Огляд фільму “Той, що біжить лабіринтом”

У підліткового кіно завжди були проблеми. З одного боку підлітки — найбільша аудиторія (кишенькові гроші, надлишок вільного часу), з іншого, їм не можна показувати цицьки і відверту жорстокість. Тому кіно для підлітків виходить або картонно бездарне, або дивовижно прекрасне із кілька рівневим змістом та завуальованими забороненими темами. „ Той, що біжить лабіринтом “ — це щось середнє.

За сімома стінами

У центрі велетенського лабіринту є поселення підлітків, які не пам’ятають, хто вони. Щоранку лабіринт прочиняється, і туди біжать найвправніші бігуни, аби розвідати місцевість і знайти вихід, а щоночі лабіринт зачиняється. Якщо залишишся там після заходу сонця — тобі гаплик. Головний герой потрапляє у ці умови, як і всі до нього — без пам’яті і дуже швидко займає позицію спершу аутсайдера, а згодом і нового лідера.

Сюжет не намагається вразити оригінальністю. У ніші „Пітера Пена“ та інших „Голодних ігор“ важко вигадати щось нове. Непереконливою здається ця соціальна групка пубертатних самців, які поводяться, немов зразкові випускники Києво-Могилянської академії і не намагаються ділити вплив, ґвалтувати і калічити одне одного. Мабуть, творці стрічки просто не вчилися у середній школі і не знають, якими жорстокими і навіженими можуть бути отроки.

Без фіналу перед титрами

Однак стрічка розважає і навіть трішки захоплює. Оповідь рівномірно чергує діалоги, екшенові сцени і драматичні моменти. У взаємовідносинах персонажів виразно підкреслюється важливість взаємодопомоги, дружби. Навіть є кілька послань про подолання страху і вихід за межі зашкарублого мислення. Словом, педагогічна цінність стрічки доволі висока.

„Той, що біжить лабіринтом“ впевнено тримає інтригу до самого фіналу, а потім дає різнобоке тлумачення усього, що діялося на екрані. Зрозуміло, що нам підсовують новий серіал і якщо вас шляк трафляє від обірваних фіналів у трилогіях, то раджу зачекати 2-3 роки, доки трилогія вийде повністю, якщо вийде, звісно. Адже касові збори і оцінки критиків не світять великого майбутнього франчайзу.

Хто впустив це опудало?

У акторського складу усе більш-менш добре, однак лише один із акторів, на мою думку, може називатися справжнім. Це Блейк Купер, який зіграв Чака, наймолодшого поселенця. Чомусь старші і досвідченіші актори поводяться однаково посередньо. Той же Ділан О’Брайн, у ролі головного героя Томаса, окрім розгубленості нічого більш виразного так і не показав до кінця стрічки, якщо не враховувати отого класичного фінального „Вони вбили Кенні“. А Тереза, персонаж Каї Скоделаріо взагалі — не приший кобилі хвіст. Присутня лише для того, аби передати головному герою таємний інгредієнт, але чогось протягнута ледь не через увесь фільм.

У сільському театрі аншлаг

Декорації фільму витримані в єдиному сіро-зелено-блакитному стилі. Усюди бетон, іржавий метал і чудовиська-кіборґи. Походження їх наче пояснюють, але практичність їх сумнівна, хоча дизайн крутий. Взагалі за кількістю локацій — це доволі камерне кіно. Окрім лабіринта і поселення більше немає нічого, однак це не сильно обтяжує, бо хронометраж доволі скромний і не встигаєш знудитися до фінальних титрів.

Звуковий супровід робить погоду. Категорично не раджу дивитися це з домашньою дешевою акустикою. В кінотеатрі можна відчути кілька класних моментів, коли на екрані відбувається якась самопожертва чи героїчний порятунок, або черговий сюжетний зворот. Усі такі моменти вдало підсилені музикою та аудіо-візуальними ефектами.

„ Той, що біжить лабіринтом “ — посередній фільм у ніші соціальних експериментів та підліткових пригод, який однак здатний зачепити кількома моментами і точно не змусить покинути кінозалу до кінця, адже як би посередньо і неоригінально не було знято стрічку, вона таки інтригує, а потім нагороджує терплячого глядача.