З моменту анонсу Reanimal було зрозуміло, що в Tarsier Studios є ще багато «маленьких кошмарів», якими вони готові ділитися зі своїми фанатами. Звісно, над Little Nightmares III шведські розробники вже не працювали, бо Bandai Namco передали її Supermassive Games. Як так сталося? Контекст доволі важливий, адже ще більш ніж пів десятка років тому Tarsier Studios фактично викупила Embracer Group. Зв’язок з Bandai Namco розробники втратили, а це банально означало, що наступну Little Nightmares саме від них ніхто не побачить. Натомість ми отримали Reanimal, але вже під видавництвом THQ Nordic…
Абсолютно очевидне запитання, яке відразу виникає після всього cказаного і найімовірніше лізтиме з усіх щілин: «То чи ця гра є справжньою Little Nightmares III, якою її гіпотетично колись задумали оригінальні розробники серії?» Так. Лаконічність цієї відповіді потішила би не лише Гемінґвея, а й за канонами його творів потребує додаткового контексту. Reanimal у певному сенсі є символом переродження не лише персонажів у грі, а й самих Tarsier Studios.
Диких звірів не годувати
Перші дві частини Little Nightmares — ігри, в які Tarsier Studios вклали душу і бажання показати людські недоліки через дитяче сприйняття світу. Приправляли вони це все якісною зміною декорацій, різноманіттям потвор і відмінною роботою з віузалом, щоби примножити ефект напруги й гнітючості. Та найголовніше — історії персонажів, які давали гравцям усвідомлення того, що якими би відважними чи рішучими не були малі герої, їх усе одно огорнуть людські гріхи. Не дивно, що ці психологічні горори викликали частково нездорове зацікавлення своїм диким відображенням реальності.
Тож у третій частині Little Nightmares, яку для Bandai Namco робила Supermassive Games, ми побачили бажання відтворити те, що колись прагнули розвивати Tarsier Studios. Вийшло доволі неоднозначно, бо варіативність ґеймплею та масштаб історії там радше вкопав серію на місці. Що ж робить Reanimal настільки особливою, що нею можна тицяти в обличчя Bandai Namco і казати: «Бачите, отак треба було!?»
Reanimal починається зі сцени, де хлопчик у човні, якого оточує лише гнітюча, на перший погляд, безкрая вода, буквально виловлює ще одну героїню. Це брат і сестра, за яких і доведеться проходити гру, поринаючи в доволі недитячі кошмари. Чому під час своїх пригод вони рятують інших дітей, а також звідки взялися здоровенні монстри, які хочуть їх зжерти? Я хотів би сказати, що на ці запитання ви знайдете відповіді, але…
Reanimal, як і заповідав Стівен Кінг, не розкриває всіх таємниць, бо пояснення — це найгірше, що може статися з історіями жахів. Так, розробники не приховують, що їхня гра — одне величезне турне по травмах, які переживають діти від різноманітних форм насильства. Нам регулярно підкидають натяки на те, що відбувається довкола чи як складеться доля персонажів. Однак розробники вчасно зупиняються, щоб не передати куті меду. І цим Reanimal підкупає особливо, адже химерна атмосфера й моторошність, яка повільно обплітає вас слизькими мацаками впродовж гри, не слабнуть до самісінького фіналу.
Тут ховається несподівана обмовка суто для українських гравців — Reanimal капець гнітюча. В нас і так цієї зими не надто багато підстав для радощів, а тут ще й Tarsier Studios дарують вам майстерний психологічний горор, від якого на душі залишається порожнеча. Тут є справді страшні епізоди, зокерма сцени, які точно поранять надміру вразливих гравців. Те, що мало би бути екзотичним способом полоскотати нерви в мирний час, для когось із нас може стати черговою і, можливо, зайвою порцією туги під час війни.
Божевілля на двох
Reanimal — це історія саме згаданої пари, брата й сестри, а не когось одного, тож її варто проходити вдвох. На щастя для людей, які хочуть грати кооперативні ігри на самоті, Reanimal можна без проблем пройти наодинці. У такому випадку штучний інтелект візьме на себе роль брата або сестри відповідно. Це навіть дасть змогу краще зрозуміти певні епізоди, які дозволяють повторювати рухи вашого комп’ютерного супутника задля уникнення фатальних моментів. Утім, Reanimal дарує чудовий досвід на двох: кросплей, безкоштовна перепустка для друга, гра на одному екрані – кращої комбінації і не підбереш. Окрема перевага — можливість відразу поділитися з кимось враженнями й обговорити чергову порцію таємниць, що вам захочеться робити регулярно.
По-справжньому сідниці стискаються від задоволення, коли ви бачите, з якою дбайливістю та фантазією розробники підійшли до дизайну навколишнього світу. Весь гігантизм, гнітючі будівлі чи скриптовані моменти найчастіше мають відмінну роботу з камерою. Це проявляється в сегментах із погонями, де потрібно ще й додатково проявити реакцію. Знову ж, це було в перших двох Little Nightmares, але Reanimal завдяки більш відкритому світу, де можна пересуватися на човні, показує такі ракурси, від яких почуваєшся дрібнішим за голку в копиці сіна. Наприклад, Little Nightmares III від Supermassive Games відчувається занадто компактною. Reanimal достатньо часто будує багаторівневі або розширені локації, де в одному з розділів можна побачити згори місце, де ви ще пів години тому намагалися розгадати загадку.
Little Nightmares III не була достатньо різноманітною в плані ігрових механік. Вона давала по базовому вмінню на персонажа, а далі сяк-так намагалася знайти їм нове застосування, лише аж під кінець пропонуючи справді вигадливу механіку. Reanimal на її тлі робить широкий крок уперед у кожній новій третині проходження. Розробники поставили собі за мету подарувати гравцям якомога різноманітніший набір доречних ситуацій — плавання на човні, постріли з величезної гармати, тримання одне одного, коли персонажів зв’язали короткою мотузкою тощо. Під час проходження не виникне відчуття, що ви займаєтеся одним і тим же. Навіть світ дозволяє взаємодіяти зі собою на базовому рівні куди частіше, ніж поодинокі епізоди в Little Nightmares III. Reanimal дає посидіти на кріслах чи коробках, спуститися по дитячій гірці тощо. Так, дрібнички, але саме такі необов’язкові інтерактивні приємнощі прикрашають будь-яку гру.
Сегменти-погоні напружені й залежно від антуражу змушують підлаштовуватися під окремі перешкоди: десь вам потрібна буде швидка реакція, десь навпаки зайва метушня обернеться передчасною смертю. За класикою ігор Tarsier Studios, до таких епізодів часто закріплені боси. Втім, не завжди й від них потрібно тікати. Те саме можна сказати й про вже класичні моменти, де необхідно нишком пройтися навприсядки повз монстрів. Загалом дуже хочеться хвалити Tarsier Studios навіть не за те, як вони реалізували окремі механіки чи локації, а як їх подають і перемішують, приправляючи колоритними візуалом і музикою.
Маленькі кошмари для хорошої гри
Є лише дві особливості, які трішки затьмарили моє кооперативне проходження. Як і перші дві Little Nightmares, Reanimal порівняно коротка — з помірним відволіканням на збір колектіблів і переграванням її можна пройти за 5 годин. Великих нарікань на це немає, просто ХОЧЕТЬСЯ ЩЕ. А от про другий аспект мене у дорелізному доступі попереджали самі розробники: можлива розсинхронізація в кооперативі чи зависання. І вони траплялися. Щонайменше декілька разів через те, що гра чомусь переставала відображати другого гравця під час наведення гармати. Сподіваємося, до офіційного релізу це виправлять.
Reanimal насправді виправдовує очікування, зокрема в плані розширення можливостей, які розробники дають гравцям під час проходження. Її аспекти чудово переплетені, зокрема з добре організованими локаціями та кооперативним режимом, який створив куди більше приємних спогадів, аніж Little Nightmares III. На рівень Split Fiction не очікуйте, але як для Tarsier Studios, усе дуже пристойно. Сегменти-погоні змусять когось зойкнути, а під час мовчасних епізодів ви навряд почуєте зайве слово від другого гравця.
Дуже приємно, що Tarsier Studios вдалося розширити те, що вони розвивали в перших Little Nightmares. І так само шкода, що вони тепер змушені це робити, гуртуючи свою аудиторію навколо нової назви. Історія та ігролад Reanimal навряд когось розчарують, адже вона ще більше розширює той масштаб і рівень занепокоєння під час проходження, який вже звикли показувати розробники.