Дейв Батіста

Чотири вершники надії. Огляд фільму “Стукіт у двері”

Автор: Микола Єрьомін

Що б там хто не казав про М. Найт Ш’ямалана (а казали за його кар’єру вже всіляке), на тлі сучасного Голлівуду він знімає дійсно авторське кіно. Зазвичай це привілей режисерів, які вже “дослужилися”. Але відносний вундеркінд (в режисурі це означає повнометражний дебют до 30 років; Ш’ямалан поставив свій у 22) досі виглядає та почувається молодим і так само знімає. Навіть коли його фільми відверто не вдаються, вони настільки Ш’ямалана, що він міг би станцювати на кістках їхніх касових провалів під “My Way” Френка Синатри і це виглядало б дивовижно. Але знайти касовий провал серед фільмів Ш’ямалана з 2015 року нереально. Один з найвідоміших індусів американського кіно давно плюнув на великі бюджети і почав знімати чудове кіно на середніх та малих. Студії задоволені (і наперебій пропонують вигідні умови), глядач переважно теж, а головне — радіють шанувальники. Я відношу себе до останніх, бо ще не бачив жодного фільму Ш’ямалана, який би мене не зачепив, переважно вони вражають

“Стукіт у двері” (Knock at the Cabin) — не виключення. Цей гібрид камерного трилеру, фільму-катастрофи та сімейної драми може надовго захопити думки, але конкретно українців слід застерегти — на тлі нашого сьогодення сприймати фільм без глибинного емоційного опрацювання не вийде. Чому саме доведеться писати докладніше. Як і про те, чому стрічкою все ж не слід нехтувати.

Завжди є вибір?..

Стукіт у двері застає сім’ю з одностатевої пари Еріка та Ендрю і їхньої прийомної дочки Вен посеред лісу, де погано ловить мобільний зв’язок і вже не працює звичайний телефон. Канікули біля озера перетворюються на пекельні тортури, коли четвірка дивних, майже не пов’язаних між собою людей, ставить їх перед вибором: хтось один з сім’ї повинен добровільно віддати своє життя щоб… Врятувати світ від Апокаліпсису.

Без перебільшення, усі українці зараз згадують події які відбувалися рік тому. Хтось з жахом, що це може повторитись (хоча з тих пір Україна довела всьому світові, що ворог жалюгідний у тій же мірі, що і безжальний; часто речі споріднені). Хтось з жалем, що нехтував небезпекою і вірив, що все обійдеться. Хтось навіть з полегшенням, адже ніщо так не лякає як невизначеність, а це вже давно норма нашого існування (і та складова темряви, до якої ми звикли). Особисто мені нещодавно згадувалося як за кілька днів до повномасштабного вторгнення я йшов вулицею біля торговельного центру і чогось дуже міцно задумався — чи віддав би я життя, все що у мене є і все що я, в принципі, можу віддати, щоб катастрофи не сталося?..

Як виявилось, у багатьох з нас не було жодного вибору в цих питаннях. Але фільм гіпотетично повернув мене до ньогу і після цілого року життя в черговій катастрофі (хоч і найбільш руйнівній з тих, що я знав), я все ще не маю чіткої відповіді. Та мабуть і не хочу її мати без потреби. В цьому відношенні фільм можна порівняти з “Донні Дарко” (наш огляд), де питання кінця світу, що невтомно насувається, поставлене настільки ж ребром і обіграно настільки ж нстандартно і… по-людськи.

Я дуже ціную такі фільми, тому що вони  ставлять тебе гіпотетично перед одним з найбільш незручних питань, яке можна поставити людині в її нинішньому, парадоксальному еволюційному становищі: ти або хтось інший? Самі ми не хочемо думати над цим питанням, іноді навіть коли воно вже давно стукало в двері, і не раз. З цієї точки зору “Стукіт у двері” можна спокійно називати філософською стрічкою, хоча вона при цьому аж ніяк не заумна і навіть динамічна. Тримає в саспенсі так, що дай Боже. Але українського глядача слід попередити ще раз: може бути некомфортно. Забагато з нас зазнали руйнувань, втрат, вторгнень та страху безвиході, тож логічно що не всім захочеться бачити на екрані. Хоча для інших умов це кіно можна було б назвати навіть розважальним і хтось вдоволено скаже “Так зараз майже не знімають”. І буде частково правий.

Майже ретро

З першого фактичного кадру фільму, а саме айденту (докладніше про це явище тут) Universal Pictures 1970-х рр. Ш’ямалан готує глядача до того, що він не буде знятий як сучасне кіно. І дійсно: це повний ручного фокусу, некомфортних крупних планів та нестандартних рухів фільм знятий на чесну плівку Kodak (робота операторів Джаріна Блашке та Ловелла А. Мейера заслуговує на окремі компліменти), що в цьому аспекті нагадує “Сяйво” (The Shining) Стенлі Кубрика. Втім, повністю стилізованим під 1970-ті та/або ранні 1980-ті новий витвір Ш’ямалана не назвеш. Скоріше “Стукіт” існує в якомусь своєму часі поза часом, що дозволяє глядачеві водночас думати і не думати про сучасність. Схожий метод Тодд Філліпс використовує в “Джокері” (Joker), аби показати що прогрес у певних суспільних проблемах десь так з 1982 року досить умовний, крихкий, а місцями й косметичний.

Втім, Ш’ямалану і без використання цього прийому вистачає глибини, тожу у мене є підозра, що стилізація, яка поступово стає менш вираженою по ходу фільму є нічим іншим як грою у піжмурки з глядачем. Який, як завжди у Ш’ямалана, приходить на один фільм, а виходить з іншого.

Але найцікавше, що фірмового “несподіваного повороту”, ледь не найбільш відомого прийому в палітрі майстра, тут нема. До розв’язки нас готують з такою ретельністю, що коли вона наступає глядач вже давно на одній сторінці з усіма основними персонажами. Можливо навіть на наступній. Бо Ш’ямалан це далеко не тільки несподіваний твіст біля кінця фільму. Це без перебільшення авторська мітологія на рівні палкого шанувальника принаймні окремих його фільмів, Квентіна Тарантіно.

Авторський Апокаліпсис

Мало хто як Ш’ямалан настільки ж виразно притримується певного візуального і сюжетного візерунку, але при цьому рідко повторюється. В його фільмах від води завжди слід чекати небезпеки, кольорова схема костюмів персонажів має чіткий сенс (що в “Стукоті в двері” навіть прямо згадується в діалогах), підіймаються питання взаємозалежності та контрадикторності власного вибору людини та всюдисущої долі. Чи з власного вибору четверо незнайомців ідуть на злочини, чи вірять вони самі повноцінно у те що відбувається і чи слід вірити протагоністам?.. А глядачеві?..

Якщо ви бачили інші фільми Ш’ямалана, то здогадаєтесь, що простої відповіді не буде, як і геппі енду. Але попри відсутність останнього, Ш’ямалан не може не дати глядачеві, принаймні, надію. Власне заради цього він знехтував оригінальною кінцівкою номінально екранізованої книги, яка як раз була б більшою несподіванкою для глядача. А от фірмову акторську появу самого режисера в камео вберегла для глядача монтажерка Наомі Катаріна Пресвік, розумно зауваживши, що фільму все ж не завадить трохи гумору. Бо тут його, будемо чесні, не так багато.

Ш’ямалан, можливо навіть більше ніж Стівен Спілберґ (з яким його часто порівнювали у 1990-ті і не дуже чесно), це режисер з даром бачити світ очима дитини. Не дарма майже всі його фільми закарбовуються в пам’яті в тому числі гарними сценами з дітьми-акторами на кшталт Гейлі Джоеля Осмента у “Шостому відчутті”, або ж Спенсера Тріта Кларка та Джонні Гайрема Джексона в “Невразливому”. “Стукіт у двері” додає до істотного вже талановитого списку Крістен Куї у ролі Вен. Молода акторка не просто не губиться на тлі моторошно компетентного ансамблю з дорослих характерних акторів, а ще й має одні з найбільш важливих та чесних реплік і дій у фільмі, де їх багато.

Головні ролі та головні герої

Номінально вказаний першим у титрах Дейв Батіста може рахуватися за головного антагоніста фільму. Попри святу простоту, кремезний Леонард впевнений в страшному пророцтві і одразу стає лідером гурту таких же людей. Асоціація з Чотирма вершниками Апокаліпсису не є спойлером і напрошується з перших кадрів, де четвірка постає разом. Але це аж ніяк не мітологічні істоти, що уособлюють необхідне зло — Ш’ямалан сходу малює чотирьох звичайних людей, у яких кожен впізнає тих чи інших своїх знайомих. Вони достатньо архетипічні, щоб бути ким завгодно, але також достатньо дивні, щоб бути тим ким повинні бути по сюжету. Усі чотирі ролі неймовірно складні і без них фільм розвалився б на перших кількох сценах. Цього не відбувається тому що Ш’ямалан вірить в своїх акторів, а вони вірять в нього.

Для Дейва Батісти це перша головна роль. Колишній рестлер та боєць MMA логічно починав у бойовиках, але не дарма привертає увагу дуже серйозних режисерів. Про спортивне минуле зірки Ш’ямалан не знав, а запросив на роль завдяки фільму Дені Вільнева “Той, хто біжить по лезу 2049” (Blade Runner 2049). Сказати що Батіста вражає в якості драматичного актора буде применшенням таланту як самого актора, так і Ш’ямалана. Він цей фільм “тащить”, і не те щоб інші актори хоч би щось робили не так, просто за самою структурою сюжету Леонард це серце фільму. Величезне, розбите серце.

Доповнюють квартет талановита акторка (поки що) другого плану Еббі Квін, а також вже прописані в проєктах Ш’ямалана Ніккі Амука-Берд та Руперт Ґрінт, які до того працювали з режисером на “Часі” (Old) і серіалі “Дім з прислугою” (The Servant) відповідно. Роль колишнього Рона Візлі є однією з найбільш складних і неоднозначних у фільмі, але відчутно що як і Батіста, Ґрінт вхопився за цей шанс зіграти щось нове обома руками.

Втім, не пасуть задніх і протагоністи фільму. Друге заслужене місце у чудових початкових титрах дісталося зірці “Мисливця за розумом” (Mindhunter) Джонатану Ґроффу, якого я, тим не менш, пам’ятаю переважно по “Матриці: Воскресіння” (The Matrix Resurrections), де ніхто не примушував його бути настільки гарним Агентом Смітом. Втім, Ґрофф з тих акторів-хамелеонів, які не сильно й реєструються як одна людина в кожній новій ролі. Його Ерік це друге серце цього фільму (ніхто не казав, що фільм повинен мати людську анатомію), у той час як Ендрю у виконанні Бена Олдріджа, це логічний, скептичний та травмований мозок (хоча за іронією саме Ерік у фільмі зазнає струсу останнього). Ця пара дійсно є гарними батьками, тим страшніше дивитись, як вони не мають іншого вибору, як спостерігати набуття їхньою дочкою травм. Це ще один активатор, який ну дуже вже нагадує сучасні нам події в Україні.

Замість висновків

Мені якось ніяково про це не писати, але я сам майже проґавив фільм, при тому що хотів піти на нього з початку прокату. Це наче і не фільм-подія, але на великому екрані він досить видовищний, причому аж до кінця красивезних фінальних титрів, до яких я досидів один і був винагороджений за це трохи очевидною великодкою, яка відноситься до рідкісного для цього фільму (але загалом властивого Ш’ямалану) гумору.

Втім, цифровий реліз конкретно цього фільму не забарився, і в англомовних країнах вже існує, тож раджу переглянути фільм хоча б так, у гарній якості. Він того заслуговує на всі сто відсотків, як Ш’ямалан заслуговує на компліменти критиків, які цього разу до невтомного та вічно приязного американського індуса напрочуд щедрі. Втім, навіть коли їх нема, Ш’ямалан не дуже засмучується. Очевидно, що це людина закохана в професію і її результати. Таких режисерів потрібно більше. Такого кіно як “Стукіт у двері”, чесно кажучи, теж.

BMAC Zelda

Сподобалася публікація? Підтримай PlayUA

На платформі Buy Me a Coffee ви можете підтримати нас як одноразовим донатом, так і оформити щомісячну підписку. Усі наші підписники на Buy Me a Coffee отримують цифрові або фізичні приємнощі залежно від суми донату. Долучайтеся до нашої спільноти!

Підтримати

Останні огляди

Затягне і не відпустить — Огляд Balatro

90

Автор: Барлет Ярослав

balatro

Огляд Pepper Grinder

77

Автор: Барлет Ярослав

pepper grinder

ЗАМІНИВ МЕНІ ПК — Огляд ноутбука Acer Predator Helios 16 (PH16-71)

Автор: Володимир Бортюк

predator helios 16 review site a 01

Справжнє виживання — Огляд настілки Resident Evil 3: The Board Game

Автор: Владислав Папідоха

Resident Evil 3: The Board Game PlayUA

Шедевр в жанрі контролю територій — Огляд настілки «Ель Гранде»

Автор: Малютенко Михайло

Ель Гранде

Огляд Alone in the Dark (2024)

74

Автор: Владислав Папідоха

Alone in the Dark (2024)

Огляд фільму «Дюна. Частина 2»

Автор: Владислав Папідоха

Дюна. Частина 2 / Dune: Part Two

Справа життя і смерті. Огляд Banishers: Ghosts of New Eden

73

Автор: Володимир Вітовський

Banishers: Ghosts of New Eden