Найважче писати некрологи про молодих людей, які могли б встигнути ще дуже багато. Андрій Касьянов саме з таких — актор Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка в свої 27 років ще не встиг зіграти ту саму роль, коли героїчно загинув на російсько-українській війні 25 серпня 2024 року.
Останньою театральною роллю Касьянова до мобілізації став грузинський художник Ніко Піросмані у прем’єрі виставі театру ім. Т. Г. Шевченка “Мільйон червоних троянд”. З того ж театру 29 серпня 2024 року актора проводжали в останню путь.
Як і у випадку Євгена Світличного, в підтвердженій фільмографії актора був практично лише один пункт. У 2021 році він знявся в епізодичній ролі в міні-серіалу телеканалу “Україна” “Пробачити себе”. Навряд ця мелодрама відомого українського режисера Анатолія Матешка (“День народження Буржуя”, “Фокстер & Макс”) знайома чи буде сильно цікава цільовій авдиторії PlayUA. До того ж, початково вона була зафільмована російською мовою, хоч після повномасштабного вторгнення і була повністю дубльована і перевипущена українською.
Попри те, що Касьянов вказаний у титрах всіх чотирьох серій (докладніше чому це є типовим для нашого телебачення написано на прикладі фільму “Таємниця “Святого Патріка” у некролозі Аркадія Гарцмана), з’являється він фактично лише в кінці останньої серії. Як видно з російськомовного варіанту, актор, здається, принаймні встиг озвучити свою єдину роль на телебаченні українською.
У підсумку хочеться процитувати українську режисерку Ірину Цілик (“Земля блакитна, ніби апельсин“, “Я і Фелікс”):
Загинув у бою з ворогом актор з Дніпра Андрій Касьянов. Як же боляче. Світла пам’ять, в нього мало би бути ще все попереду…
У тому ж пості Цілик влучно помітила, що Асоціація письменників PEN Ukraine нещодавно оприлюднили цифру в 100 загиблих українських діячів культури, яка очевидно не корелюється з реальністю. Проблема не тільки в тому, що цифра значно більша а ще і в тому, що потенційне значення митців, вбитих на самому початку творчого шляху традиційно замовчується, бо як іноді пише Вікіпедія, “значущість особи не доведена”.
Те що російський терор століттями систематично саме так винищував українську культуру, науку та думку (в криміналістиці це називають епістеміцидом або схоластицидом), як завжди лишається не сказаним занадто гучно, щоб це нарешті почули. Такі втрати, як письменники Володимир Вакуленко та Вікторія Амеліна, поет Максим Кривцов чи актор Василь Кухарський безумовно болять через те, що вже зроблений об’єм роботи показує їх значущість для української культури. Але втрати серед молодих митців на кшталт Касьянова, вже згаданого Євгена Світличного чи 18-річної художниці Ніки Кожушко, яка загинула під час ракетних обстрілів Харкова 30 серпня 2024 року забувати жодним чином не можна теж. Кожне таке ім’я — це черговий відібраний силоміць шмат українського мистецтва, прощати який ворогу не можна. Окремо від того факту, що кожне відібране ворогом життя повинно бути зафіксоване як злочин теж.