — це такий перебір, що подекуди очі зводить судомою, Ґотем Нолана мав певну унікальність лише у недооціненому «Бетмен: Початок» надалі перетворившись у Чікаґо та/або Нью-Йорк (в залежності від того що було потрібно в якій сцені) без «родзинок». Відносно успішними були намагання серіалу «Ґотем» та фільму «Джокер», проте у першого був телевізійний бюджет, а другий дуже орієнтувався на реальний Нью-Йорк 1980-х рр.

Праця художника-постановника Джеймса Чінлунда заслуговує як мінімум номінації на «Оскар» (який свого часу взяв Фюрст), тому що це фантастична робота по реконтекстуалізації реальних місць з уявленнями про велике місто. Ґотем в коміксах є водночас дуже заземленим місцем і при цьому таким собі поганим сном про велике місто. Чінлунду вдалося передати це майже езотеричне поєднання з примарною легкістю. Як і в «Джокері», здогадатися де саме місто було значно «збільшено» за допомогою комп’ютерної графіки, а де оператор Ґрейґ Фрейзер (який, як він це зробив і на «Дюні», «прогнав» весь фільм через плівку заради “зерна”) обійшовся сам, буде важкувато. Та і вишукуєш під часу перегляду у величезному місті в першу чергу не «слабкі місця» (що зараз через технологічні обмеження досить легко робити у дилогії Бартона, хоч і не хочеться), а дійсне середовище де живуть люди. І, що характерно, все знаходиться. Як і сила-силенна великодок.

У фільмах Зака Снайдера за коміксами DC мене якось завжди дратував той факт, що великодок багато, але вони абсолютно невигадливі. У Метта Рівза ж навіть окрім того що стало відомо ще на стадії фільмування з кожного кадру сочиться глибинне знання матеріалу за яким не встигають окремі знавці теми на кшталт мене. Ім’я Піт Севідж взято з серіалу 1960-х, зимова воєнна маска Загадника прийшла з Batman #72, де її носив одноразовий «Маскований Бандит» (щоб сховати окуляри, які Загадник навпаки виставляє напоказ), а про те що не з першого разу можна побачити всі цікавинки в лігвах і записах як Загадника так і Бетмена я мовчу взагалі. Скажу лише, що слід пригледітись до фотографій Брюса Вейна на величезній стіні Загадника з теорією змови. А ще, що в наступному одному скріншоті великодок чотири і таке коїться чи не в кожному кадрі. І що ці два факти дивним чином пов’язані.

Стилістична єдність і потрібне нагадування

Попри досить похмурі і дуже знайомі нашій аудиторії теми «Бетмен» Метта Рівза може працювати як здоровий, зважений ескапізм… За умови, звісно, що подивитись його в нинішніх умовах вдасться з першого разу без всюдисущих і остогидлих повітряних тривог. Майже трьохгодинний фільм може бути важкуватим суто фізично, хоча особисто мені всі ці три години пролетіли як півтори і хотілося ще. Ще, звісно, буде і буде багато: серіали про Пінгвіна та Аркгемську лікарню, вже анонсований сіквел який орієнтовно дістанеться глядача у 2024 році, а у жовтні — пріквельний комікс «Загадник: Рік перший» (Riddler: Year One), сценарій до якого пише сам виконавець ролі Пол Дано.

Разом з тим The Batman працює як окрема історія на кшталт фільмів «нового Ґолівуду» 1970-х, коли взявши за основу нео-нуарну стилістику відносно молоді, але вже розчаровані режисери взялися викривати самісінькі стовпи «американської мрії» — великий бізнес, сферу індустрії, корупцію в усіх без виключення кабінетах і життя у великому місті само по собі. Неголений і невиспавшийся, цей Бетмен напрочуд людяний у своїй втомі і саме тому його постійний рух вперед до правди з однієї тупікової гілки розслідування в іншу дійсно видається надлюдським, навіть якщо він трішечки махлює і фейлить. А іноді і не трішечки.

Окремою складовою фільмів про Бетмена завжди були критично необхідні оригінальні саундтреки і Майкл Джаккіно знайшов потрібну інтонацію ще до початку зйомок, для того щоб… Кроки Бетмена мали той самий розмір, що і його тема, серед іншого. Звук і музика взагалі мали для режисерських рішень Рівза критичне значення: все від ностальгійних пісень часів молодості Фальконе в його більярдній кімнаті до «клубняка» в «Айзбергу» Пінгвіна має тут певний сенс і підібрано настільки ж ретельно, наскільки пропрацьованим є візуал фільму. Читаючи нескінченні комікси і намагаючись знайти свого Бетмена Рівз слухав музику і був осяяний можливо найбільш контрінтуїтивним рішенням фільму, яке спрацювало для глядачів з першого ж тізер-трейлера.

«Something in the Way» гурту Nirvana розповідає про людину яка живе під мостом і харчується травою і конденсатом відносно питної води, хоча їй вдалося спіймати одразу кілька тварин, які… Стали «хатніми» у безхатченка. Рішення Бетмена не вбивати, епохальний з точки зору суперегеройської моралі момент який був ноу-хау саме цього персонажа (хоча і не був властивий йому самому від початку теж) настільки гарно лягає на цю здавалося б приречену людність, що це подарувало пісні без перебільшення нове життя (вона знову потрапила в чарти через 31 рік). Дарує нове життя персонажам з якими зроблено, здавалося б усе і фільм загалом. Назвати це принципово новим варіантом ґотемської міфології не вийде, бо стрічка міцно спирається на цілу полицю перевірених першоджерел. Разом з тим першокласне технічне виконання, істотна кількість знахідок і (не побоюся цього слова) своєчасність цього фільму робить його тим Бетменом, який потрібен тут і зараз. Можливо нам, звісно, потрібен не один Бетмен: мені важко буде сперечатись з такою сентенцією як поціновувачу, але всі 2010-ті роки ігровим повнометражним стрічкам про людину-кажана не вистачало цілісності як повітря і бачити нарешті закінчений твір на улюблену тему, у якого немає такої проблеми, щонайменше, просто приємно.

Втім можна зрозуміти, чому така стилістика і такий підхід сподобаються не всім. У Бетмені кожен бачить щось своє і якщо для мене це перш за все чудова «Людина яка падає» (The Man Who Falls, назва хрестоматійного коміксу про історію походження Бетмена за авторством геніального Денніса О’Ніла), то хтось очікує перш за все «Повернення Темного Лицаря» (The Dark Knight Returns), а це чи не єдина суттєва робота про Бетмена, слідів якої у цьому фільмі напрочуд мало, хоч загалом праця Френка Міллера вплинула на нього сильно (зокрема «Рік перший»). У будь-якому варіанті, втім, Бетмен залишається нагадуванням про те що життя після травми можливе. Зараз таке нагадування сильно потрібне.